По вогонь

Дійшовши до отвору, куди пролізли люди, він нахилився та спробував всунутії туди голову. Мисливців узяв страх, чи не пощастить йому розвалити каміння. З кожним поворотом його велетенського тіла Нам і Гав корчились від жаху, тяжко зітхаючи. Нао запалився ненавистю. Вона зросла ще більше, коли звір почав рити землю. Лев-велетень, хоч і не вживав цього способу звичайно, все ж тямив, як розширити отвір чи перекинути якусь перепону. Його спроба приголомшила юнаків, Нао ж присів і штрикнув його списом у голову. Хижак люто рикнув і покинув свою роботу. Його блискучі очі пронизували сутінки; маючи вночі кращий зір, ніж удень, він чітко бачив три постаті, що дуже дратували його своєю близькістю.
Лев знову почав кружляти, соваючи лапу в отвори і повсякчас вертаючись до того, яким пролізли люди. Зрештою він знову почав рити. Новий удар перебив йому працю і примусив одскочити, вже менш здивованого, ніж уперше. Своєю темною головою він на цей раз зрозумів, що влізти в схованку не можна, проте лев не залишив здобичі: віп мав надію, що вона не втече від нього, коли вже була так близько. Отже, нюхнувши повітря та кинувши останній погляд, лев ніби лишив людей напризволяще й попростував до лісу.
Мисливці дуже зраділи: схованка себе цілком виправдала. Вони з захопленням лаштувалися до відпочинку. Це була така хвилина, коли у людей заспокоюються нерви, м'язи жвавішають. Не вміючи ж поділитися цим враженням і навіть не догадуючись про можливість це зробити, вони тільки зверталися один до одного зі сміхом, з тією, збудженою веселістю, що відбивається лише на обличчях людей. Певна річ, вони відчували, що лев-велетень ще повернеться, але, не знаючи, коли саме наступить ця тяжка для них хвилина, вони сповна пили теперішню радість. За час же між вечірніми сутінками і світанком її, здавалося, всієї й не вичерпати.
Як звичайно, Нао став на першу варту. Йому не спалося. У мозку сина Леопарда, збудженому подіями дня, роїлися образи, безладні, невиразні думки про життя і смерть. Окремі розпорошені відомості поволі спліталися в одне ціле, творячи казку про світ. У свідомості уламрів світ був уже досить широким. Вони вже розуміли рух сонця й місяця, зміну світла й темряви, теплого и холодного часів. Вони бачили, як пливуть річки й ріки, як народжуються, старіють і мруть люди; вони знали вигляд, звички й силу безлічі звірів, ріст дерев і трав, уміли обробляти списа, сокиру, кия, шкребка і дротика і вправно орудували ними; вони розуміли також рух вітру й хмар, свавілля вітру і лютість блискавки. Нарешті, вони знали Вогонь – найстрашнішу і одночасно найлагіднішу з усіх живих істот, досить дужу, щоб знищити цілий степ і цілий ліс з мамонтами, тиграми, ведмедями, зубрами й турами.
Життя Вогню дуже цікавило Нао. Як і звірина, Вогонь вимагає собі їжі і їсть гілля, сухі трави та масні речі, росте; кожний Вогонь родиться від Вогню, кожний Вогонь може вмерти. Але тіло його не знає меж, з другого ж боку – він без кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити окремо. Він зменшується, коли його позбавляють їжі, доходить до розмірів бджілки, мушки і, проте, може відродитися через сухе бадилля і поширитись, як болото. Це і звір, і не звір. У нього нема ні лап, ні здатного до плазування тіла, а віп випереджає антилоп; нема крил, а літає у хмарах; нема пащеки, а він дихає, гарчить і червоніє; нема пі рук, пі пазурів, а він загарбує всі простори… Нао і любив, і ненавидів, і боявся його. В дитинстві Вогонь кілька разів кусав його, і Нао знав, що жалю він не має ні до кого, готовий пожерти й тих, хто його доглядає, похмурий, як гієна, і лютий, як пантера. Але його присутність надзвичайно приємна; вона перемагає жорстокість холодних ночей, дає спочинок утомленим і силу слабким.
В сутінках базальтових брил Нао з ніжним почуттям пригадував огнище рідного табору та гру його світла на обличчі Гамли. Місяць, що сходив, нагадував йому далеке полум'я. З якого місця землі він виплигує і чому горить не завжди, як сонце? Він зменшується; бувають вечори, коли він горить, як бідолашна гілочка. Потім він оживає. Мабуть, коло нього ходять якісь Приховані Люди і годують його в певні часи… Сьогодні він у повній силі: спочатку великий, як дерево, він зменшується, сходячи на небі, але світить ще дужче. Мабуть, Приховані Люди кладуть йому сухого дерева досхочу…
Поки син Леопарда міркував над такими речами, нічні звірі вилізли на лови. В траві почали сновигати полохливі тіні. Нао пізнавав рудих мишей, земляних зайців, агуті, [3] тендітних кам'яних куниць та гнучких, як змія, ласок; потім звідкись вилетів, як сайгак, олень, виставивши проти місяця свої розкішні роги. Нао оглянув його сухі ноги, тіло кольору землі й дуба, відхилені назад роги. Олень швидко зникає; за ним женуться вовки, показуючи свої голови, гострі щелепи, тонкі й жваві ноги. У них бліде черево, рудуваті боки й спина; чорна смуга вздовж хребта, дужі м'язи напинають карк, а вся поведінка свідчить про їхню похмуру, лукаву вдачу, яку підкреслюють косі погляди. Вони зачули оленя, але ж і він відчув у вологому повітрі ночі їхню присутність і встиг уже відбігти досить далеко. Чутливі носи помічають, що дух здобичі вже слабшає, і вовки розуміють, що олеиь таки втече од них. Проте вони женуться за оленем через усе поле аж до лісу, а найпрудкіші біжать і в лісі. Та швидко з'ясовується, що гнатися далі нема чого. Всі поволі вертаються, почуваючи себе обдуреними; деякі виють і зітхають. Носи нюшкують повітря, але поблизу нічого не чути, крім схованих за валунами людей та тигрового трупа. Люди – здобич дуже небезпечна, а тигровим м'ясом вони гидують, хоч і як голодні.
І все ж, покрутившись по-дурному біля схованки людей, вони наближаються.
Спочатку вони нишпорять навколо трупа, побоюючись якоїсь пастки. Нарешті більш нетерплячі зважуються. Вони підходять до голови тигра, до великої напівроззявленої пащі, яка нещодавно дихала страшним, як чума, життям; обнюхавши тіло, вовки починають лизати закривавлені рани, та ніхто не наважується гризти це терпке, повне отрути м'ясо; перетравити його можуть тільки шлунки орла-могильника та гієни.
Зненацька поблизу лунає вибух жалібних зойків, рик, пронизливий регіт. Вовки насторожуються. Осяяні місяцем, з'являються шестеро гієн. Вони наближаються крадькома, виставляючи свої широкі груди та тіла, що тоншають донизу і закінчуються сухими ногами. Кривоногі, короткоморді, з щелепами, які могли б перегризти кістки лева, з трикутними зіницями, гострими вухами та шорсткою гривою, вони починають кружляти, відскакувати й плигати, наче коники. Вовки чують нестерпний сморід їхніх залоз.