Молоко з кров'ю

Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.
— Ну, врешті, — казали, — опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила — чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне — білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.
Льошка Ординський тільки з явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, сине око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!
Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.
— Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?
Оце й усе. Пішла, а він за нею.
— Чекай… Та зачекай!
Зупинилася.
— Маруська? — грубо. — Румунка? — ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. — Так оце, виходить, ти тепер сама…
— Сама красива, — серйозно. І пішла.
Ну і пропав хлопець!
За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та — ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж — і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…
— То і йди до голови сільради! — кричав Старостенко, а Льошка йому:
— Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад'ютантах, кажуть…
І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно — час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.
— Буде тобі сільрада в суботу — буркнув. І таки дотримав слова.
У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.
— А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?
Дівчата як заверещать! Та одна перед одною — до хати. Орися руками розвела.
— Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.
Та горбоносій Тетянці:
— Підеш?
Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися — у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні — білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?
— Доню! — перелякалася Орися. — Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили!
Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла.
Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів.
— І дав же тобі Бог таку красу…
Маруся саме білу сукню вдягала.
— З лиця води не пити…
— Легко тобі казати, — Тетянка їй. — А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два — і в старі дівки запишуся.
— Так сама… — Маруся сукню застібає і подружці поради дає.
— Що? — Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся — зараз Марусі модну зачіску організує.
— Шукай… Десь же і твоя доля блукає.
Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде.
— Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! — зітхнула. — Хіба що той нікчема…
— Який?
— Стьопка-німець…
— Що?! — Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила:
— Ти чого?
Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється — от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.
Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє.
— Ти чого, Марусько?
Маруся до Тетянки обернулася — уже геть спокійна. Всміхається.
— Та нічого. Жартую… Бери…
— Що?
— Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони.
— Що ти, дурна, мелеш? — розсердилася Тетянка. — Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? — до дверей. — Сама вбирайся!
Маруся Тетянку за руку — цап!
— Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… — і тягне Тетянку до кімнати. — Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…
Горбоноса сердито зиркнула.
— Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.
Маруся розсміялася.
— Та добре… Добре…
На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.
Од відчиненого вікна — ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.
— Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?
— Нікого! — Тетянка їй.
— Та бути не може! — І хоче встати.
Тетянка очі витріщила:
— Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!
— Та глянь на підвіконня! — Маруся їй.
Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.
— Цукерка, — здивувалася. — Мабуть, діти бавляться.
— Мабуть… — всміхнулася Маруся.
Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном — ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же — весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти — на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником — чирк.
Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш — здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б — зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків — купа.
І пішов геть — худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала — нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.
У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень — попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста — усе при ньому.
Дівчата Льошку побачили — і ну верещати.
— Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!
Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:
— У нас купець! У вас — товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!
А та пручається:
— Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня — товар…
Льошка руку догори — тихо всім! На годинник глянув.
— Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?
Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:
— Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…
Вийшла — усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся — оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні — очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала — найгарніша… Така гарна, що і…