Легенди Львова

КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО
ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ
Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:
– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? – здивувався Данило.
– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.
Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.
– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? – здивувалися всі.
– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК
Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.
– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?
Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.
– І ти через цюю крашанку зажурився?
– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки-незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…
– Куди ж ти намірився?
– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.
– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:
– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.
Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.
Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.
– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?
– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.
– Певно, неабияка, крашанка!
– Не те слово! Не крашанка, а чудо!
– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?
– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.
– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.
– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.
– А ти нам що даш?
– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.
– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.
– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.
– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.
– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.
– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!
– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?
І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.
Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:
– Олельку! А то що з тобою, небораку?
Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.
– Яй-яй-яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй-яй-яй!
Сторожа перелякалася:
– Він сам упав, ми його ледь-ледь відтрутили. Хто ж його знав…
– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!
– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.
– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.
– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?
– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.
– То й вибери, – стенув плечима король.
– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.
– Звар'ював! Та ніколи в житті!
– А ви ж обіцяли!
– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!
– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.
– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.
– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.
– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам'ятали. Але не нині. Після свят.
ЗМАГАННЯ МАЛЯРІВ
Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.
Почувши теє, Олелько відразу наїжився:
– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.
Король піймав його за язик: