Пригоди журавлика

І журавлик коротенько розказав їжачкові, що привело його в Київ.
— Он воно що, — з повагою сказав Колько Колючка.
— От же фрукт отой Алик Бараболя! Самого б його отак викинути! Що ж з тобою тепер робити? Залишати тебе не можна. Справді, пропадеш, — журавлик задумався. — Стривай! Придумав. Живуть у цьому будинку хороші люди. Дівчина Галочка і мисливець дядя Женя. Я тебе одведу до Галочки, перебудеш там якийсь час, а потім дядя Женя відвезе тебе в ліс.
— А на якому поверсі вони живуть?
— На сьомому, А що?
— Не вийде нічого, — зітхнув Колько Колючка. — Я по сходах підніматися вгору не можу. Тільки вниз можу спускатися
— От дикий чоловік! А ліфт нащо? Ліфтом піднімемося.
— Як?
— Дуже просто. Ходімо.
І журавлик повів Колька Колючку до ліфта. Змахнув крилами, підлетів трохи, натиснув дзьобом кнопку. Розсунулися двері ліфта.
— Заходьте, шановний Колючко!
Зацокав їжачок лапками — почеберяв у кабіну. Залетів і журавлик. Натиснув дзьобом кнопку сьомого поверху. Плавно зачинилися двері. Поїхав ліфт нагору. Приїхав. Спинився. Розчинилися двері.
— Виходьте, шановний Колючко!
Знову зацокав їжачок лапками. Вийшов.
Підлетів журавлик до дверей Галоччиної квартири. Натиснув дзьобом кнопку дзвоника. Задеренчав дзвінок у квартирі.
— Ну, бувай здоровий, Колько Колючка. Не хвилюйся, все буде гаразд. От побачиш! Це тобі не Алик Бараболя. Ну, бувай! — і журавлик, щоб його не бачили, сховався за ліфт.
— Спасибі тобі, журавлику, — тільки встиг вимовити їжачок, як двері квартири розчинилися і з'явилася молода гарна чорнява жінка, Галоччина мама.
— Хто тут? — здивувалася. — Нема нікого… Ой! А це Що? — побачила на підлозі Колька Колючку. — Ой! Їжачок! Галочко! Галочко!.. — загукала радісно. — До тебе гість прийшов!.. Зараз побачиш!
Що далі вигукувала вона, журавлик не чув, бо двері захлопнулися.
— Ну, порядок! Тепер Колько Колючка не пропаде, — задоволено мовив журавлик і подибуляв сходами вниз. Біля п'ятої квартири спинився.
«Ану глянемо лишень, що це за тип той Алик!»
Журавлик подзвонив і сховався за виступом стіни.
За дверима почулися кроки і хлоп'ячий голос, який весело наспівував:
 
 
Я з рогатки —
 
Аллє — гоп! —
 
Поціляю
 
Киці в лоб!
 
 
«О! Це якраз він! — задоволено подумав журавлик. — Ну стривай же!»
Двері розчинилися, і вистромилася лаповуха скуйовджена голова Алика Бараболі.
— Це тобі за Колька! — журавлик підстрибнув, розмахнувся і дзьобнув Алика прямо в ніс.
— Ввай! — скрикнув Алик і не встиг отямитися, як журавлик боляче ущипнув його за вухо:
— За Колька Колючку!
— Ввай-ввай! — знову скрикнув Алик, відсахнувся і захлопнув двері. І вже за дверима одчайдушно заверещав-зарепетував:
— Рятуйте! Міліція! Убивають! Банда розбійників напала! Рятуйте!
«Ото щоб знав, як ставитися до живої природи!» — і журавлик побіг сходами вниз.
РОЗДІЛ VII
Знову пошуки. Щиглик Пілі-Піть. Операція «Звільнення». Сон. Горобенція. Знову Мордан.
«Ви ще у мене в ногах наваляєтесь!»
Дощ минув. Коли журавлик злетів на дах, Чик Чирикчинський вже був там.
Непомітно надійшов вечір, у вікнах спалахнули вогні, внизу на вулицях засвітилися ліхтарі.
— Ну, полетіли, — сказав Чик Чирикчинський. — Почнемо з верхніх поверхів, щоб не привертати увагу перехожих.
— Давай, — погодився журавлик.
І вони полетіли.
— Отут, — сказав Чик Чирикчинський, сідаючи на бильце балкона дев'ятого поверху якогось будинку. Журавлик опустився поряд. Посеред балкона на табуреті стояла клітка, накрита чорною шматиною. Балконні двері були відчинені. Було видно, що у кімнаті за столом сидять і п'ють чай чоловік і жінка, обоє дебелі, з товстими шиями, мокрими від поту.
Скачучи по бильцю балкона, Чик Чирикчинський наблизився до клітки і тихенько спитав:
— Гей, хто там у клітці, озовися!
— Я, — почулося з-за чорної шматини.
— Ціві-Тівік? — з надією спитав журавлик. — Чижик? Ні. Щиглик я. Пілі-Піть.
Голос у щиглика був жалібний, сумний. І хоч журавлик розчарувався, що це не Ціві-Тівік, йому стало жаль щиглика.
— Знаєш, давай випустимо його на волю, — шепнув журавлик Чику Чирикчинському. — Щось мені його хазяї не подобаються.
— Давай! — підхопив горобець.
— Слухай, Пілі-Піть, ти на волю хочеш? — тихо спитав журавлик.
— Що?! На волю? Авжеж! Хочу! Ще й як хочу! Ночей не сплю, рідний ліс перед очима стоїть, — мало не заплакав щиглик.
— Тоді ми тебе випустимо, — сказав журавлик, знайшов під чорною шматиною дверцята, одімкнув їх своїм міцним дзьобом. Пілі-Піть вилетів з клітки. І одразу радісно заспівав:
 
