Голодна весна

Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.
Невдовзі після потепління, повертаючись зі школи, Грицько раптом похвалився мені, що знає за кладовищем у канаві місце, де росте ріпа, кілька кущів, і запропонував негайно піти накопати.
– Накопаємо, наїмося досхочу, ще й додому, матерям, принесемо, – сказав обнадійливо.
Я одразу погодився, бо хіба ж можна таку нагоду пропустити. Ще й дорікнув Грицькові:
– Чого ж ти раніше не сказав?
– Забувся, – винувато мовив Грицько.
За кілька хвилин ми виходили з Грицькового двору. Він із заступом на плечі, а я з ножем у кишені. Ще в нас за полами піджаків – полотняні торбинки. Заступом ми викопуємо ріпу, ножем чистимо і їмо її досхочу, поки не понаїдаємось, а решту в торбинки й додому. Все розрахували, все продумали.
Щоб не йти через людські городи, що тягнуться до кладовища, вирішили пройти туди бригадним двором, поза конюшнею. Хоч тудою ще грязько, але ближче.
Та краще було б обминути той клятий бригадний двір, щоб не бачити того, що побачили ми там з Грицьком…
Тільки дійшли до конюшні, як з одних її дверей кілька дядьків тягнуть на вірьовках неживу кобилу. Була вона худа-худюща, одні ребра та хребет, з вишкіреними зубами і великими відкритими очима. Мені чомусь одразу здалося, то вона дивилася на дядьків і сміялася з них, що вони вп'ятьох ніяк не можуть витягнути її надвір.
А дядьки справді втомилися, перетягли кобилу до половини через поріг і стали перепочивати, розмовляючи.
З їхньої розмови ми з Грицьком довідалися, що це вже Друга за день кобила, яка загинула з голоду.
– Дохнуть наші коненята, – бідкався конюх дядько Денис із сусіднього кутка. – Що буде далі? Як тими кіньми сіяти, котрі ще живі, коли на бригаді ні віхтя сіна, ні соломинки. Куди те начальство колгоспне дивиться?
Один з дядьків штовхнув конюха ліктем, показуючи очима на нас з Грицьком, що ти, мовляв, розбалакався при дітях.
Але той махнув рукою.
– Хай слухають і знають, що таке колгосп. Ні коням нічого в жолоб покласти, ні людям нічого їсти. Дохазяйнувалися… Так і гинутимуть по черзі: то коні, то люди. Он до чого йдеться!
І вмовк. І ніхто з дядьків нічого більше не сказав. Не захотіли, мабуть, витрачати сили на розмову, бо ще мали витягати з конюшні кобилу, скочувати її на воза й везти за село, в кар'єр, куди звозили мертву худобу.
Мовчали й ми з Грицьком. Мені стало страшно від тих дядькових Денисових слів.
– Ходімо, – сіпнув я його за рукав.
І ми пішли поза конюшнею на кладовище шукати в канаві ріпу.
Кладовище у нас велике, заросле густими кущами бузку, дикими грушами, вишнями і шовковицями, глодом. Коли навесні зацвітають вишні, а потім бузок – воно стає ніби садом, вечорами над селом линуть приємні солодкі пахощі, від яких паморочиться голова. В такий час на кладовищі тиша і спокій, ніхто не ходить туди, не зламає з бузку чи з вишні ні квіточки. Вони цвітуть для покійних. Зате коли дозрівають шовковиці і вишні, там повно нашого брата, дітлахів, ягоди – для живих. Наїдаємось доволі, обмурзуємось до вух, а потім граємо в жмурки, в інші ігри. Граємо у старій частині кладовища, тій, що від поля, де вже невідомо чиї могили і хтозна-коли зникли дерев'яні хрести, бо в тій новій, ближчій до села, гратись не можна. Щоб і нових могил не порушити і спокою померлих. Так нас учили дорослі.
Все кладовище, і стара частина, й нова, обкопане глибокою канавою від худоби. Канава хоч і стара, заросла кущами бузини, шипшини, глоду, кропивою й різними бур'янами, але надійно виконувала свою службу, через неї не перестрибували ні корови, ні телята, ні коні.
Ось десь там, у старій канаві від поля, Грицько й бачив кущі ріпи, туди й вів мене, йдучи попереду з лопатою на плечі. Лопата, чіпляючись за гілля кущів, тихо дзенькала, щось говорив мені Грицько, але я ніби не чув ні того дзенькоту, ні товаришевих слів. У мене перед очима була мертва худа кобила з вишкіреними зубами та вибалушеними очима, а у вухах стриміли дядькові Денисові слова: «Що буде далі?… гинутимуть по черзі і коні, й люди…»
По спині сипнуло морозом, мені стало страшно. Невже доведеться вмерти? І тоді опинюся ось тут, на кладовищі, у холодній, сирій могилі, а в небі світитиме сонце, співатимуть пташки, мимо неї ходитимуть ось такі, як ми з Грицьком, хлопці, інші люди, й усім буде байдуже до того, що ти жив і тебе вже немає, помер голодною смертю.
Від таких думок я сердито сплюнув собі під ноги.
– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.
– Бачу, – буркнув я йому в спину.
Канава справді була за колючими кущами шипшини, і ми зупинились біля неї.
– Куди ж іти? Направо чи наліво? – став пригадувати Грицько. – Мабуть, праворуч! Чи ліворуч?
Я запитав у нього, з якого боку він ішов понад канавою, коли бачив у ній ріпу, кладовищем чи від поля.
– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,
мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.
– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.
Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.
Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.
– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.
Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.
Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.
– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.
– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.
Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.
– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.
Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.
Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.
– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.
Мені сподобалась ця його думка.
– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.
Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!
Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.
«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.