Біблійні казки. Казки та легенди про святих

Коли він підріс у пана до п’ятнадцяти років, то зачав розгадувати сни. Панові снилося, що вийшли з Чорного моря сім дуже ситих коров, а відтак виходять сім худих, і ті худі пожерли тих ситих. Пан рано встає і розказує, що йому снилося. А Йосип говорить, що сім рік буде великий урожай, а відтак сім рік буде великий голод. Що коштує тепер пшениця, то буде в десять разів більше коштувати.
Як у тій державі кому що снилося, то йшов до Йосипа. І що він кому сказав — так все і було. Пан спитався Йосипа, що робити.
— Великі шпихліри (зерносховища) будуйте, і скуповуймо хліб, — сказав Йосип.
Відтак, як минуло сім років, постав великий голод. І тато Йосипа післав його братів у тоту державу купити збіжжя. І вони попадають до Йосипа, до свого брата, і просять, аби він їм продав сім мішків пшениці. А він їх питає:
— Звідки ви є?
Вони йому кажуть, звідки та й що. Він їх питає, як вони називаються, чи мають тата, маму.
— А гроші маєте?
— Маємо. Тато дав гроші на шість мішків пшениці.
— А голодні-сте?
Він їх пізнав, а вони його не пізнають. Він їм дав хліба, вони розділили його і з’їли, та й беруть їдять пшеницю — такі голодні. А Йосип подивився на то і дав їм шість мішків пшениці за гроші, а один передає татові задурно і говорить їм:
— Цей мішок я даю вашому татові. Аби ви в нього не заглядали. Як я зав’яжу, так аби ви передали татові.
І гроші, що тато передав синами, забиває він у татів мішок і каже їм:
— Як це поїсте, приїдете до мене знов, і я знов вам продам.
Вони приїздять з тою пшеницею додому й кажуть:
— Тату, ми купували цю пшеницю в такого й такого пана.
І розказали, що сьомий мішок пшениці він передав татові і сказав їм, аби вони в той мішок не дивилися. Тато подивився в той мішок, а там усі його гроші. Він пізнав їх і каже:
— Господи, що це за добрий пан! Дав пшеницю та й гроші мені вернув!
А сини кажуть:
— Ми не знаємо, чого він так зробив.
Як вони за якийсь час знов приїхали до Йосипа з тими грішми, то той признався, що він їх брат, і пригадав, як вони його вкинули в криницю і як продали. Та сказав, щоби привели до нього тата та й маму, аби вони пережили коло нього голод. А їм буде давати ці сім рік пшениці, аби вони також не померли з голоду.
І забрали тата й маму до Йосипа. І там вони були, поки не було врожаю в їх державі. А відтак повернувся він з ними у свій рідний край.
  
Самсон
 
Був такий чоловік Самсон. Він був моцний на цілий світ і мав силу в волоссі. Та мав він коханку. Вона його ніби дуже любила і раз запитала його:
— Ти дуже велику силу маєш. Повідай мені, в чім твоя сила?
А він каже, що в волоссі.
— Якби мене хто обстриг, я вже, — каже, — ніякої не мав би сили.
А вона мала чоловіка поляка і повідала чоловікові:
— Коби його обстригти, він втратить усю свою силу.
А чоловік повідав тото Самсоновим ворогам. Другим разом він прийшов до коханки та ліг спати, а вони його обстригли. Та й очі йому вибрали, щоби не видів. Що буде робити? — цапки лазить по землі.
Лазив він так і молився, аж тут надійшла якась жінка та й каже:
— Самсоне, іди цапки далі. Там буде такий дім великий, і буде камінь коло вугла. Помацай той камінь, і щоби той камінь підняв. Під тим каменем буде болото, щоби тим болотом очі помазав.
Найшов він той камінь, помацав, підняв його, помазав болотом очі і відразу провидів.
А волосся на його голові вже зачало підростати, і зачав він знов робитися такий моцний, як був.
А в тім домі були його вороги, що волосся йому стригли, їх там було доста, і був у них баль: вони пили, гуляли й співали. А той дім був на камінних стовпах. Самсон підійшов під той дім і так собі подумав: «Я тепер моцний. Але вони знають, в чім моя сила, і знов мене можуть обстригти».
Самсон найбільше виступав проти польських панів. Так, як той Довбуш. І тоті пани були на нього злосні та й тому йому очі вибрали.
Підійшов Самсон під той дім, де пили й гуляли тоті польські пани, хотів він їм заплатити за свої очі та й за все. Та й взявся за той стовп, та й потряс домом, та й той завалився. І Самсона там завалило, і всіх тих ворогів побило.
  
