Лев, Чаклунка і стара шафа
Клайв Стейплз Люїс
Хроніки Нарнії. Книга 2. Лев, Чаклунка і стара шафа
Моя люба Люсі, я вигадав цю історію для Тебе, та коли починав її писати, не уявляв, що дівчатка ростуть швидше, аніж книжки. І тепер Ти надто велика для казок, а доки цю книжку буде видрукувано й оправлено у палітурку, геть подорослішаєш. Але якогось дня Ти станеш дорослою настільки, щоб знову почати читати казки. Тоді видобудеш оцей томик з горішньої полиці, обтрусиш з нього пилюку і згодом розповіси мені, що Ти про нього думаєш. На той час я, можливо, буду занадто тугий на вухо, аби чути, і занадто старий, аби розуміти Твої слова, і все ж залишатимусь Твоїм люблячим хресним батьком.
Розділ 1. Люсі зазирає в шафу
Були собі колись четверо дітей і звали їх Пітер, Сюзан, Едмунд та Люсі. Історія ця розповідає, що трапилося з ними, коли під час війни через повітряні нальоти їх відіслано з Лондона. Вони зупинились у будинку старого професора, який мешкав геть на окраїні за десять миль від найближчої залізниці та за дві милі від найближчої пошти. Він не мав дружини і жив у дуже старому будинку разом з економкою пані Макреді та трьома служницями (їх звали Айві, Марґарет і Бетті, однак вони більше не стрінуться нам у цій історії). Професор був дуже старий чоловік Біле волосся рясно куйовдилося на його голові, а нижню частину обличчя ховала буйна борода. Професор одразу сподобався дітям. Правда, того вечора, коли зустрів їх у дверях, він виглядав так дивно, що Люсі (яка була наймолодша) навіть трішки злякалась, а Едмундові (який був трохи старший за неї) зробилося смішно і він удав, ніби витирає носа, аби це приховати.
Тільки-но вони сказали професору «надобраніч» і піднялись на горішній поверх, де мали ночувати, як хлопці пішли у дівчачу кімнату і разом заходились усе це обговорювати.
— Жодного сумніву: нас залишили самих, — сказав Пітер. — Ліпше просто бути не може. Той старий дозволить нам робити все що завгодно.
— Мені здається, він милий дідок, — зауважила Сюзан.
— Та досить уже! — вигукнув Едмунд, який був стомлений, однак намагався робити бадьорий вигляд, а це завжди псувало йому настрій. — Досить балакати про це.
— Про що? — підняла брови Сюзан. — А й справді, тобі пора в ліжко.
— О, вже заговорила як мама, — невдоволено відповів Едмунд. — Та хто ти така, аби вказувати, коли я маю лягати спати? Сама йди.
— А може, справді ліпше всім піти спати? — сказала Люсі. — Бо напевно дістанемо на горіхи, коли почують, що ми тут розмовляємо.
— Ніхто не почує, — відповів Пітер. — Кажу вам, у цьому будинку ніхто не звертатиме уваги на те, що ми робимо. Зрештою, тут нас не чутно. Від тієї вітальні сюди іти десять хвилин, до того ж через стільки сходів і коридорів.
— Що це за галас? — зненацька підхопилась Люсі. Цей будинок був значно більшим за ті, у яких вона будь-коли гостювала, і від думки, що всі оті довжелезні коридори і незліченні двері провадять у порожнісінькі кімнати, у неї мурашки по шкірі поповзли.
— Це лише птах, дурненька, — мовив Едмунд.
— Сова, — підтримав його Пітер. — Тут, певно, дуже гарне місце для птахів. Гаразд, я йду спати. А завтра розпочнемо оглядини. У таких закутках, як цей, можна надибати що завгодно. Бачили гори, повз які ми проїжджали? А ліси? Мабуть, там є орли. Й олені. І яструби.
— Борсуки! — вигукнула Люсі.
— Лисиці! — докинув Едмунд.
— Кролики! — додала Сюзан.
Та ранок привітав їх сірою мжичкою, такою густою, що крізь неї не те що гори й ліс, а й струмочок у саду годі було розгледіти.
— Ну аякже, сьогодні якраз треба було цього дощу! — невдоволено сказав Едмунд.
Вони щойно поснідали разом із професором і піднялися до кімнати, яку він їм відвів. Кімната була довга і низька, з двома вікнами в один бік і двома в інший.
— Не бурчи, Еде, — зупинила його Сюзан. — Б'юсь об заклад, що за годинку-півтори випогодиться. Та й так не все погано. Тут є радіо і купа книжок.
— Але не для мене, — відповів Пітер. — Я збираюся докладно обстежити будинок.
Усі приєдналися до Пітера і з цього й розпочалися їхні пригоди. Будинок професора здавався нескінченним, у ньому було повно всяких несподіваних закапелків. Перші двері, у які діти поткнулися, вели до порожніх опочивалень. Утім, це не стало для малих дослідників несподіванкою. Проте далі вони опинились у довжелезній залі, завішаній картинами, і там виявили крицеві обладунки і зброю. У наступній кімнаті по стінах вились зелені рослини, а в кутку стояла арфа. Потім діти спустились на три сходинки, тоді піднялись на п'ять — і відкрили малесеньку залу з балконом. Далі пішли кімнати із книгами. Багато книг були старовинні, деякі більші за Біблію у церкві. Невдовзі діти зазирнули у зовсім порожню кімнату, у якій стояла лише велика шафа для одягу, що мала ще дзеркало на дверях. Оце й усе, ну хіба ще порожня пляшка з голубого скла на підвіконні.
— Тут нічого немає, — сказав Пітер, і всі діти вервечкою вийшли геть — всі, окрім Люсі. Вона залишилася, позаяк подумала: «А що коли відчинити шафу?» — хоча була майже впевнена, що вона зачинена. На превелике її здивування, дверцята дуже легко відхилились і звідтам викотилось дві кульки нафталіну.
Заглянувши всередину, дівчинка побачила кілька довгих шуб, які там висіли. А для Люсі не було нічого ліпшого, ніж запах і дотик хутра. Вона одразу пропхалася поміж шубки і задоволено потерлася об них личком. Дверцята, звісно, Люсі лише прихилила, бо знала, що дуже нерозумно було б ото самій зачинитися у шафі. Згодом вона просунулась іще трошки і виявила там ще один ряд шуб. Було так темно, що дівчинка витягла вперед руки, аби не гепнутись чолом об дерев'яну стінку. Люсі ступила ще крок, потім ще один і ще один, сподіваючись нарешті її намацати, але їй це ніяк не вдавалося.
«Ого, яка величезна шафа!» — подумала Люсі, рухаючись далі і відводячи обома руками вбік поли шуб, щоб зробити собі місце. І тут відчула, як під ногами щось зарипіло. «Дивно, невже тут стільки нафталіну?» — подумала вона і нахилилась, аби помацати його. Але замість твердого і гладкого дна шафи рука знайшла унизу щось м'яке, сипке і дуже зимне. «Що за чудасія?» — пробурмотіла дівчинка і ступила ще кілька кроків уперед.
Наступної миті до неї дійшло, що об її обличчя й руки треться не м'яке хутро, а щось тверде й шорстке, ба навіть колюче. «Ой, воно геть як галузки!» — вигукнула Люсі. Тепер вона побачила перед собою світло, але не за півметра, де мала би бути стінка шафи, а десь далеко попереду. Щось холодне і м'яке сипалось на неї згори. Через якусь хвильку дівчинка зрозуміла, що стоїть у лісі серед ночі, під ногами лежить сніг і в повітрі кружляють сніжинки.
Люсі трішки злякалась, але водночас відчула тремку допитливість і захоплення. Дівчинка озирнулась через плече і там, поміж темними стовбурами дерев, ще змогла розгледіти відкриті дверцята шафи і навіть вловити відблиск порожньої кімнати, з якої ото сюди потрапила. (Звісно, вона залишила дверцята відчиненими, бо знала, що треба бути геть дурненькою, аби самій зачинитися у шафі.) Здавалося, там, позаду, був іще день. «Я завжди можу повернутися назад, коли щось буде негаразд», — подумала Люсі. Вона рушила вперед, рип-рип по снігу, через ліс, до отого світла. Хвилин за десять вона підійшла до нього зовсім близько і виявила, що світив вуличний ліхтар. Дівчинка спинилася, щоб його роздивитися, дивуючись, як це ліхтар міг опинитися посеред лісу, і розмірковуючи, що їй робити далі, коли почула дріботіння чиїхось кроків. А невдовзі з-поміж дерев виринула якась дивна істота і підійшла до ліхтаря.
