Лев, Чаклунка і стара шафа
— Чого витріщився, дурню? Вилазь і помагай!
Звісно, Едмунд мусив виконати наказ. Він зістрибнув у сніг, який уже перетворився у брудне місиво, і заходився разом із гномом витягувати сани з баюри, у якій вони ото зав'язли. Врешті сани таки піддалися. Несамовито шмагаючи оленів, гном спробував знову зрушити їх з місця, і вони таки ще просунулися вперед на кілька кроків. Та сніг зникав просто на очах, натомість скрізь з'являлися зелені острівки молоденької травички. Якщо вам не доводилося стільки часу бачити перед собою лишень сніг, як це було з Едмундом, то вам просто важко буде уявити, з якою радістю хлопець стрічав появу отих зелених клаптиків. Але тут сани знову загрузли.
— Що ж, Ваша величносте, — сказав гном, — ми не зможемо їхати саньми у відлигу.
— Тоді підемо пішки, — відповіла Чаклунка.
— Пішки ми ніколи їх не здоженемо, — пробурчав гном. — Вони вже надто далеко.
— Ти хто, мій радник чи раб? — гримнула на нього Чаклунка. — Роби що велено. Зв'яжи людському створінню руки за спиною і тримай кінець мотузки. Та не забудь батога. Обріж оленям посторонки — вони самі знайдуть шлях до замку.
Гном виконав наказ і за якусь хвилину Едмунда зі зв'язаними руками погнали вперед. Він ішов, увесь час перечіпаючись та зупиняючись, бо під ногами була ховзька болотяна каша і мокра трава. І як тільки хлопець спотикався, гном ззаду покрикував на нього або й пускав у хід батога. Чаклунка йшла за ними і безнастанно квапила:
— Швидше! Швидше!
Тим часом острівців зеленої трави ставало щораз більше, а сніг усе танув і танув. Дерева одне за одним звільнялись од своїх снігових хламид. І невдовзі скрізь там, де були лиш неясні білі обриси, Едмундові відкрились темно-зелені ялиці і чорне гілляччя дубів, буків та в'язів. Біла імла стала золотава, а потім і геть розсіялась. Промінь сонця закучерявився у верховітті і крізь гілки прозирнуло чисте блакитне небо.
А далі… просто дивовижно, що було далі. Вийшовши на галяву, на якій росли берези, Едмунд побачив, що всю її всіяли маленькі жовтаві квіточки ластовиного зілля. І струмки жебоніли щораз гучніше — навіть довелося перестрибувати через один. А з того боку було повно підсніжників.
— Ліпше дивися ото під ноги, — буркнув гном, спостерігши, що Едмунд обернув голову до квітів, і зі злістю шарпнув за мотузку.
Але, звісно, це не завадило Едмунду роздивитися довкруж. Десь п'ять хвилин по тому він зауважив з десяток крокусів, що вигналися коло старого дерева: золотаві, червонясті, білі. А тоді до нього долинув якийсь звук, ще мелодійніший за дзюркотіння води: десь зовсім субіч зі стежиною, якою вони пробиралися, зацвірінькала пташина. У відповідь їй озвалася інша десь неподалік А потім, ніби ото дочекавшись знаку, з усіх-усюд вибухнув цілий хор. Увесь ліс задзвенів од пташиного співу. Едмунд обертався навсібіч і скрізь бачив хмари птаства, яке вмощувалося на гілляччі, ширяло вгорі, влаштовувало змагання між собою, галасливо сварилось або чепурило пір'ячко.
— Хутко! Хутко! — підганяла Чаклунка.
Від туману не залишилось і сліду. Небо проясніло і по глибокому блавату хіба інколи у поквапі перебігали пухнасто-біляві хмаринки. Галяви заяріли первоцвітом. Війнув легенький свіжий вітерець, зриваючи з гілок краплини води, і разом із приємною прохолодою до мандрівників долинули п'янкі пахощі весни. На деревах уже з'явилися бруньки. Берези та модрини взялися ясною зеленню, та й на буках уже розкрилася ніжна брость і з неї випрямилися прозорі листочки. Коли подорожні переходили попід ними, то навіть сонячне світло здавалося зеленавим. У повітрі, просто перед їхніми носами, прогула бджола.
— Та ні, це не відлига, — раптом, зупинившись, вигукнув гном. — Це Весна. Що будемо робити? Вашої Зими вже нема, кажу Вам! Це Аслан.
— Хай хтось із вас іще раз згадає це ім'я, — лиховісно проказала Чаклунка, — і я зітру його на порошок.
