Легенди Львова

Але жеребець видався надто вже баским для спокійного і розважливого Олелька. і він вирішив його спекатися.
Тим часом на оґера вже оком накинув боярин Струмило, що славився своєю скупістю і тільки й думав, як би то видурити жеребця надурняк.
Перестрів боярин Олелька і каже:
– Слухай, Олсльку, а давай мінятися! Ти мені оґера, а я тобі… я тобі…
– … свою бороду! – ляпнув Олелько.
А треба сказати, що боярин дуже пишався своєю бородою – була вона кудлата й чорна, як у смолі виваляна, та ще й кучерява і густа – прегуста. Боярин часто її гладив, мружачись від задоволення, і скидався на кота.
– Ну, Олельку, ти попався! – втішився боярин, і вони вдарили по руках. – Давай сюди свого оґера.
Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спімнувся за вже свою бороду, боярин сказав:
– Е-е, мій любий, такої умови не було. Забереш її тоді, як я її зголю. І, весело сміючись, подався своєю дорогою.
Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пізно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмішкою вислуховував усі кпини і жарти, що сипалися з вуст інших бояр і челяді.
Десь так за тиждень по тій виміні, влаштував король Данило бенкет і скликав бояр та лицарів зацних. Був там, ясна річ, і наш Олелько, тільки й чекаючи нагоди поквитатися.
Боярин Струмило за своїм звичаєм зручно розсівся її гладив свою кудлату бороду, посміюючись у вуса.
Раптом до нього підскочив Олелько, вхопив його за руку і гукнув:
– Не смійте гладити мою бороду! Боярин отетерів і розгубився.
– А так – так, – озвався король, – борода належить Олелькові. Гладити її не маєте права.
– Та добре, – буркнув боярин і забрав руку.
Не біда, вирішив для себе, зате тепер з більшим задоволенням буду її гладити вдома.
Але й Олелько не збирався так просто відступати:
– Найясніший королю, ця борода моя, але ж я не можу день і ніч и пильнувати, – аби боярин її не рухав. Чи не міг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко і зачинити на замок? От тоді б я уже був певний за її спокій.
Усім, хто був присутній за столом, така думка неабияк припала до смаку і давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева і як його носити.
А король тільки підморгнув челяді, то ще й печені не подали, а вже скринька для боярської бороди була готова.
Розгублений боярин дав собі тую скриньку на шию повісити і бороду зачинити. А зачинили її на колодочку і ключика Олелькові дали.
Ото була потіха!
Особливо тоді, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедів та ще й цілу таріляку пряжених жайворів. Увесь стіл не тямився зо сміху, аби побачити, як боярин буде їсти з тою своєю скринькою.
Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив і хоч дуже хотілося їсти, він не їв, а лише насуплено дивився, як зникають усі ті смаколики. А найгірше, що й пити не міг, а так хотілося спробувати пишної македонської мальвазії.
Вдома ще півбіди – там собі дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засміють! Це ж бо й бояриню свою не поцілуєш! Ой, горе!
А за столом – потіха, якої давно вже не було.
– Чи вам, мій друже, не смакує? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навіть жувати не треба.
Король говорить, а всі мало не лускають від реготу. Врешті боярин не витерпів і покликав Олелька.
– Слухай, я хочу викупити свою бороду назад.
Він це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стіл:
– Чуєте! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте мені, панове, яку ціну правити!
Ну, тут посипалися ради, як з мішка раки. Годі те все перелічити, що дотепні гості вигукували.
Врешті Олелько сказав:
– Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояринові аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такі гроші скільки б він жеребців міг купити!…
– Вісімсот! – випалив боярин.
– Ну, знайте моє добре серце, – погодився Олелько, – по руках!
І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королівський блазень заробив купу грошей.
ПОЦІЛУНОК ЗА ПЛАЩ
Кажуть, що нема ніде таких хитромудрих жінок, як у Львові. Але Олелько мав то в носі.
Король подарував Олелькові дуже гарного плаща і той, пишаючись ним полюбляв гуляти містом.
Проходячи повз дім тисяцького, Олелько побачив у вікні його молоду жінку.
– Який у тебе розкішний плащ! – прицмокнула жінка.
– Еге, мені його подарував сам король. Але якщо ти дозволиш себе поцілувати, я віддам тобі цього плаща.
– Жартуєш! – не повірила та.
– Чого мені жартувати? Дай цьомка і забирай.
Молодичка зиркнула направо, зиркнула наліво, вихилилася з вікна і чмок блазня у губи. Потім зірвала йому з плечей плаща і зникла.
Але Олелько не збирався так просто позбуватися плаща. Він покликав її і попросив пити. Молодиця подала йому воду в глиняному горняткові. Блазень напився і розбив горня об землю.
Після цього сів на призьбі і став чекати господаря. Коли тисяцький повернувся додому, то дуже здивувався, уздрівши під хатою Олелька.
– Чому ти сидиш тут? Маєш до мене якесь діло?
– Та ні. Я проходив повз твій дім і попросив напитися. Твоя жінка подала мені воду, але я впустив горня і розбив. Тоді вона взяла у мене плаща, якого мені подарував король.
– Навіщо?
– В заставу.
– Що за дурниця! Дідько з ним, тим горнятком. Гей, Насте! Ану верни плаща Олелькові! За якесь дурне горнятко ти взяла плаща? Та ще в кого – в королівського блазня! Хочеш аби з нас увесь двір сміявся?
Так ото Олелько н повернув собі плаща назад.
ОСТАННЯ ВИТІВКА БЛАЗНЯ
Після смерти короля Данила сів на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зістарився і для нього настали тяжкі часи. Жив він з жінкою бідно, а піти знову до королівського двору блазнювати в поважному віці вже не випадало.
Одного ранку сиділи вони з жінкою біля печі та й журилися, а в хаті – ні рісочки, ні пляшечки.
– А тоді ж на нашім весіллі сам король гуляв! – зітхала його жінка.
– І лилось вино рікою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько.
– Ледве ще перед смертю колись так добре наїмося.