Цар Давид
 
Давид — то був собі такий цар. І добрий то, кажуть, був цар, та тілько не християнин. Ото ж то Господь і задумав його до пуття привести, нарядився купцем та й приїжджає до Давида купувати палац. А палац у Давида був такий, що не було кращого в цілім світі.
Ото купець і каже до Давида:
— А що, — каже, — царю Давиде! Не можна у тебе палац торгувати?
— А чому не можна? — каже Давид. — Та тілько не знаю, чи будемо сватами!
— Або чом?
— А так, — каже, — купче чужоземний! Коли маєш стілько злота, що всі мої люди наберуться і скажуть, що вони довільні, то палац твій, а ні — то й не думай!
— А добре, — каже, — царю Давиде! Вели збирати народ!
Зібрався народ із цілого царства, купець і веде його до їдної гори, і як поблагословив купець тую гору, то так вона злотом і розсипалась перед ними. Кинулися люди до того злота, понабирали стільки, скілько хто здужав підійняти.
Ото купець їх і питає:
— Що ж ви, люди, довільні?
— Довільні, довільні! — закричали люди та й усі розійшлися.
— А що, Давиде, — говорить купець, — не програв-єсь може?
— Не дуже і програв! — каже Давид. — Моя земля, то моє й злото.
— Та чия хата, того й правда, — каже купець, — а все-таки треба, щоби хто нас розсудив.
— А хто ж нас розсудить? — питає Давид.
— Та про теє не журися! — каже купець. — Єсть на світі такії люди, у которих обидва ми рівні. Ходімо на цвинтар, там нас розсудять умерлії.
— То ходімо, купче! — каже Давид.
От вони й пішли на цвинтар. Приходять, а купець і каже:
— Правдивії люди! Люди умерлії! Встаньте, люди, та розсудіть мене з царем Давидом!
А вмерці повставали, упали купцеві до ніг та й сказали:
— Правдивий Боже! Не нам тебе судити, а Тобі судити нас на вторім пришествії!
Аж тоді пізнав Давид, з ким судився, і з того часу став християнином. Все, бувало, тілько і робив, що писав святії пісні та грав їх на гуслях. І писав він та писав, і як списав уже цілую книгу, то і розрізав листи та й кинув на море. Ті листи, котрі були не святі, то ті потонули, а ті, що були святії, ті пливали по морю. Ото ангели і зібрали тії листи та й понесли до Бога, а Бог їх перечитав та й казав передати людям. От звідки-то почалась наша Псалтир.
  
Морські люди
 
Морські люди повстали з тих єгиптян, що гналися за ізраїльтянами, коли Мойсей виводив їх із єгипетської неволі, і потопилися в Червонім морі.
Коли Мойсей вів народ єврейський через море, то Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув — і постав міст через воду. А «фараони» (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст — «фараони» й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея:
— Махни рукою на міст!
Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник — і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.
Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса — на рибу. І коні їхні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней постала шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять і шкури з них здирають, а м’ясо коптять. А із шкур тих чоботи шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане.
Бог для них і їжу особливу призначив.
Вони все довідуються, коли буде кінець світа, і бажають, аби він прийшов якнайскорше. Коли буває шторм на морі, тоді «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають:
— Чи скоро кінець світу настане?
На це питання треба відповідати:
— Вчора світ кінчився, вчора!