Розділ 12. Перша битва Пітера
Коли гном із Чаклункою ото обмінювалися репліками, далеко від них бобри і діти йшли вже не одну годину, а те, що діялось навколо них, радше нагадувало чарівний сон. Вони давно поскидали свої шуби, ба навіть покинули говорити одне одному: «Глянь-но! Ось зимородок», або «А там лісові дзвіночки!» або «Що так гарно пахне?» або «Ви тільки послухайте того дрозда!». Друзі мовчки крокували, всотуючи кожною клітинкою цю благодать. Вони минали галяви, напоєні сонцем, пірнали у прохолоду зелених гущавин, а то знову опинялись на широких, порослих мохом просіках, де крони в'язів поспліталися у високе зелене шатро вгорі. Згодом пробиралися крізь густе плетиво зі смородини, що саме цвіла, і глоду, і від тих солодких пахощів їм аж паморочилися голови.
Правду кажучи, те, що зима відступає, як і те, що відбувалося з лісом, який за лічені години змінив пору року, перейшовши одразу із січня у травень, для них стало не меншою несподіванкою, ніж для Едмунда. Вони навіть уявити собі не могли (а ось Чаклунка це добре знала), що все так і мало бути, коли у Нарнію повернувся Аслан. Натомість усі чудово пам'ятали, що не хто інший як Чаклунка своїми злими чарами накликала на Нарнію нескінченну зиму, отож, коли скрізь об'явились чарівні знаки весни, стало цілком очевидно, що магія Чаклунки вже не має такої сили, як раніше. Сніг танув на очах, і друзі збагнули, що тепер Чаклунці не здогнати їх на санях. Відтак вони перестали поспішати і дозволяли собі частіше й довше перепочивати. Звісно, за цілий день вони добряче потомилися, проте з ніг іще не падали, от хіба рухались дещо повільно й сонно, а душі їхні були спокійні й умиротворені, як під кінець довгого дня, проведеного на свіжому повітрі. Лише Сюзан трішки натерла п'яту.
Велика ріка залишилась побіч, бо наші мандрівці рушили ліворуч, на південь, щоб добратися до Камінного Столу. Та якби їм і не треба було повертати, вони все одно не могли іти більше по березі, бо відколи почав танути сніг, ріка розлилася і їхню стежку поглинув стрімкий бурхливий потік жовтої води.
Та ось сонечко стало хилитися до овиду заливаючи увесь обрій червонястою загравою, тіні видовжилися, а квітки замислились, чи не час ото складати пелюстки до сну
— Вже близько, — промовив пан Бобер і повів своїх приятелів угору світлою дібровою, на якій росли поодинокі високі дерева. Стомленим мандрівникам так приємно було ступати по пружному моху, який товстим шаром укривав тут землю. Правда, заки піднялися на пагорок, усі геть засапалися. Люсі навіть сумнівалася, чи зможе здолати той шлях без зупинки, але несподівано вони опинилися на вершині. Й ось що відкрилося їхнім очам.
Мандрівці стояли на відкритій зеленій галяві, а внизу навсібіч розкинувся ліс. Тільки далеко на сході щось мінилось і мерехтіло.
— Дивися! — прошепотів Пітер до Сюзан. — Море!
А посеред відкритої вершини пагорба стояв Камінний Стіл — велика похмура, дуже древня на вигляд плита зі сірого каменю, підтримувана чотирма брилами. Ціла плита була помережана дивними знаками — мабуть, письменами невідомої мови. При спогляданні цих знаків у всіх виникли якісь дивні відчуття. Далі мандрівники зауважили на краю галявини шатро. Зараз, у променях призахідного сонця, воно виглядало просто дивовижно: стіни із жовтого шовку, шнури малинові, кілки зі слонової кістки. Вгорі на щоглі тріпотіло знамено із зображенням червоного геральдичного лева, що звівся на задні лапи. З моря дув свіжий вітерець і приємно овівав їхні розпалені обличчя. Всі ще були звернені до шатра, коли до них долинули звуки музики. Повернувшись праворуч, вони побачили те, заради чого йшли сюди.
Аслан стояв серед великої юрби створінь, що оточили його півмісяцем. Там були духи дерев і духи джерел — дріади та наяди, як ми називаємо їх у нашому світі, — зі струнними інструментами в руках. Це вони грали. Ще там були чотири гігантських кентаври. Вище від пояса вони скидалися на прекрасних суворих велетнів, а нижче — на величезних коней. Там також були єдиноріг, красень-бик із людською головою, пелікан, орел і велетенський пес. Поруч з Асланом стояли два леопарди. Один із них охороняв його корону, а другий — знамено.
