Маруся

– Е, годі!… Так довго-бо…
– Скільки хоч, що хоч роби зо мною, тільки не проганяй мене від себе, не сердься…
– Та я й не серджусь…
– Чого ж ти закриваєшся, чого відвертаєшся від мене! Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую від тебе та й піду світ за очима!
– Ні-бо… я другого не люблю…
– Так зглянь же на мене, не закривайся!
– Але! Ще б і не закриватись… Мені-бо стидно.
– Чого ж тобі стидно, скажи? Тут нема нічого, що я кажу…
– А то ж і не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нізащо у світі не скажу… – та, сеє сказавши, як заплаче гірко і стала його прохати: – Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені незмилився, усім я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
– Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! – приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. – Я ж землі під собою не чую – я мов у раю! Чи не сплю лишень я?… Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи мені, правда?
– Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
– Чом же не хочеш завірити об моїм щасті?
– Стидно-бо.
– Марусю, отже поцілую, коли не скажеш.
– Та хоч десять раз цілуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…
– Оттак же… оттак… оттак же!… – приговорював Василь, цілуючи її раз по п'ять, не віддихаючи, та вп'ять знову за те ж… та аж вже не зміг і слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати – і слова не промовить; хоче від нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче заплющитись, так очі проти її волі так і зазирають у Василеві очі, що, як угілля на вогні, палають; хоче від нього відвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А він?… Він тільки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь світ; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, – нічим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далі схаменулась вона, здохнула тяжко і скрізь сльози сказала:
– Василечку, що це зо мною сталось? Нічого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думці, що ти мене любиш, що ти мій… та більш мені нічого і не треба!… Боюсь тільки, чи нема мені за те гріха?
– За що, моя Марусенько? – сказав Василь, пригорнувши її до своего серденька, і поціловав щиро.
– Ох, не цілуй мене, мій сизий голубоньку! Мені усе здається, що гріх нам за се… Боюсь прогнівити бога!
– Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогді не розлучимося на вік наш, а до того часу як зійдемося, нам можна без гріха і любитися, і голубитися…
– А не дай боже, як… – сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; і не доказала, і боїться зглянути на нього.
– Не доведи до того боже! – аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадовати стала. – Буду, – каже, – тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійсь мене; я знаю бога небесного! Він покара за злеє діло, усе рівно, що за душогубство. Не бійся, кажу, мене; і коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати і бога, і стид людський, то я тебе обережу, як братик
сестрицю…
– Братику мій милесенький! – скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивилася йому у вічі, як тая ясочка, а далі й каже: – Тепер я сама тебе поцілую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думці нема ніякого худа. – Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пильно, ніби той баранчик, що його хотять різати, а він жалібно дивиться, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росочка на цвіточку, так у неї в очицях засяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: – Як же ти мене після сього покинеш?
– Не говори мені сього, Маню! І не думай об сім, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли мені не віриш…
– Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! І що б ти мені не сказав, усьому вірити буду…
Багато розказовати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь світ, і де вони є, і що кругом них, і якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорють-погово-рють та й знова цілуються. Як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони: Василь став, буцім мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуться меж собою.
От пішли' усі укупі додому. Олена подумала: «Що се сталося з нашою Марусею? Ніколи не була вона така весела і говорлива, та ще з парубком, що, було, їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і знай сміється з Василем, а мене буцім і нема з нею. Уранці, як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить ні на часинку; уранці насилу йшла і на мене напада-лась, чого я спішу, а тут поперед усіх біжить, землі під собою не чує та знай кида на Василя то пісочком, то скіпочками, а він її ловить, а піймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас, було, за іграшки з парубками кориш; я тобі віддячу…»
Стали доходити до села, от Василь і каже:
– Тепер же прощайте, дівчатка. Мені так весело було з вами; спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все. Не знаю, коли то з вами побачусь? (А у Марусі аж слізоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцімто пісеньку мугикати і неначе підтанцює під неї, а сама пильно дивиться у вічі Василю). Нате ж усе, – каже Василь, – ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже піду своєю дорогою.
От дівчата стали вибирати. Олена усе забрала і поклала за пазуху, а Маруся, переглядівши, поскладала у кошик, і пішли собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся, буцімто схаменулась і згадала, і каже:
_ Отак же! усе позабирала, а синій камінець, що батько звелів купити, я й не взяла у Василя. Побіжу дожену його! – Доганя, а сама знай кричить, щоб він підождав. Вже ж щоб то Василь та не почув би Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього, і що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
– Я знарошне, буцімто забула у тебе синій камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодні на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камінець і прощай, мій соколику милий! Приходь же! – сказавши, та скільки є духу до Олени.
Олена ж усе підглядала та й дума собі: «Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти».
Прийшла Маруся додому: батечку! Весела, моторна, і говорить, і розказує, і порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселішала, і їй полегшало. Хотіла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла около неї леститись, і приговорювати, і розважати її, а сама піч топити, зілля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї діло.
Не вспіла мати оглянутись, вже у Марусі і готов обід; сіла, ручки зложила і знай матері розказує, як то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на місті, як торговалась, як куповала; і кого бачила, і з ким говорила, і яка проява лучалась: усе-усе до посліднього раз по п'ять розказовала; тільки про Василя нічичирк! Вона б то й хотіла матері розказати, та не знала, з якого кінця узятись, та й подумала: «Нехай же спитаюсь у Василя; він мене навчить, як про се розказати».
Прийшов і старий Наум; обіда і дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодні; і мнясо добре спечене, і усе таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька і усе вигадує, і жартує». Далі і каже Насті: