Таємничий острів

0 другій годині дня аеростат летів на висоті щонайбільше чотирьохсот футів над поверхнею моря.
1 тоді пролунав мужній голос – голос людини, чиє серце не знає страху. На той голос відгукнулися не менш мужні голоси його супутників.
– Все викинули?
– Ні! Зосталося ще золото: десять тисяч франків! І тієї ж миті важка торбина полетіла в море.
– Куля піднімається?
– Ледь-ледь! І незабаром знов піде донизу!
– Що ще можна скинути?
– Нічого!
– Помиляєтесь!.. Гондолу!
– Чіпляймося за сітку! А гондолу – в море!
То й справді був єдиний останній засіб полегшити аеростат. Мотузки, на яких трималася гондола, було перерізано, і після цього куля піднялася на дві тисячі футів.
П’ятеро мандрівників видерлися вище обруча і, вчепившись у чарунки сітки, дивилися вниз на морську безодню. Відомо, які чутливі до навантаження аеростати. Варто скинути найлегший предмет, і куля тієї ж миті піднімається вгору. Пливучи в повітрі, цей літальний апарат подібний до математично точних терезів. Тож зрозуміло, що, позбувшися великої ваги, він рвучко злітає у вишину. Так сталося й цього разу.
Однак, протримавшись кілька хвилин угорі, аеростат почав спускатися знову. Газ витікав через дірку в оболонці, і полагодити її не було змоги.
Мандрівники зробили все, що могли. Віднині їх не врятували б ніякі людські зусилля. Тепер зоставалося покладатись тільки на Бога.
О четвертій годині куля летіла на висоті лише п’ятисот футів над рівнем моря.
Раптом пролунав гавкіт. Мандрівники взяли з собою собаку, що на той час висів у сітці аеростата поруч із хазяїном.
– Топ щось побачив! – вигукнув один із них.
І відразу ж пролунав гучний голос:
– Земля! Земля!
Від світанку куля, яку вітер невпинно гнав на південний захід, пролетіла велику відстань, що вимірювалась сотнями миль, і справді у цьому напрямку перед мандрівниками завиднівся досить високий берег.
Але та земля була ще на відстані щонайменше тридцяти миль. Щоб досягти її, потрібна добра година та й то за умови, що не зміниться вітер. Ціла година! Чи не втратить куля до того часу рештки газу?
Жахливе питання! Мандрівники чітко бачили цяточку тверді, якої необхідно будь-що досягти. Вони ще не знали, острів там чи материк, так само, як не знали, в який кінець світу їх заніс ураган; та хай яка була та земля, гостинна чи ворожа, заселена чи непридатна для життя, її потрібно було досягти за будь-яку ціну.
А тим часом о четвертій дня стало очевидно, що куля стільки часу в повітрі не протримається. Вона летіла, вже торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів раз у раз лизали низ сітки аеростата, ще більше обважнюючи кулю, і тепер вона ледь підіймалася, немов птах із перебитим крилом.
Через півгодини до суші лишалося не більше милі, та з кулі вийшов майже весь газ, залишки якого зберігалися тільки у верхній частині плюсклої, витягнутої, пожмаканої оболонки. Мандрівники, що вчепилися за сітку, були надто важкі для кулі, тому незабаром вони напівзанурились у море і по них люто били розбурхані хвилі. Оболонка аеростата розпросталася, надулася, і вітер погнав її по воді, як вітрильника. Можливо, вони могли б добутися так аж до берега.
І справді, аеростат уже був за два кабельтових від землі, коли з чотирьох грудей вирвалося жахливе волання. Налетів величезний вал, і куля, що, здавалося, ніколи вже не підніметься вгору, несподівано підстрибнула в вишину. Наче позбувшись іще раз значної частки свого тягаря, вона здійнялася на висоту тисяча п’ятсот футів і, потрапивши у вихор, полетіла не до берега, а майже паралельно до землі. Та минуло хвилини зо дві, і вона нарешті змінила напрямок, навскоси полинула до піщаного берега і впала на відстані, недосяжній для хвиль.
Допомагаючи один одному, мандрівники насилу виплуталися із сітки. Підхоплена вітром куля, звільнившись від тягаря, полетіла вгору і зникла в небі, наче підбита птаха, що на мить знов ожила.
У гондолі аеростата було п’ятеро мандрівників і собака, але на берег викинуло лише чотирьох людей.
