Стюарт Маля – хлопчик-мишеня
Зненацька Стюарт розплющив очі й рвучко сів. Його лист! Що, коли його послання так і не дійшло до адресатки? Авжеж, конверт такий мацюпусінький — його могли й не помітити у поштовій скриньці! Від такої думки на очі йому наринули сльози, тривога стисла серце. Але небавом думки його знову повернулися до річки, а тоді заспівала дрімлюга на тому березі, пітьма огорнула землю — і Стюарт поринув у сон.
Світанок видався захмарений. Стюартові треба було поїхати в містечко, щоб заправити машину мастилом, тож він заховав каное під листям, міцно прив'язавши його до каменя, і подався у своїх справах, усе так само думаючи про Гарієт і молячись, щоб до вечора вигодинилося. Тим часом небо супилося, погрожуючи дощем.
Із містечка Стюарт повернувся з головним болем. Але він сподівався, що біль минеться до п'ятої вечора. Йому ще ніколи не доводилося катати дівчат у човні, тому й нервувався. Час до вечора збув, тиняючись довкола табору, приміряючи на себе різні свої сорочки: котра пасує краще? — та розчісуючи свої вуса. Але що за лихо: тільки надягне сорочку, а вона вже й мокра під пахвами! Нерви, все воно від нервів. Знову й знову міняй на суху! Одну чисту сорочку надягнув о другій годині, наступну о третій, а ще іншу — о четвертій п'ятнадцять. І так до самого вечора. Що ближче до п'ятої години, то дужче Стюарт нервувався. Він знай зиркав то на годинника, то на стежку; то причісувався, то розмовляв сам із собою, то сюди-туди шастав. Надвечір похолодніло, тож Стюарт уже майже не сумнівався: таки задощить. І що ж йому робити, коли дощ піде саме тієї хвилини, коли прийде Гарієт Еймс, запрошена покататися на човні? Він думав, думав і нічого не міг придумати.
Нарешті п'ята година! Стюарт почув: хтось іде стежкою до річки. Це була Гарієт. Вона таки прийняла його запрошення! Крихітний мандрівець сів під пеньком і спробував прибрати безтурботний вигляд, от ніби щодня водив дівчат на прогулянки. Вичекав, поки між ним і Гарієт лишився якийсь метр відстані, а тоді підвівся.
— Привіт! — мовив він, силкуючись приховати тремтіння в голосі.
— Це ви — пан Маля? — запитала Гарієт.
— Так, — відповів Стюарт. — Мило з вашого боку, що прийшли.
— Ну, це ваша добрість, що мене запросили, — відказала Гарієт.
Вона була вбрана у білий светр, твідову спідничку та білі вовняні шкарпетки, а взута у кросівки. На її голівці яріла пістрява хустинка, а в руках дівчинка несла коробку м'ятних цукерок.
— Нема за що дякувати, я радий був вас запросити, — мовив Стюарт. — От тільки бажав би я кращої погоди. Задушливо, мов перед дощем, чи не здається вам?
Стюарт намагався говорити з британським акцентом.
Гарієт подивилася на небо й кивнула головою.
— Ну то й що? Іди, іди, дощику…
— Саме так, — підхопив Стюарт. — Іди, іди, дощику… Моє каное тут недалечко, лише трохи пройтися вгору бережком. Можна, я допоможу вам подолати незручні місця стежки?
Від природи Стюарт був чемною мишею, але Гарієт заявила, що не потребує допомоги. Мовляв, вона активна дівчинка — зовсім не з тих, що тільки спотикаються та падають. Стюарт ішов попереду, Гарієт за ним. Одначе коли дійшли до тієї місцини, де він уранці заховав каное, крихітний кавалер із жахом переконався: човна немає! Просто зник та й годі…
Серце Стюартове упало. Він мало не заплакав.
— Каное пропало! — простогнав він.
І почав бігати сюди-туди берегом, зазираючи під кожен кущик, Гарієт допомагала йому шукати. За кілька хвилин таки знайшли каное — але геть потовчене! Хтось жорстоко з ним побавився. До корми була прив'язана довга шворка. Камінчики баласту десь погубилися, подушечка пропала разом зі спинкою корми. Живиця зі швів повимивалася. І мул був на всьому А одне з весел було не тільки зігнуте, а ще й покручене. Не каное вже, а просто якась купа сміття. Воно мало такий вигляд, який і мусить мати після того, як набавилися ним великі хлопчаки.
