Пригоди журавлика

— Гм, — не дуже весело сказала мама. — Що з ним робити?…
— Я його не віддам! — скрикнув Валера, обхопивши мене за шию, — Раз він до мене прибіг, буде мій. Я давно мріяв про собаку. Не бійся, Грай, я тебе нікому не віддам. Вірний мій Грай! Будеш моїм, моїм, тільки моїм!
Я заметляв хвостом, — хай думає, що я його дуже люблю і прибіг з села саме до нього. Мені головне — чижика знайти і випустити на волю.
— Ну гаразд, хай поки що лишається, а там буде видно, — сказав тато. Мама скривилася й промовчала.
Завели мене в квартиру. І я одразу побачив те, що хотів побачити. На підвіконні стояла клітка, а в ній цілий і неушкоджений сидів чижик. Правда, сумний, невеселий. Та хто ж у клітці веселиться!.. Побалакати з ним одразу я не зміг, бо мене стали годувати, а тоді Валера повісив мені на шию мотузку і потягнув у двір.
— Ну тепер начувайтесь! — на бігу цідив крізь зуби Валера. — Тепер ви всі у мене поскачете!..
У дворі на дитячому майданчику гралися діти, хлопчики і дівчатка.
— Грай, візьми! Візьми! Кусі, Грай! — став нацьковувати мене Валера на дітей. — Отого візьми, у джинсах!.. І отого з м'ячем!.. Кусі, Грай!.. Вони мої вороги.
Але я нікого не хотів ні брати, ні кусати. Я тільки метляв хвостом і весело гавкав.
— Гав-гав! — гавкав я дітям. — Не бійтесь, дурненькі! Я нікого не зачеплю. Я зовсім не злий пес. Я добрий, лагідний пес. Мене звати Грай. Я люблю гратися, а не кусатися. От дивіться, як я стрибаю! Дивіться. Як я качаюся по землі, як я махаю хвостом!.. Гав-гав!..
Але діти не розуміли моєї собачої мови і порозбігалися з дитячого майданчика. Валера був задоволений.
— Тепер тільки я буду Чапаєв! Тепер тільки я буду командир космічної ракети! Тепер тільки я буду капітан футбольної команди! Хай хоч слово хто скаже! Зацькую!..
Лише під час обіду зміг я поговорити з Ціві-Тівіком. Валера з татом і з мамою обідали на кухні. Так у них було заведено. Щоб не смітити у кімнатах.
Підійшов я до підвіконня, де клітка стояла, заметляв привітно хвостом.
— Здоров! — кажу. — Ціві-Тівіку! Ти мене, будь ласка, не бійся. Я Грай! Друг твого друга, журавлика. Привіт тобі від нього. Це він мене послав, щоб я випустив тебе на волю.
— Ой, справді? Це правда? — одразу застрибав у клітці чижик. — Ой! Спасибі тобі! А я вже помирати зібрався. Так мені тоскно, так мені погано в неволі! Ні їсти, ні пити не можу. Все про рідний вільшаний гай думаю. Спасибі, що ти прийшов!.. — І чижик заспівав на всю квартиру:
З кухні прибігли здивовані тато, мама і Валера.
— Ти диви! Чичиков заспівав! — вигукнув Валера — А я вже хотів його продавати.
Виявляється, Валера назвав Ціві-Тівіка Чичиковим.
Коли вони повернулися на кухню дообідувати, я сказав Ціві-Тівіку:
— Ти потерпи. Я тебе увечері випущу. Як вони поснуть, я дверцята відчиню. Зараз не хочеться ризикувати… Почну біля клітки возитися, а вони побачать і клітку так переставлять, що я й не дістану.
— Добре-добре! Я почекаю, — погодився Ціві-Тівік.
Та не так сталося, як гадалося.
Валера звернув увагу, що я балакаю з Ціві-Тівіком і витлумачив це по-своєму:
— Е! Здається, Грай хоче мені з'їсти Чичикова. Дзуськи!
І Валера приладнав до дверцят клітки маленький, але міцний висячий замочок.
Пробував я вночі одгризти його, пробував клітку розламати, але нічого не вийшло — не по зубах мені це діло було. Зажурилися ми з Ціві-Тівіком.
 
 
Ціві-тіві,
 
Знову сонце
 
Засвітило
 
У віконце!
 
Ціві-тіві,
 
Знов живу
 
Не у сні,
 
А наяву.
 
