Тореадори з Васюкiвки

— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.
I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.
Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.
Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курiнь?
— I рушниця ваша?
— Ви мисливцi?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робiнзонiв… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:
— Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.
— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Дiло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.
— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!
— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».
Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.
— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?
Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скiльки?
— Нiскiльки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.
— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.
— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.
З кущiв вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?
— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?
— А що таке?
— Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?
— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.
Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.
Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!