Гаррі Поттер і напівкровний принц
Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: «Його хрещений батько мертвий?». Ще гірше було, коли Сіріусове ім'я мимохіть згадав Слизоріг.
- Це жорстоко, - м'яко вів далі Дамблдор, - що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.
Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов'язувати з дементорами.
- Просто важко усвідомлювати, - тихенько вимовив нарешті Гаррі, - що він ніколи більше не напише.
Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що - і це було в його житті найкраще… а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості…
- Сіріус дав тобі багато такого, чого ти раніше не знав, - лагідно сказав Дамблдор. - Я розумію, що ця втрата непоправна…
- Та поки я був у Дурслів, - голос у Гаррі знову зміцнів, - я збагнув, що не можу закритися від усіх або… зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке… от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс… наступним можу стати я. Та якщо так, - сказав він палко, дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, - нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.
- Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса! - виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині. - Знімаю перед тобою капелюха… тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками.
А тепер, Гаррі, пов'язана з цим тема… я так розумію, що минулі два тижні ти отримував «Щоденного віщуна»?
- Так, - відповів Гаррі і серце його забилося швидше.
- Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?
- Так,-повторив Гаррі. - І тепер усі знають, що я той…
- Ні не знають, - урвав Дамблдор. - У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта. і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел.
Однак це правда - те, про що багато хто здогадався, - що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе. Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш про зміст пророцтва? -Ні, - підтвердив Гаррі.
- Мудре загалом рішення, - схвалив Дамблдор. - Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, - уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, - я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.
- Я не хотів…
- … їх тривожити чи лякати? - докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці.-Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.
Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував: - Ще одна - інша, хоч і пов'язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.
- Приватних… з вами? - здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.
- Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.
- А чого ви мене будете навчати, пане професоре?
- Та трошки того, трошки сього, - безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.
- Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?
- У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.
- Добре,-полегшено зітхнув Гаррі, - бо це був…Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.
- Думаю, найкраще тут підійде слово «провал», - кивнув Дамблдор.
Гаррі засміявся.
- Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, - радів Гаррі, - бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.
- Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, - серйозно мовив Дамблдор. - Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.
По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?
Гаррі кивнув.
- А по-друге, на час твого перебування тут «Барлогові» надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.
- Я розумію,-швидко погодився Гаррі.
- Тоді дуже добре,-сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір'я. - Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу по нарікати, який же ти худий.
- РОЗДІЛ П'ЯТИЙ-
Зайва Флегма
Гаррі з Дамблдором підійшли до «Барлогу» з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох- старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.
- Хто там? - долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі. - Назвіться!
- Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.
Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті,
- Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!
- Нам пощастило,-пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. - Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!
Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.
- Вітаю, пане професоре, - озвалася вона. - Здоров, Гаррі.
- Привіт, Тонкс,
Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.
- Я краще піду, - швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію. - Дякую, Молі, за чай і співчуття.
- Будь ласка, не йди, якщо це через мене, - люб'язно попросив Дамблдор. - Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.
- Ні-ні, мені треба йти, - заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі. - На добраніч…
- Дорогенька, може, прийдеш у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор…
- Та ні, Молі, що ти… та все одно дякую… усім на добраніч.
Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.
- Гаррі, до зустрічі у Гоґвортсі, - сказав Дамблдор. - Бережи себе. Молі, завжди до твоїх послуг.
Він уклонився місіс Візлі, вийшов надвір і зник точнісінько на тому самому місці, що й Тонкс. Місіс Візлі зачинила двері, а тоді за плечі підвела Гаррі до яскравої лампи, що стояла на столі, й почала його оглядати.