Одного із супутників напевне змило морською хвилею, що й дало змогу полегшеній кулі востаннє піднятися і за кілька хвилин досягти землі.
Як тільки чотири жертви повітряної катастрофи, – а їх інакше не назвеш, – ступили на землю, усі вони, не бачачи п’ятого супутника, в один голос вигукнули:
– Може, він намагається добратися уплав до берега! Порятуймо його! Порятуймо його!
 
Розділ II
Епізод громадянської війни у США. Інженер Сайрес Сміт. Гедеон Спілет. Негр Наб. Моряк Пенкроф. Юний Герберт. Несподівана пропозиція. Побачення о десятій вечора. Відліт у бурю.
Люди, викинуті на далекий невідомий берег, не були ні професійними аеронавтами, ні любителями повітряних мандрівок. Вони були військовими бранцями, що завдяки своїй сміливості відважились на втечу за найнезвичайніших обставин. Разів сто вони могли загинути! Разів сто аеростат із розірваною кулею міг скинути їх у безодню! Та Небо накреслило для них яскраву, дивну долю, й тому двадцятого березня, утікши із столиці Віргінії міста Річмонда, на той час оточеного військами генерала Уліса Гранта, вони перебували за сім тисяч миль від найголовнішої фортеці сепаратистів під час жахливої війни між Північчю і Півднем. Їхня повітряна подорож тривала цілих п’ять діб. Ось за яких дивних обставин трапилася втеча полонених, що скінчилася уже відомою нам катастрофою.
Того ж 1865 року, в лютому, під час одного зі штурмів, до якого ще раз безуспішно вдався генерал Грант, аби взяти приступом Річмонд, кілька його офіцерів опинилися в руках супротивника і були інтерновані в цьому місті. Один із найпомітніших полонених на ім’я Сайрес Сміт належав до штабу федеральної армії.
Цьому уродженцю Массачусетса під час війни уряд Сполучених Штатів доручив керувати залізницями великого стратегічного значення, був не лише інженером, а й першорядним ученим.
Худий, сухорлявий, кістлявий Сайрес Сміт усією своєю зовнішністю уособлював північноамериканця, і, хоч мав він не більш як сорок п’ять років, у його коротко стриженому чубі пробивалася сивина; помітна вона була і в бороді, однак він не носив бороди, лишаючи тільки густі вуса. Його вродливе обличчя з різьбленим профілем було з тих, що їх карбують на монетах та медалях, а ясні палючі очі й строгі стиснуті губи виказували вченого, незламного в утвердженні власних ідей. Він належав до тих інженерів, котрі, починаючи свій трудовий шлях, свідомо беруться за молот і кайло, як деякі генерали починають службу солдатами. Отож він мав не лише винятково гострий і кмітливий розум, а й спритні умілі руки, а розвинені м’язи свідчили про його неабияку силу. Справжня людина дії й мислитель, він трудився без будь-яких зусиль над собою, був винятково наполегливий і ніколи не боявся невдач – ним рухала невгамовна життєва снага. Дуже освічений і практичний, вельми тямковитий, як кажуть у народі, він до того ж мав надзвичайну витримку і вмів за будь-яких обставин не втрачати самовладання. Водночас у нього найвищою мірою були розвинені три основні риси, сукупність яких і визначає сильну людину: духовна й фізична енергія, цілеспрямованість і могутня воля. Своїм девізом він міг би взяти слова, сказані в XVII столітті Вільгельмом Оранським: «Беручись до справи, я не покладаюся на надії, а домагаючись її звершення, не маю потреби у перемозі». Водночас Сайрес Сміт ніби уособлював шляхетну мужність. Він брав участь у всіх боях від самого початку громадянської війни. Ставши на службу під командуванням Уліса Гранта в загоні добровольців Іллінойса, він воював під Пад’юкою, Бельмонтом і Пітсбургом-Лендінгом, при облозі Корінфа, біля Порт-Гібсона й Чорної Річки, під Чаттанугою й Уайльдернессом, а також на Потомаці й усюди бився доблесно, як солдат, гідний свого генерала, а той завжди казав: «Я ніколи не лічу своїх убитих». І Сайрес Сміт міг сто разів бути серед тих, кого не лічив грізний Грант, однак, хоч він не жалів себе в битвах, йому завжди щастило, аж до того дня, коли його, пораненого, було взято в полон під Річмондом.