Рiднi дiти
– Я Леніна! Леніна я, а не Лінхен! Будьте ви прокляті!
* * *
Вони не втекли. Вони, звичайно, не їхали в вагоні-люкс з повним комфортом, а в страшному, запечатаному, в якому було повно-повнісінько дівчат.
Ліну і Тамару вштовхнули туди після ночі, коли оскаженілі есесівці заарештували їх у Золиній квартирі.
Побиті, в синцях, в розірваних платтях, вони весь час міцно тримали за руку одна одну.
Хоча Тамарочка плакала, а Ліна сиділа спокійно, Тамарочка, плачучи, втішала її:
– Нічого, принаймні ми з своїми, ми не із зрадниками, і ми можемо не всміхатися цим гадам.
– Ти не проклинаєш мене, Тамаро? – спитала Ліна.
– Ну, що ти, така вже, значить, доля, – покірно сказала Тамара. – Я зневажала себе, коли лежала там на канапі і слухала їхню підлу розмову.
– Краще вмерти, ніж бути зі зрадниками, – промовила Ліна, – ми хоч у полоні, та не зрадниці.
– Шкода тільки мами, – захлипала знову Тамарочка, – але все-таки ми чесні, ми не підлі, мама мусить зрозуміти, що ми не могли інакше. І як би ми потім глянули в очі своїм?
* * *
– Звідки ви, дівчата?
– Ми з Києва, а ви?
– Ми з Поділля.
– Ми з Шишаків на Полтавщині.
– Ми з Броварів.
– Мати мені каже: «Хоч би ти захворіла». Вже й тютюновий настій я пила, і хіну фершалка наша діставала – і нічого… Така вже вродилася, ніяка трясця не брала, а от фашисти забрали.
– А у нас хлопець один, так, мабуть, з місяць чай курив. Докурився до того, що став як свічка, на комісії визнали сухоти, а він і справді помер.
– Та вже краще померти, ніж їхати таврованими.
– Ой мамочко моя рідна, чи побачу я тебе, моя голубко сива, – заголосила одна дівчина. Раптом з кутка долинув спів. Там сиділа дівчина років сімнадцяти, невеличка, худенька. Вона охопила тонкими смаглявими руками коліна і дивилася в одну точку на хиткі стіни вагона, виводила напрочуд приємним, задушевним контральто:
Ой прилетів чорний ворон Та й сів на стодолу, Загадав він дівчиноньці Дорогу в неволю. Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату, Загадав він їй дорогу У неволю кляту.
Дівчата притихли.
– Це Килинка. Вона сама пісні складає, – прошепотіла якась дівчина коло Ліни, – вона перед війною на олімпіаді виступала, грала на кобзі і співала, її аж у Київ посилали. Вона там премію одержала, її вже прийняли в музучилище, та почалась війна – і ось…
І Ліна враз пригадала святково заквітчану залу оперного театру і на сцені дівчинку у віночку, в українському вбранні з кобзою. Вона співала «Думи мої, думи», і її викликали без кінця… Ліна з Танею були в захопленні, їм дуже хотілося познайомитися з дівчинкою, але якось не вийшло. Скільки було в усіх глядачів гордості, радості за дітей Радянської України, і подумати, що в цей час десь у куточку плели свої темні діла такі, як Золин батько. Ліна просунулась в куток до дівчини.
Бодай тобі, чорний ворон,
Крила повсихали,
Щоб цієї доріженьки
Та й не віщували.
Бодай тебе, чорний ворон,
Куля не минула,
Щоб про тую неволеньку
Вкраїна не чула.
Дівчина співала, і стільки було туги і розпачу в кожному слові, сльози бриніли в кожному звукові.
Килинка закінчила пісню, але дивилася так само нерухомо, ніби ніщо в вагоні її не обходило.
– А я тебе знаю, – сказала їй Ліна і привітно усміхнулася. – Я тебе чула в Києві на олімпіаді, перед війною, мені дуже хотілося з тобою познайомитися.
– От і познайомилися, – сумно усміхнулася Килинка, поглянувши потеплілими враз карими очима, – раніше я звалася Килинка, а тепер Остарбайтер № 6598.
– Це ненадовго, – палко заговорила Ліна. Вона дуже змінилася з того вечора, коли штовхнула есесівського офіцера й закричала йому, що її звуть Леніною, і хоча опинилася під арештом, відчула в собі якусь непоборну силу. – По-перше, наші наступають, – мовила вона Килинці,- по-друге, може, нам вдасться втекти. І, по-третє, однаково треба завжди пам'ятати, що ми – радянські дівчата…
* * *
Завжди пам'ятати, що вони радянські дівчата!
Вони пам'ятали про це і в концтаборі, куди їх привезли, і на фабриці, куди ходили працювати, пам'ятали це, конаючи від холоду, голоду, знущань вартових, коменданта, усіх…
Слова «радянські дівчата» ніби були магічними. Коли хтось із інших полонених – поляків, французів – вказував на них, кажучи: «радянські дівчата», на них дивилися з повагою і захопленням. Холодної зими, напівбосі, вони обмотували ноги трикотажним ганчір'ям, щоб не відморозити ноги, ходили обідрані, схудлі, жовті, але завжди чули за собою: «Це радянські дівчата!» І вони не схиляли голови і підтримували одна одну. І Ліна відчувала найближчими, найріднішими усіх цих дівчат: Килинку, Тамару, Надю, бурякових п'ятисотенниць. На кінець зими Ліна стала дуже кашляти, часто її трусила пропасниця, то вона мерзла, трохи не цокотіла зубами, то, навпаки, щоки її палали, і вона підбігала до вікна і не могла надихатися морозяним повітрям.
Для проформи їх іноді оглядав лікар, – брутальна, безсердечна людина, – і, звичайно, нікому з дівчат не спадало на думку поскаржитися йому на якусь хворобу. Це був би лише зайвий привід для глуму, для знущання, для якихось експериментальних уколів, від яких ставало ще гірше…
Але останнім разом огляд провадив новий лікар, і, хоча він так само байдуже, майже механічно оглядав усіх, він раптом спитав Ліну:
– Ви хворіли на туберкульоз?
– Ні, ніколи.
– А кашляєте давно?
– Цю зиму.
Він з мить помовчав. Потім сказав наглядачці:
– Далі. Працювати може. Нічого страшного.
«Працювати може»!.. Вони всі могли працювати, поки зовсім не вибивалися з сил, тоді їх тягли до лікарні, а звідти майже ніхто не виходив, звідти виносили вже мертвих. Дівчата не звернули уваги на цей огляд, на цього нового лікаря, невеличкого, кругленького лисого німця. Вони всі були однаково огидні і ненависні вороги: і вартові, і наглядачі, і лікарі.
Та тижнів за два Ліну викликали до коменданта.
– Тебе забирає лікар у служниці.
Ліна трохи не зомліла. Як? Покинути дівчат, з якими стільки пережито? Йти в служниці до ворога?
– Я не хочу, – сказала вона.
– Тебе, між іншим, ніхто не питає, – сказав комендант. – Збирай речі і йди. Хазяйка – дружина лікаря – на тебе чекає.
Дівчата зняли справжнє голосіння, коли почули, що Ліну відправляють, прощалися, як на смерть.
Ліна вийшла з барака разом з комендантом.
– От ваша служниця. Не розумію, чого ваш чоловік вибрав саме цю. Можна було б міцнішу і дужчу. Та ви не потурайте їй, ці слов'янки такі вперті. З ними стільки мороки. Коли що не так, не буде вас слухати – ви прямо до нас, ми її живо навчимо.
Вони вийшли з двору на вулицю, і Ліна вперше з неприхованою ненавистю подивилась на свою хазяйку. Однаково їй губити вже нічого! І несподівано зустрілася з поглядом уважних, серйозних очей. Жінка була скромно вдягнена, нагадувала наших учительок, службовок. Звичайна собі жінка.
– Як вас звуть? – спитала жінка тихо.
– Ліна, – так само тихо відповіла Ліна і одвернула голову. Вона ще раз поглянула на табір. Там, за дротом, лишалися її сестри,
і невідомо, кому з них доведеться важче. Вона підвела руку і помахала нею, а може, хто з них бачить у віконечко, у щілину грат – може Килинка, може Тамарочка, може Настя…
Жінка нічого більше не питала, так мовчки дійшли додому. П'ять невеличких, чистих кімнат. Усе на своєму місці – абсолютний порядок, але холодно, незатишно. Навіть у дитячій.
– Бубхен[5] спить!.. – сказала хазяйка. – Ви розумієте німецьку мову? – спитала вона, і Ліна кивнула головою, хоча завжди відмовлялася під цього. – Бубхен тільки півтора року, ви будете глядіти її, – продовжувала хазяйка. – Зараз ви помийтесь, поснідаєте, і я покажу вам, як прибирати кімнати. А оце тут ви спатимете, – показала хазяйка на закапелок коло кухні.
