Let my people go

« I  в огні її, окраденую, збудять…»  
Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в ті дні на Майдані звучав абсолютно органічно, на рівні тодішніх колективних емоцій, — знов Ви як у воду дивилися! Тільки от на «огонь» — епоха не та: живемо, як-не-як, в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомости. Запам'ятовується ж, як відомо всім професійним маніпуляторам цією тонкою сферою, аж ніяк не пережите (всяка, навіть найсильніша емоція, з часом розмивається в пам'яті!) — не пережите, а сказане, і чим гучніше й настирливіше, тим ліпше запам'ятовується… От би цікаво було провести моніторинг наших мас-медій — що впродовж минулого року найчастіше говорилося в них українському народові про Майдан?…
Те, що, в остаточному підсумку, вдалося про нього сказати мені — не історикові, ба навіть не безпосередньому учасникові (повністю я «відстояла» на ньому тільки один день — перший, коли приїжджих іще не було, тож звезені на Майдан з усієї України людські сюжети отримувала переважно з других рук), — не найліпшому, одне слово, свідкові, всього тільки «включеному спостерігачеві», — те представлено двома текстами, що складають останній розділ цієї книжки. Перший — це уривки з мого робочого щоденника (такий щоденник — для фіксації думок і вражень — провадить, либонь, кожен письменник, тільки за життя подібні речі публікуються вкрай рідко, хіба вже коли йдеться от власне про якісь суспільне значущі події). Перечитавши торішні записи, я виявила, що зміну «температурної кривої», емоційної атмосфери Києва впродовж 2004 року вони, несподівано для мене, відбили досить вимовно. Виходить, що це теж певним чином історичний документ, і я не маю права тримати його в шухляді (жодних змін чесно вносити не стала — крім купюр та заміни імен ініціалами). І, нарешті, оповідання «Альбом для Густава», — написане, знов-таки (гай-гай…), для зарубіжного видавця: для німецької антології, присвяченої Сарматії, історичній території від Балтики до чорноморських степів, куди колись належала й Україна.
Куди вона належить тепер? Чи знає про те сама?…
Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам'яті, як на старій «заскоченій» платівці, грозовий — аж приском по шкірі — мотив старого негритянського спірічуелсу, «Let my people go». Ще Мойсеева просьба, біблійна, хтозна-скільки раз ізвідтоді повторювана всіма мовами світу: виведи мій народ  . Іноді, у ті хвилини, коли спадала гарячка збуджених розмов, телефонних дзвінків, бурхливої політичної активности (підписні листи, поїздки, виступи, зустрічі, поодинокі мас-медіальні прориви, «надо что-то делать, ребята…»), — я, «для очистки духа», ставила собі цю пісню на магнітофон — і щоразу очі мені виповнялися сльозами. Була б на те технічна змога, я б додала сюди СВ, — щоб читач, перш ніж розгортати цю книжку, і собі ввімкнув той запис і вслухався в низький, проймаючий душу голос невольничої молитви… Ось так, саме так це й було…
…А коли вони вийшли з єгипетського рабства на свою обітовану землю (де їм прийшлось попервах таки дуже непереливки!), то їхні левіти написали в Книгу про те, як трудно їм виходилось.
А якби не написали?…
Що б вони пам'ятали тоді, по упливі кількох поколінь?…
Мохакар, Іспанія, 24 жовтня 2005 р.