Знову буду
 
Я на волі —
 
В лісі, в лузі,
 
В буйнім полі,
 
Знов побачу
 
Рідний гай…
 
Ой, спасибі,
 
Любий Грай!
 
 
 
Знову буду
 
Я літати.
 
Знову буду
 
Я співати.
 
Ціві-тіві,
 
Тіллі-ті!
 
От щастить
 
Мені в житті,
 
Бо я вірних
 
Друзів маю,
 
І тепер
 
Я добре знаю —
 
Друзі виручать
 
Завжди
 
Із нещастя,
 
Із біди!..
 
 
Минали дні за днями, а випустити Ціві-Тівіка я ніяк не міг.
З Валерою стосунки мої зіпсувалися. Він весь час нацьковував мене на дітей, хотів, щоб я їх страхав, а я не хотів їх страхати. Я хотів з ними гратися. Лащився до них. І скоро з усіма дітьми у дворі подружився. Всі перестали мене боятися.
Валеру це дуже дратувало.
І якось він сказав батькам:
— Завтра приїжджа тітка. Хай забирає свого дурного кунделя в село. Він мені набрид.
Батьки не заперечували. Особливо мама. Вона понад усе любила чистоту в кімнатах і не могла дивитися, як я ходжу своїми лапацонами по її лискучому паркету.
У нас лишалася одна ніч. Треба було щось робити.
Квартира була на першому поверсі. Вікна розчинені навстіж — жарко.
Коли всі поснули, схопив я у зуби клітку з чижиком, через вікно — і навтіки.
Біг, біг, аж поки сили вистачило. З кліткою у зубах довго не побігаєш.
Почало світати, а я ще з міста не вибіг.
Що робити?
Вдень бігти не можна. Побачать люди — одберуть клітку, подумають, що вкрав.
Знайшов я оцей забутий напіврозвалений будиночок, затягнув сюди клітку через пролом у стіні, вирішив перечекати до ночі.
Вранці побіг по харчі, щоб чижик мій не охляв. Прибігаю, бачу — рудий котяра-хуліган катає клітку по всій кімнаті — чижик усередині вже ледь крильцями тріпоче.
Розгнівався я, пужнув котяру так, що він ледве ноги виніс. Думав, що вже й носа не поткне сюди. А він, бач, не кається…
Оце й всі мої пригоди.
А тепер ти розкажи, як тут опинився.
РОЗДІЛ X
Чик Чирикчинський дає пораду. Шпак Шпаченко. Добре знати іноземні мови.
«Хау ду ю ду, мадам Какаду!» Звільнення. 
«Няв-няв!» Ще одне незаплановане звільнення. Прощай, Києве!
Коли журавлик закінчив розповідати про свої пригоди, він сказав:
— А тепер давайте думати, що далі робити. Бігти з кліткою в зубах — то не вихід. Рано чи пізно люди побачать і таки одберуть. Треба якось клітку відчинити. Я б спробував відімкнути замок дзьобом. Я колись таке робив, але дуже маленький замочок — не вийде. Знаєте що — почекаємо до ранку, а вранці я пораджуся з горобчиком Чиком Чирикчинським. Він дуже меткий, цей горобчик. Він щось обов'язково придумає.
— Ну що ж — давайте! — погодився Грай.
І Ціві-Тівік теж, звичайно, погодився. А що йому було робити.
До пізньої ночі гомоніли друзі. А потім поснули.
Вранці журавлик одразу ж полетів на дах до Чика Чирикчинського. Розказав йому все і попросив поради.
— Треба спершу подивитися, що і як, — поважно сказав Чик Чирикчинський.
Полетіли вони в будиночок. Журавлик познайомив Чика Чирикчинського з Граєм і з Ціві-Тівіком.
Горобець з усіх боків обдивився клітку, помацав дзьобом дротини, замочок і сказав:
— Так-так! Зрозуміло! Замочок без ключа дзьобом не відчинити — це факт. Але стривайте! Є у нашому будинку особа, в якої дзьобище, — гвіздки запросто перекусює, не те що дротини. Це мадам Какаду
— Так давай її попросимо, давай! — радісно вигукнув журавлик.
— Легко сказати попросимо, — зітхнув Чик Чирикчинський. — А як? Вона ж іноземка. З Австралії привезена. Ні бельмеса по-нашому не розуміє. Для розмови з нею перекладача треба, — горобець задумався. — А що, як попросити Шпака Шпаченка. Він бував за кордоном, мусить знати іноземні мови. Летимо до нього!