Маруся

Троїста музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замість баса сам скрипник скрізь зуби гуде та прицмокує. От і розколихались наші дівчата: вийшла пара, а там друга пішли у дрібушки. Ніжками тупотять, підківками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то еш'ять розійдуться, та як утінки плавно пливуть, тільки головками поводжують; то вп'ять у дрібушки… Вже й потомились, вже і хусточками утираються, вже б їм і годі, вже і другим хочеться потанцювать… так що ж бо? – музика гра та й гра! Вже одна із дівчат, Одарка Макотрусівна, ледве ноги волочить, піт з неї так і тече, притьмом просить музику: «Та годі-бо, дядьку!., та перестаньте-бо… ось уже не здужаю!» Та що ж? Музика гра та й гра!… Далі скрипник закін-чав і пити скрипочкою попросив… От дівчатам годі, поклонились музиці і пішли до гурту.
– Ану, горлиці! – гукнув з кучі Денис Дек-аненко, роз-товкав людей кулаччям, потяг до себе з кучі Пазьку Леву-сівну і став з нею і дожидається, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сірих смушків, з червоним сукняним верхом, набік йому похилилась, усами поморгує, на всіх погляда й приговорює: «Отже, узявся танцьовати, та, може, і не вмію! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев'янці ходить». Як се почули люди так і зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той і каже: «Оттак! Оттой навчить добре, сам ходячи на одній нозі». А Юхим Перепелиця сміявсь, сміявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: «Отцей не вигада! Ну, вже так!» А Денис стоїть, неначе і не він, і не всміхнеться.
Напившись горілки, музика і вчистила горлиці. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як то мудро тогді танцьовав! Як же вдрав навприсяд-ку, так ногами до землі не доторкується, – то поповзе навколішки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп'ять в боки, та тропака-тропака, що аж земля гуде; а там стане вики-довати ногами, неначе вони йому повиломлювані; а далі підскочить та вп'ять навприсядку, та около Пазьки так кругом і в'ється та приговорює:
Ой, дівчина-горлиця,
До козака горнеться;
А козак, як орел,
Як побачив, та й вмер…
Добре було Денисові так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтві, бо він собі був на те уродливий. Коли, було, озь-меться за танці, так і не кажи, що годі: перетанцює яку хоч музику; коли ж підвернеться до дівчат, то вже ні на кого більш і не дивляться, тільки на нього і його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж підсяде до старіших та стане загинати їм свої балянтраси, так усі, і старі і молоді, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пізньої ночі.
Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же він мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дівчину, туди б і собі танцьовати; ні, пішов собі, сердека, стороною від людей, схиливсь на пліт, та й дума: «Що се мені сталось? Таки нічого не чую, нічого й не бачу, тільки одну сю чорняву дівчину! Вона в мене і перед очима, і на думці!… Чому ж не займу її? Але! Бачиться, і не смію або і боюсь, щоб і не розсердилась… Я як здумаю, що вона– на мене мусить розсердитись, і коли підійду до неї, то вона відвернеться від мене і прожене, то від сії думки і світ мені немилий, і сам не знаю, що з собою робити!… Пішов би й додому, так оттут неначе прикований. Нудно мені на сеє весілля і дивитись; а очей не відведу від тієї хати, що он на приспі сидить моя дівчина та щось з подругою розговорює та, чи мені так вже здається, чи таки справді, що на мене поглядають, може, про мене…»
– Чого так зажуривсь, Семенович? – сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. – На дівчат заглядівсь, чи що? На лиш, потягни люльки, то повеселішаєш, та й ходім танцьовать. Бач, які бойкі дівчата з города понаходили.
– Не хочу люльки, – каже Василь, – трохи не вона мені і завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утікати, або що? Кінчай тут за мене порядок.
– Цур йому, – каже Левко, – ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулиці, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дівчата танцюють. Ну, що вже Кубраківна вдрала, так там вже за всіх. Що за танцюра! Та й дівка, брат, важна! Коли б до осені не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід як полотно та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби, Він-бо думав, що се його дівчину Левко вихваля; бо, звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усім така хороша і люб'язна здається, як і йому. Послухав трохи чмелів, далі схаменувсь і на хитрощі піднявсь, давай його випитувати.
– Ке Кубраківна? – каже. – Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся).
– Ні, – каже Левко, – нам до тієї далеко. Моя, он бач, русява, що трошки кирпатенька, у свиті та рушником підперезана.
Полегшало нашому Василеві; аж здохнув; і очиці як ясочки заграли, як почув, що не його дівчину Левко любить, Тепер йому дарма і Кубраківна, чи тут вона, чи де, а давай мерщій допитуватись про свою та й каже Левкові:
– А то про яку ти кажеш, що до неї тобі далеко? Хіба тут є попівна або прикажчиківна?
– Ні, – каже Левко, – тут усе наші рівні; а я кажу про нашу Марусю.
– А що ж то за Маруся? – спитавсь Василь та й очі понурив у землю, буцім йому і дарма, а у самого не тільки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а він, сердешний, і дух притаїв, і боїться, щоб ні жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказовати.
От і почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: і чия вона дочка, і який її батько багатий, і як він свою дочку кохає; а далі й про Марусину натуру: як вона усіх жахається, що ніхто її не бачив не тільки щоб на вечорницях або у колядці, та й на вулицю, і на Купала, і ні на які ігри не ходить; чи така вже собі пишна або, може, несмілива; а що роботяща! і на батька, і на матір, і на себе пряде, шие, миє, і сама усе одна, без наньмички, і варить, і пече; а мати сидить, ручки склавши.
Не пішла ж і Маруся до танців, а сіла собі, сумуючи, на приспі біля хати та ті горішки, що узяла у Василя, усе у жмені перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думці, того й сама не розбере. То часом стане їй весело, так, що зараз бігла б до матері та й приголубилась би до неї, то вп'ять засумує, і слізоньки хусточкою обітре, і бажа батенька, щоб розвів її тугу; то всміхнеться, то засоромиться; і дума, щоб то й додому іти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить на весіллі з дружками, та мерщій і додому), та як розглядить, що треба побіля Василя іти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думці було: «Коли б оттой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе б мені на душі легше стало». Як же тільки подумала об сім, та як засоромиться! Почервоніла, як калина, закрилась рученьками і голову похилила.
Отто й прийшла до неї Олена Кубраківна, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати.
– Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
– Ні, не плачу, – каже Маруся; і говорити б то, і замішалась, що й не знає, що й казати. – Отсе їм, – каже, – мочені кислиці, та було подавилась. А ти чого так засапалась?
– Та перетанцьовалась собі на лихо, – каже Олена. – Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, пово-рочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тільки ноги, та й руки болять, і голова крутиться. Та вже ж і танцюра! У нас такого і на усій слободі нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свій пай думала, що вже краще її парубка і на світі нема і що се його вона так вихваля. От і давай про нього випитовать: