Стюарт Маля – хлопчик-мишеня
Хлопчик-миш знову пірнув під ковдру.
— Яка ж вона гарненька пташечка! — прошепотів він, ніжно зітхаючи.
Коли перегодом до Стюарта завітала матуся, щоб гарненько вкутати крихітного синочка на ніч та помолитися разом із ним, той запитав її:
— Мамо, а як ти гадаєш: чи безпечно буде тій пташечці ночувати внизу у світлиці?
— Цілком безпечно, мій любий, — запевнила пані Маля.
— А як щодо того котяри Сніжка? — не заспокоювався Стюарт.
— Сніжок не зачепить пташечки, — сказала матуся. — Спи собі спокійно й викинь з голови усі ці тривоги!
Пані Маля відчинила кватирку й вимкнула світло.
Стюарт заплющив очі й полежав трохи поночі. Але щось йому наче муляло під боки — ніяк не спалося. Він крутився-вертівся, і так, і сяк, поки геть пожмакалося простирадло. Малий тільки й думав, що про ту пташечку, яка спала внизу, у вазоні бостонської папороті. А ще він думав про кота Сніжка та як палають поночі Сніжкові очі. Зрештою це стало нестерпно, й він підвівся, увімкнув світло. «Щось у моїй душі наче нашіптує: „Не довіряй котові!“ — промимрив він собі під ніс. — Як тут заснути, коли я знаю, що Марґало в небезпеці?!»
Відкинувши ковдри, Стюарт виліз зі свого ліжечка. Накинув на себе халатика, всунув ноги в капці. Узявши ліхтарика, а ще прихопивши лука й стрілу, він навшпиньках вийшов у коридор. Усі вже спали, скрізь у домі було темно. Стюарт навпомацки дійшов до східців, обережно, безшелесно, поволеньки спустився до світлиці, горло йому боліло, трохи паморочилася голова.
— Хоч я й хворий, — прошепотів він сам собі, — але мушу це зробити!
Все так само намагаючись не зчиняти шуму, підкрався ближче до лампи, що стояла біля книжкової полиці, й по шнуру видряпався на полицю. Тьмяний промінець світла від вуличного ліхтаря проникав у кімнату, і Стюарт невиразно бачив Марґало, що спала серед папороті, сховавши голівку під крило.
— Сон хай склепить твої очі, мир у серці твоїм! — прошепотів він, цитуючи якогось кіношного героя. Тоді сховався за свічником і став чекати, наслухаючи та пильнуючи. Десь із півгодини Стюарт не бачив нікого й не чув нічого, крім тихесенького шурхоту крил Марґало, коли та ворушилася уві сні. Годинник гучно вибив десяту вечора, і ще й не завмер останній його удар, як хлоп'я-мишеня укмітило двійко жовтих очей, що жаріли з-за дивана.
«Ага! — подумав Стюарт. — Схоже, мені таки заповідається якась роботка!» І потягнувся рукою до лука й стріли.
Жовті очі присунулися ближче. Стюартові зробилося страшно, але він був хоробрим мишеням, хоч і горло боліло. Він поклав стрілу на тятиву й став вичікувати. А Сніжок обережно підкрався до книжкової полиці, безшумно видерся на крісло, звідки легко доскочити до вазона бостонської папороті, де спала Марґало. Тоді кіт пригнувся, наготувавшись до стрибка. Хвіст його сіпався туди-сюди, а очі жаріли ще дужче. Стюарт вирішив: пора втрутитись! Він вийшов із-за свічника, став на коліно й натягнув тятиву, цілячись у ліве Сніжкове вухо, бо це було ближче, а праве — далі.
«З усього, що я досі робив, цей мій учинок буде найкращий», — подумав Стюарт. І пустив стрілу просто в котове вухо.
Від болю та переляку Сніжок занявчав, а тоді скочив на підлогу й дав драла до кухні.
— Пряме влучання! — мовив Стюарт. — Хвалити Бога! Ну що ж, зробив діло — спи собі сміло.
І послав повітряний цілунок пташині, що так і не прокинулася.
Минуло лише кілька хвилин — і стомлене маленьке мишеня залізло у своє ліжечко. Стомлене, але готове нарешті заснути.
Розділ 9
На волосину від смерті
Пташечці Марґало так сподобалося в будиночку Малят, що вона передумала повертатися в поля, вирішивши пожити якийсь час тут. Вони зі Стюартом швидко подружили. Минали день за днем, і Стюартові здавалося, що Марґало стає все гарніша й гарніша. Він сподівався, що вона його ніколи не покине.
Одного чудового дня, коли Стюарт уже встиг забути, що хворів бронхітом, він узяв свої нові ковзани, надягнув лижні штанці й подався на вулицю: чи де не знайде ковзанки з рівним льодком? Але далеко він не забіг. Тільки виткнувся на вулицю — і побачив ірландського тер'єра. Що діяти? Де заховатись? І хлопчик-миш видерся по залізній хвіртці та й стрибнув у сміттєвий контейнер, а там принишк у хащах викинутої селери.
А поки він там сидів, щоб перечекати пса, під'їхала вантажівка з Департаменту санітарії, і двоє сміттярів дужими руками підняли контейнер. Стюарт відчув: щось його піднесло високо у повітря! Визирнув за край і переконався: за мить контейнер із ним і всім, що туди зсипано, вивернуть у кузов великої вантажівки.
«Якщо вискочу зараз, то запевне вб'юсь!» — помислив Стюарт. То й сховався знов у контейнер і став чекати.
Сміттярі закинули контейнера в кузов, аж гупнуло, а там інший чолов'яга схопив його, перевернув і витрусив увесь вміст. Стюарт ударився голівкою й опинився під товстою верствою мокрого, слизького сміття. Зусібіч його тисло сміття, душачи ще й сильним смородом. Сміття, скрізь довкола сміття: над і під ним, і з усіх боків! І що там тільки не перемішалося! Штанці Стюартові були вже вимащені тухлими яйцями, шапочка — маслом, сорочка — підливою; помаранчева м'якоть набилася йому в вушко, а талію оповила бананова шкірка.
Все ще міцно стискаючи ковзани, Стюарт спробував видряпатися на верх сміттєвої купи, але тут ні на що було спертись і ні за що зачепитись. Подерся на горбик кавової гущі, але біля вершини гуща посунулася під ним, і він з'їхав униз, гепнувшись у калюжу решток рисового пудингу.
— Бачу я, що виблюю швидше, ніж виберуся звідси! — мовив Стюарт.
Але він прагнув мерщій видертися на верх цієї купи сміття, побоюючись, що буде розчавлений, коли згори впаде вміст іще одного контейнера. Коли ж нарешті йому, стомленому й окутаному смородом, пощастило видряпатися на поверхню, він спостеріг, що вантажівка більше не збирає контейнерів, а швидко-швидко мчить, гуркочучи, кудись вулицею. Стюарт зиркнув, де знаходиться сонце.
— Їдемо на схід, — сказав сам собі. — І що б це могло означати?
Все так само він не міг зіскочити з кузова на землю: надто високо! Доводилося вичікувати…
Коли вантажівка доїхала до річки Іст-Ривер, яка слугує природною межею Нью-Йорка на сході і є досить брудною, але корисною річкою, водій повернув на пірс, задки підкотив до краю і, піднявши кузов, висипав усе сміття на спеціальну баржу, що стояла пришвартована внизу. Перевертом, поковзом полетів Стюарт униз разом з усією масою непотребу й так тяжко забився, що зомлів. Довго, майже годину, тихо відлежувався, мовби зовсім мертвий. Коли ж трохи очуняв, то роззирнувся надовкола й побачив саму тільки воду. Два буксирні катери тягли сміттєву баржу в широке море.
«Гope мені! — подумав Стюарт. — Це чи не найгірше, що може спіткати хоч би й кого. Либонь, це буде моя остання подорож на цьому світі…» Бо ж він добре знав: сміття відвезуть на двадцять миль від узбережжя й викинуть в Атлантичний океан. «І що я тут уже вдію? — безпорадно міркував він. — Мені тільки й лишається, що мужньо сидіти тут і прийняти смерть, як личить чоловікові. Але я бажав би померти не у вимащених яйцями штанях і не в зашмарованій маслом шапці, без підливи на сорочці й помаранчевої м'якоті у вусі, та ще щоб мене не підперізувала бананова шкірка…»
Від думки про смерть Стюарт зажурився, й думки його полинули до рідної домівки, до тата, мами, старшого брата, до пташечки Марґало й кота Сніжка… Адже він любив їх усіх (крім Сніжка). А яке ж то було приємне місце — рідний дім, особливо рано вранці, коли сіре світло світанку ще ледь сочиться крізь штори, й потім, коли всі починають прокидатися та ворушитись!.. Очі наповнилися слізьми, коли він усвідомив: це ж йому більш ніколи не побачити нікого з них і нічого цього… Він нищечком ридав собі, коли це чийсь тонесенький голосочок прошепотів у нього за спиною:
