Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

— Сподіваюся, ми вчасно, — пробурмотіла Гвіна.
Далі вони стали підніматися догори. Їм довелося добряче попетляти між крутими пагорбами. Ця країна нагадувала великий парк, бо не було тут ні доріг, ні будівель. Скрізь, тут і там, росли дерева — правда, годі було назвати це лісом. Та Шаста усе своє життя прожив на безлісій рівнині, отож ніколи не бачив такого розмаїття. Якби ви там опинилися, то напевно упізнали б дуби, буки, сріблясті берези, горобину і солодкі каштани, а хлопець не знав жодної з цих назв. Мандрівники ішли вперед, а перед ними у різні боки розсипалися сполохані зайці і лані.
— Це просто неймовірно! — вигукнула Аравіса.
Видобувшись на пагорок, Шаста озирнувся назад. Ташбан геть розчинився у далечіні, а довкруж панувала пустеля. Та ще ген-ген, до самого обрію, тягнулась вузька зелена смужка — ущелина, яка вивела їх до ріки.
— Гей! — раптом вигукнув хлопець. — А це що таке?
— Де, де? — озвався Бругу, рвучко обертаючись усім тілом. Гвіна й Аравіса також повернулися у той бік
— Ось, — показав рукою Шаста. — Щось як дим. Може, це пожежа?
— Піщана буря, гадаю, — мовив Бругу.
— Але вітру немає. Що могло її здійняти? — заперечила Аравіса.
— Ох! — вирвалось у Гвіна. — Погляньте! Там щось поблискує. Бачите? Шоломи… і зброя. І воно наближається… наближається сюди.
— О Таше! — вимовила Аравіса. — Це військо Рабадаша.
— Так, це вони, — підтвердила Гвіна. — Якраз цього я й боялась. Швидше! Ми мусимо випередити їх і добратися до Анварда першими.
Далі вона повернулася на Північ і вдарила в галоп. Бругу стріпнув головою і кинувся за нею.
— Давай, Бругу, давай! — прокричала Аравіса через плече.
Коні мчали з усіх сил. Тільки-но вони з розгону влітали на вершину пагорка, як унизу перед ними відкривалася ще одна долина, а далі знову підйом. І хоча вони більш-менш були певні, що рухаються у правильному напрямку, проте ніхто не знав, скільки ще до Анварда. На маківці другого пагорба Шаста знову озирнувся. Зараз на протилежному березі В’іюниці він побачив чорний в’юнкий потік, що звіддаля нагадував мурах. Нападники шукали броду.
— Вони вже на ріці! — скрикнув Шаста.
— Швидше! Швидше! — гукала Аравіса. — Можна взагалі не показуватися в Анварді, якщо не поспіємо. Галоп, Бругу, галоп! Згадай, що ти бойовий румак.
Шаста хотів підігнати Бругу, проте подумав: «Бідолаха і так старається з усіх сил», — і стримався. Справді, коні робили все, що могли, — принаймні, їм так здавалося, а це, усе-таки, не одне й те саме. Бругу наздогнав Гвіну і вони мчали поряд, аж земля у них двигтіла під ногами. Було видно, що Гвіну полишають сили.
І тут ззаду до них долинув якийсь звук Та це не був ні тупіт копит, ні брязкіт зброї, ні бойові вигуки калорменців, чого б можна було сподіватися у цій ситуації. Шаста впізнав відразу: рик, той самий рик, який він чув тієї місячної ночі, коли стрівся з Аравісою та Гвіною. Бругу також усе зрозумів. Очі у нього налились кров’ю, а вуха прищулились. І виявилося, що біг він не так уже й прудко… не на всю міць… не так, як би міг. Шаста відразу відчув зміну. Тепер вони справді летіли як на крилах. За кілька секунд Бругу залишив Гвіну далеко позаду.
«От тобі й маєш, — подумав Шаста. — Хто б сподівався?»
Він обернувся через плече. За ними гнав велетенський темно-рудий хижак, припадаючи усім тілом до землі наче кіт, що утікає від собаки. Відстань між ними стрімко скорочувалася.
Шаста знову глянув уперед і — не повірив своїм очам. На їхньому шляху раптом з’явилася зелена стіна до десяти футів заввишки. На воротях стояв високий старець у довгій, до п’ят, сорочці барви осіннього листя. Він спирався на патерицю, а борода спадала йому аж до колін.
Шаста побачив це мигцем і знову озирнувся. Лев саме зібрався запопасти Гвіну. Він намагався ухопити її за ногу. З рота кобили виривались клапті піни, а в широко відкритих очах світився жах.
— Стій! — заволав Шаста, схиляючись до вуха Бругу. Треба повернути назад. Треба допомогти!
Пізніше Бругу стверджував, що не почув чи не зрозумів слів Шасти. Оскільки загалом він був правдивим конем, то нам доведеться йому повірити…
Шаста звільнився від стремен, ще якусь мить подумав і зістрибнув з коня на ходу. Хлопець упав на землю і вдарився так, що аж подих перехопило. Але не було коли прислухатися до болю: Шаста миттю схопився на ноги і кинувся до Аравіси. Хлопець ніколи не бував у такій халепі, тому не уявляв, що робити далі.
З гортані Гвіни вирвався страшний скрик (а це справді дуже страшно, коли кричать коні). Аравіса припала до шиї кобили і, здається, намагалася витягнути меча. На мить усі троє — Аравіса, Гвіна та лев — зависли над Шастою. Велетенський левисько став на задні лапи і штовхнув Аравісу. Шаста побачив його оголені кігті. Аравіса скрикнула і заточилася у сідлі. Лев пазурами протягнув по плечах дівчини. Шаста, не тямлячи себе від жаху, пішов просто на звіра. Він не мав жодної зброї, ані навіть палки чи каменя. Хлопець визвірився на лева і щосили крикнув, мов до собаки: «Марш! Марш!». Люта паща була вже за лікоть від Шасти… Й о диво: лев на якусь мить зупинився, тоді перекинувся через спину, звівся на лапи і кинувся навтьоки.
Шаста не мав сумніву, що звір зараз повернеться, тому, не гаючи ні хвилини, повернувся і щодуху помчав до воріт у зеленій стіні, які встиг перед тим помітити. Гвіна, заплітаючи ногами, теж пройшла досередини. Аравіса іще якось трималася у сідлі, але спина її спливала кров’ю.
— Заходь, доню, заходь, — проказав старець, а тоді до Шасти: — Заходь, мій сину.
Брама зачинилася. Незнайомий рятівник уже допомагав Аравісі злізти з коня.
Вони опинилися у просторому круглому дворі, оточеному високою стіною із дерну. Посеред двору був ставок. На березі росло могутнє дерево — Шасті ніколи не доводилося бачити таких. Своєю величною кроною воно кидало тінь на весь ставок. Трохи далі примостилась маленька низька хатина, збудована з каменю, з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Почулося мекання — на иншому кінці двору паслися кози.
— Чи… чи… Ви… — відсапував Шаста, — король Верхоландії Люн?
Старець заперечливо хитнув головою:
— Ні, — відповів він спокійно. — Я південний пустельник. Сину мій, не гай часу на запитання, а послухай моєї ради. Дівчина поранена, а коні загнані. Рабадаш зараз шукає броду через В’юницю. Якщо ти поквапишся, якщо не зупинятимешся зараз, то ще встигнеш донести вістку королеві Люну.
При цих словах у Шасти аж ноги підкосилися. Бідолаха відчував, що не має сили вийти звідси. Він подумав, що це жорстоко і несправедливо. Хлопець-бо не знав, що коли ти добре виконав завдання, то за нагороду править наступне — ще важче, ще складніше. Проте уголос він вимовив:
— Де король?
Пустельник повернувся і показав патерицею:
— Дивися, — мовив він. — Ось ще одні ворота, ось там, навпроти тих, якими ти увійшов сюди. Відчини їх і — вперед: через низини і пагорки, через поля і чагарі, через сушу та мочари. Я вмію заглядати у майбутнє і знаю, що ти знайдеш короля Люна, коли не звертатимеш зі шляху. Тож біжи, біжи, не зупиняйся.
Шаста хитнув головою, побіг до північних воріт і за мить зник за ними. Поки пустельник розмовляв із Шастою, він лівицею підтримував Аравісу. Коли хлопець зник за ворітьми, старець обіпер дівчину на своє рамено і завів до хатини. За якийсь час він знову вийшов на подвір’я.
— А тепер, друзі, — звернувся пустельник до коней, — ваша черга.
Не дочекавшись відповіді, бо потомлені коні не могли вимовити і словечка, він познімав з них вуздечки і сідла, а тоді старанно обтер із ніг до голови. Навіть конюх із королівських стаєнь не впорався би ліпше.
— Тепер забудьте усе і відпочивайте, — сказав він. — Ось вода, а ось трава. Пізніше я приготую вам гарячого пиття, але спершу подою кіз.
— Пане, — вимовила Гвіна, нарешті здобувшись на голос, — як тархіна? Вона житиме? Лев не убив її?