Рiднi дiти
Іноді класна керівниця, помітивши, що Таня сидить з палаючими щоками і, значить, у неї знову температура, відсилала її додому. Тоді Таня робилася такою нещасною, їй здавалося, що в класі скоса поглянуть на це, часто вона ховалася від керівниці, але дівчата і навіть хлопці казали: «Танька, йди додому, а то знову місяць пролежиш, ми увечері занесемо уроки».
Її й гарною не можна було назвати – тоненька, висока, з худеньким матовим личком, двома тонкими каштаново-рудавими кісками, з живими розумними карими очима, з чорними густими віями і чорними гарними бровами – вона була сповнена якогось внутрішнього чарування і грації. Завжди надзвичайно тактовна і делікатна, вона ніби боялася когось образити, і в той же час така правдива і чесна в усіх вчинках, словах, переконаннях, що з нею мимоволі всі були одверті і чесні. Про неї сказала колись класна керівниця:
– Таня надто строга у вимогах до себе і до життя. їй буде нелегко, вона дуже відповідально ставиться до найменшої дрібниці.
Так, Таня була не просто собі відмінниця, як інші. З нею змагатися було нелегко, це одразу збагнула Ліна.
Скромна, худенька дівчинка мала великий вплив на весь клас, а от Ліна не завоювала одразу його симпатії.
Вона пам'ятає перші дні, коли з'явилася в незнайомій школі. Її, звичайно, завезла татова машина кольору «кофе з молоком», вона зайшла в клас і удавано байдуже подивилася на дівчаток і хлопчиків, з учителями була підкреслено чемною, але стриманою і на перерві вже почула за своєю спиною: «Задавака». Дві-три дівчинки підійшли до неї, зацікавлені її модним в'язаним джемпером, які носили дорослі дами, і черевиками на каучуці, тоді це була теж новинка, особливо серед дівчаток такого віку, як вона.
На уроках вона відповідала дуже добре, спокійно, впевнено, і карі очі худенької дівчинки дивилися на неї уважно і привітно.
Через кілька днів до неї підійшли дівчатка разом з Танею спитати, в якому гуртку вона працюватиме і, може, ходитиме з ними до піонерського палацу. Ліна трохи гордо відповіла, що вона вчиться «всерйоз» музиці і віддає їй багато часу, а також вивчає англійську мову.
– Але ж у піонерській роботі ти братимеш участь? – спитав сердито хтось із хлопців.
– Звичайно, – спокійно відповіла Ліна, майже не глянувши на нього, – але зараз я готую дуже відповідальну програму з музики до іспиту.
– Ну, тоді коли складеш іспит, – примирливо мовила Таня. – І нам тоді пограєш на піонерському зборі!
Не так уже Ліна була зайнята, і не такий уже важкий був для неї іспит у музичній школі, а просто вона відповідала так, трохи наслідуючи свою маму. Мама завжди трималася так, ніби вона була відмінною істотою від усіх, мала найкращий смак, і все в родині і в домі у них звичайно вважалося найкращим.
– У нас меблі карельської берези на спеціальне замовлення, – казала вона, ніби між іншим, знайомим. – Ви знаєте, ми привезли такий рояль – навіть у філармонії такого нема. А машину чоловікові привезли з-за кордону.
Взагалі мама визнавала лише закордонні речі – джерсі, рукавички, черевики, і з ранку до вечора у неї з подругами тільки й точилися розмови, що про речі. Речі, речі, речі… Що є в універмазі, що бачили в комісійних… речі, речі, речі…
Батько, директор великого тресту, був завжди зайнятий по горло.
То було давно, в ранньому дитинстві, коли Ліночці він розповідав про громадянську війну, бої, Перекоп, про роки навчання на робітфаці, в інституті. Потім веселим, добродушним студентом він безтями закохавсь і одружився з дочкою відомого адвоката. І одразу повірив тому, що намагалася втлумачити в голову вся сім'я жінки. По-перше, що жінка його – неземна істота, по-друге, що тепер головним завданням його життя є вдовольняти всі її бажання, і, по-третє, підкоритись абсолютно її смаку в домашньому побуті. Спочатку це його просто тішило, потім він звик і навіть сам казав інколи з самозадоволенням:
– Бачили мого пса? Справжній англійський дог. Закладаюся на що завгодно, – в місті подібного нема.
– А який сервіз мені дістали, який фарфор – жінка у мене розуміється на цьому!
Але в нього це виходило навіть трохи добродушно і нікого не дратувало.
Жінка не терпіла ніяких його оповідань про роботу, про обов'язки. Це все він мусив лишити «на службі», а дома він був її чоловіком, готовим виконати всі примхи… Може, тому він усе менше й менше бував удома і лише по неділях любив вивезти в театр, прокатати на машині жінку і дочку. Обидві модно вдягнені, гарненькі, ні на кого не дивляться…
Особливо пишався дочкою:
– Ну, правда ж, красуня? А як грає! А як розмовляє англійською мовою і німецькою? Зовсім вільно!
Але Ліночка була по-справжньому розумна: багато читала, прекрасно вчилася, з матір'ю була далека, потай сумувала, що батько вже не розповідає про буряні юнацькі роки, і іноді дуже заздрила Тані. Вона швидко відчула, що зовсім не так треба було познайомитися з класом, і нічого в ній вже такого особливого нема, адже інші дівчатка і хлопці вчаться не гірше за неї і читали не менше. Їй дуже хотілося піти з Танею вдвох гуляти, розмовляти про найтаємніші мрії, які бувають у тринадцять років, і дізнатися, як живе ця худенька дівчинка з ясною, ласкавою до всіх усмішкою.
…Ліна сіла на камінь коло безрогих, побитих кулями диких кізочок, з сумною усмішкою глянула на руїни колишнього дитячого театру….
…Вона сиділа з тіткою в ложі бельетажа, але їй раптом стало сумно ще перед початком вистави.
Там, унизу, в ложі бенуар – директорській, коло сцени, – розмістилась зграйка хлопців і дівчаток. Це все були її однокласники, і серед них сиділа Таня. Вони всі сміялися, жартували, виривали у товстенької Рози програму, Ліда роздавала всім цукерки, там були і Володя, і Льонька, і Грицько, найбільші урвиголови і бешкетники, але сьогодні вони були гладенько причесані, і червоні піонерські галстуки були якось особливо охайно зав'язані.
Їй, Ліні, було б веселіше сидіти з ними, але вона не могла вільно зайти і сказати: «Добридень, от і я!»
Піднялася завіса. Ліна була набалувана московськими, кращими в світі театрами, а ця п'єса була посередня, і актори досить невиразні. Але от на сцену вибіг Василько – такий невисокий, стрункий хлопчина – і все вмить змінилося, все ожило, заграло. Ліночка, сама не помічаючи того, подалася вся вперед, і в залі всі хлопці і дівчатка з багатьох шкіл ніби завмерли.
– Чудесний актор! – сказала навіть тьотя. – Заради нього можна
дивитися всю виставу.
В антракті Ліна сама пішла в фойє і там, коло золотих рибок в акваріумі, зустрілася з Танею. Таня сяяла і променилася від якоїсь незвичайної усмішки.
– Правда, хороший Василько? – спитала раптом Ліна.
– Дуже хороший! – І, помовчавши, Таня спитала: – Ти вперше в цьому театрі?
– Вперше. Я дуже люблю театр взагалі і навіть боялася після Москви йти сюди.
– Ти багато бачила у МХАТі?
– О, майже все.
– Я теж дещо бачила. Мхатівці приїздили сюди. «Царя Федора», "Синю птицю».
– Ну, «Синю птицю» я бачила хтозна-скільки разів. А кого ти бачила у «Царі Федорі»?
І почалася розмова про улюблені п'єси, виконавців, і виявилося, що Таня хоча багатьох не бачила, але про всіх читала і знала дуже багато про театр.
Коли задзвенів дзвоник, Таня запропонувала:
– Ходімо до нас у ложу, там усі наші, ми розмістимося.
– Гаразд! – одразу погодилася Ліна, але зупинилася. – Незручно перед тьотею… Ти знаєш, після другої дії я прийду.
Вона справді прийшла до них у ложу після другої дії.
– От і Ліна! – привітно сказала Таня. – Сідай зі мною на стілець, ми не товсті з тобою, помістимося, і трошки нам поступиться своїм місцем Володя.
– Здрастуйте, – мовила Ліна, – я в захопленні від Василька, а ви?
– О, – багатозначно підвів угору палець Льонька, – не кажи цього при Тані, вона закохана в Василька.
– Справді? – спитала Ліна. І всі раптом почали сміятися, а Таня дуже почервоніла.
– Можливо, – призналася вона і, підморгнувши Льоньці, комічно в розпачі зітхнула.