 
Пілі-піть!
 
Пілі-піть!
 
Отепер
 
Можна жить!
 
І співать
 
І літать
 
Куди хочеш!
 
Урра!..
 
 
Чоловік і жінка почули пісню і повернули голови до балкона.
— Ану піди глянь, що там таке? — басом сказала жінка.
Чоловік підвівся і посунув на балкон. Пілі-Піть, Чик Чирикчинський і журавлик не стали чекати, знялися й полетіли.
— Ой! Щиглик з клітки вилетів! Ой, лишенько! Три карбованці моїх полетіло! Ох! Ох! Ой-ойо-йой! — розпачливо гукав їм навздогін товстий чоловік.
— Спасибі вам, друзі! — подякував Пілі-Піть. — Ніколи вам цього не забуду.
— Гляди ж, більше у пастку не потрапляй, — порадив йому Чик Чирикчинський.
— Та вже ж дивитимусь, — сказав на прощання Пілі-Піть і подався у рідний ліс.
А Чик Чирикчинський і журавлик полетіли далі шукати чижика. У наступній клітці на п'ятому поверсі старого будинку з великими, наче вітрини, вікнами, теж Ціві-Тівіка не було. Там був снігур Ф'ю-Ф'ю. Снігура вони теж випустили, бо і той страждав від неволі.
До глибокої ночі літали Чик Чирикчинський і журавлик по місту, але Ціві-Тівіка так і не знайшли.
Сімнадцять пташок випустили вони на волю. А могли випустити й більше. Але вони визволяли тільки тих, хто хотів, хто скаржився па неволю і тужив за свободою. А траплялися такі, що й не тужили. Наприклад, кенар Канарейченко категорично відмовився звільнятися. Він жив у хазяїна два роки, дуже його любив, хазяїн вчив його нових пісень, добре доглядав, і кенар Канарейченко був абсолютно задоволений своїм життям.
Будинки давно вже поринули в темряву. Тільки де-не-де світилися ще поодинокі віконечка: там студент готувався до завтрашнього іспиту, там хтось когось чекав, десь засиділися веселі гості…
Вулиці спорожніли.
Ліхтарі погасли.
— Досить, мабуть, на сьогодні,— сказав нарешті журавлик. — Натомилися. І так спасибі тобі, стільки облітали. Ти вже ледве крильцями тріпочеш.
— То нічого, — бадьорився Чик Чирикчинський. — Жаль тільки, що знайти не можемо. Важко без адреси. Київ великий. Два мільйони жителів. Ну, завтра щось придумаємо. Полетіли спати. Я думаю, тобі краще на тому балконі, що хазяї на курорті, переночувати. Безпечніше. Щоб злодюга Мордан не заскочив зненацька. А вранці на даху побачимося.
На балконі справді було затишно. І безпечно. Журавлик заліз у порожній картонний ящик з-під телевізора і, натомлений переживаннями важкого дня, заснув.
Снилося йому рідне болото, батьки, президент Бусол Лелекович Чорногуз у чорному фраку і білій манишці, Дядечко Бугай, сорока Скрекекулія і професор Жабурин Жабуринович Кваквакум у золотих окулярах.
Президент Бусол Лелекович Чорногуз стояв біля гнізда і заспокоював журавликових батьків:
— Не хвилюйтесь, я попросив Дятла дати телеграму У Київ. Все буде гаразд.