Тореадори з Васюкiвки

Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода — брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспокоїлась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи її бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.
I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово!
— Ще не скiнчили, анциболотники? — так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, — мов курчата перед шулiкою.
— Не бойсь, не трону!
Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.
— Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.
— Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? — несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.
Дiд криво дивиться на нашу роботу — видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:
— Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке — вуха пообриваю i свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.
I якраз вчасно: ще мить — i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…
Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вмiємо.
— Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо… пiдводного човна.
— Давай, — не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: — Аз чого?
— Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.
— А як?
— Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
— А двигун?
— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.
— А дихать?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинем i випливемо.
— А як водою заллє i затопить?
— Ти що — плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
— Сам ти дуля з маком! Який розумний!
— Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого — сьогоднi сваритися не хотiлось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».
От — i зараз…
— Го!…
— Го!
— Го!
Тiльки виляски пiшли — наче аж до центру землi.
I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу. — Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.
— Точно, — сказав я.
— Так що? — сказав Ява.
— Треба витягти, — сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.
— Значить, так, — сказав Ява. — Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що! Хiба я тебе так вдержу?
— Ти й справдi слабак. Не вдержиш.
— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
— Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взять вiрьовку?
— А ондо припиначка.
— Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, нiде не дiнеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.
Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.
Операцiя почалася.
Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»