Маруся

Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи від недуги, що дочка її сидить смутна і невесела, і нічого про весілля не розказує, і за діло не приньмається; дивилася довго, а далі стала питати:
– Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Гляди лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?
– Нічого, мамо! – каже Маруся.
– Чи не порвала намиста, жартуючи на весіллі? – пита Настя.
– Ні, мамо!
– Чи не зобидив тебе хто? То батькові скажи, він зараз уступиться.
– Ні, мамо.
– Так коли ж нема нічого, так чого так сидіти? Ішла б по воду: пора наставляти вечеряти.
– Зараз, мамо! – сказала Маруся, а сама ні з місця.
Дожидала мати, дожидала, далі вп'ять за неї: і уговорювала її, а далі і сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась і, не поховавши гаразд ні скиндячок, ні намиста і ніякої одежі, узяла кошик, щоб то ув огороді зілля нарвати, та замість огорода пішла до криниці по воду, неначе з відрами; іде і байдуже; та вже як прийшла до криниці і як стали над нею люди там сміятись, так вона тогді схаменулась і мерщій додому. Що ж? І додому вернувшись, не лучча була; затопила у печі і приставля горшки порожні; замість пшона, щоб замняти борщ, вона сіль тре у макортеті та підлива борщу…
І що ні озьме, до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що і старий Наум, вернувшись додому і дивлячись на таке її порання, аж сам дивовавсь.
Сяк-так віддавши вечерю, Маруся пішла до коров, а Настя стала журитися і каже Наумові:
– Ох, мені лишенько тяжке! Шо ж отсе з Марусею Діється? Каже – зовсім здорова, а за що не приньметься, Що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собі чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?
– У вас, у жінок, усе з очей, – заворчав Наум. – Чи Дитина змерзла на холоді, чи дитині душно в хаті, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить – з очей; наївшись, не хоче – і то з очей; чи засміялась, чи зажурилась, чи сіла, чи встала – усе з очей, усе про все у вас очі. А що очі можуть зробити? Нічого; дивляться собі на світ божий, та й годі. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очі нічому непривинні.
– А чому ж баби, котрі знають, та й злизують і шепчуть? Якби воно нічого, то нічого б і не робили, а то…
– На те шепчуть і злизують, щоб таких дурників дурити, як ти і прочії. Потурай тільки їм: вони, пожалуй, раді, щоб тобі за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловікові зробити, опріч бога милосердного? Він нашле біду, він і помилує; тільки молись і його одного знай; а з тою бісовщиною, з ворожками та знахурами не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш підвестись; і я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде. Мовчи ж, он вона іде.
Маруся, зовсім упоравшись і поприбиравши, розпитовала матір, чого треба на місті купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась богу і зверх усього ударила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя. її так батько вчив: «Коли, – каже, – тобі чого треба або журба тебе озьме, зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобі нужда, і жди певно від нього милості. Він наш отець, він зна, що кому і у якоє урем'я послать».
От з такою думкою лягла Маруся. Так що ж? І сон ЇЇ не бере. Те й діло, що дума… та не об Василеві, де то вже! Вона його і знати не хоче… Та й нащо їй він… «Він досі вже посватаний; адже і хусточка у нього, що з кишені виньмав, то не хлоп'яча, а притьмом дівоча, і вже, вірно, вона йому подаровала… та він же невеселий на весіллі був… отто, мабуть, скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Він собі і сидів, неначе один у лісі, ні на кого і не дививсь…» Далі здохнула і дума: «І мене заняв тими горіхами, аби б то вже так!… Ні, Василю, не нашим дівчатам об тобі думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?… Бачиться, усе об ній так і думав, бо ув очах так і видко були слізоньки… тепер вже вони досі укупочці… і вона вже, вірно, цілує його у тії оченьки, що як блискавка як загляне, так і сяє… от вже не цілує вона їх!… Того ж то він по ній мав плакати… Чого ж я отсе плачу?… Ох, горечко мені тяжке!… Коли б, було, знала, не ходила б на те весілля!… Нащо було розпитовати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсім про нього і не думаю… та й він же про мене теж. Може, він думав, що… теє-то… я б то… що, каже: я знаю такого, що тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже він посватаний… Бог з тобою! Нехай тобі бог помага! І оженися, і любися… Та чого ж я усе плачу?… От того і туга така, що зачим я на те весілля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим світ устану, піду на торг та й розіб'ю свою тугу. Коли ж з ним зострі-чусь на місті, то буцім його і не знаю, і не буду на нього і дивитись… А вже він, вірно, з нею ходитиме по базару та дещо куповатимуть… бо, мабуть, і весілля швидко буде… То-то вже він буде рад, як ожениться!… А вона?… Чого ж я заливаюсь слізоньками?… Ох, бідонька моя!… Ох, горечко моє! Чого-таки я на те весілля ходила?…»
От так-то бідна Маруся, не хотівши і споминати про Василя, тільки об нім однім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цілісіньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній неділі? Вечірня зоря ще не погасне, а світова вже й заньмається; блисне Віз  [2], та вже докотившись до сход сонця.
От і тепер. Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились; та й то не зовсім ясно, а неначе скрізь серпанок… Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садках, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько… Аж ось – недовго: зірочка покотилась… далі друга… третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от від їх слізоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестіла у аері – і прокинувся вітерець та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по ліскам… От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів – що настає вп'ять божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись і що, може, яка і яєчко знесе – з таких-то радощів заспівали своїх пісеньок, що рано й вечір хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловікові, так усякому звірю, птиці та й самій манюсінькій комашечці, що й оком не вздриш. А не хто уже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав… то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок… а як проміж того ще й носичками поцілуються… тут він вже і нестямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело!
От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці божій, будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стебелинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить? І як?… О боже праведний! Буди і усегда милостив нам, грішним!…» Більш сього не вміємо що і сказать!…
От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діющого добро усьому миру, і покотились геть-геть за крутії гори, щоб тільки відтіля дивитися на те, що тут буде! Ось і зачервоніло на тій дорозі, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далі неначе срібні цвітки по ньому хто посипав; а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посиланий… Зазолотились і верхів'я дерева по лісам… і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!… Стало винирять з-за землі… що? І світ, і огонь, і краса… І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?… І золоті промені від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали ніби краще. Усе мовчить, жажда, щоб швидше явилася у повноті краса миру!… Ідеть… викотилось зовсім… озирнуло землю і… неначе повелівало: «Хваліте господа, що создав і мене, і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру світ і усякому диханію жисть…» Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученію защебетали, усе мов знова ожило, чоловік знов прийнявсь за діло своє… і що то: увесь мир ізрадовався!…