Стюарт був убитий. Не знав, що його діяти. Він сів на якусь гілочку, обхопив голову руками.
— От так так! — тільки й повторював він. — Горенько мені, горе!
— Горе — чому? — запитала Гарієт.
— Панно Еймс! — заговорив Стюарт. — Я вас запевняю: я все-все дуже гарно був улаштував — усе! А тепер — ви тільки погляньте на це!
Гарієт була за те, щоб якось підремонтувати човна і все-таки поплавати в ньому по річці, але для Стюарта ця ідея була просто нестерпна.
— В цьому немає сенсу, — гірко заперечив він. — Так воно вже ніколи не буде.
— Як саме — «так»? — запитала Гарієт.
— Так, як воно мало бути — як я уявляв собі це вчора. Жінкам цих речей не зрозуміти. Ви тільки гляньте на ту шворку! Вона так міцно прив'язана, що мені її нізащо не зняти.
— Ну то хай вона собі звисає у воду й просто тягнеться за човном? — запропонувала Гарієт.
Стюарт подивився на неї — у його очах був щирий відчай.
— Де ви таке бачили, щоб індіанець веслував по тихій незахаращеній річці, а за його каное тяглася довжелезна мотузка? — запитав він.
— Ми могли б удавати, ніби ловимо рибу, — підказала Гарієт, яка ще не знала, що для декотрих людей цілковитий порядок із човном — це все.
— А я не хочу удавати, ніби ловлю рибу! — у відчаї вигукнув Стюарт. — А ще гляньте на отой мул! На отой бруд!
Це вже він зірвався на крик.
Гарієт сіла на ту гілочку поруч Стюарта. Вона простягла йому м'ятну цукерку, але він заперечливо похитав головою.
— Що ж, — мовила дівчинка. — Починається дощ, і я краще побіжу, якщо ви не збираєтеся покатати мене у вашому човні. Не розумію, чому вам треба сидіти тут і хнюпитися. Може, ви б завітали до моєї оселі? Пообідаємо, а тоді ви могли б повести мене на танці в наш заміський клуб. Може, ви б і повеселіли?
— Ні, дякую, — відмовився Стюарт. — Я не вмію танцювати. До того ж мені рано вранці треба рушати далі. Можливо, на світанку я вже буду в дорозі.
— І ви маєте намір спати під відкритим небом, під дощем? — здивувалася Гарієт.
— Авжеж, — відповів Стюарт. — Я залізу під каное.
Гарієт потисла плечима.
— Ну що ж, — сказала вона. — До побачення, пане Маля!
— До побачення, панно Еймс! — мовив Стюарт. — Мені жаль, що цей наш вечір на річці скінчився так безрадісно.
— І мені жаль, — сказала Гарієт.
Та й пішла геть — по мокрій стежці до провулку Трейсіз-Лейн, залишивши Стюарта на самоті з його розбитими мріями та потовченим каное.
Розділ 15
На північ
Ту ніч Стюарт спав під каное. Прокинувся о четвертій — і не почув більше дощу. Заповідався ясний день. Високо вгорі, у гіллі, вже починали ворушитися й дзвінко перемовлятися пташки. Стюарт ніде не проминав жодної пташки — придивлявся: чи не Марґало, часом?
На краю містечка натрапив на бензоколонку й зупинився.
— П'ять, будьте ласкаві! — сказав Стюарт заправникові.
Вражений чоловік витріщився на крихітне авто.
— П'ять — чого? — перепитав він.
— П'ять крапель, — уточнив Стюарт.
Але заправник тільки похитав головою і сказав, що не може продати таку мізерну кількість гасу.
— Чом ні? — наполягав мишоподібний клієнт. — Вам потрібні гроші, а мені — гас. Чом нам не дійти якогось порозуміння?
Тоді оператор пішов у приміщення станції й повернувся із піпеткою в руці. Стюарт відкрутив закрутку на баку, й заправник крапнув туди рівно п'ять крапель гасу.
— Ще ніколи в житті я не виконував такої операції, — сказав він.
— Краще подбайте і про мастило, — порадив Стюарт.
Коли запаси гасу й мастила було поповнено, а гроші сплачено, крихітний мандрівник сів у машину, запустив двигун і виїхав на автостраду. На сході вже розгорявся день, над річкою повисли ранкові тумани. Містечко все ще спало. Машина котилася легко, стиха вуркочучи. Стюарт почувався бадьоро й радів, що це ж він знову в дорозі.
