Таємничий острів
– Щось мені підказує, – вигукнув Герберт, – що така діяльна людина, як Сайрес Сміт, не могла втопитися, як абихто. Не може бути, щоб він не виплив десь на берег. Правда ж, Пенкрофе?
Моряк сумно кивнув. Сам він утратив найменшу надію побачити Сайреса Сміта, однак, аби не розчарувати хлопця, сказав:
– Атож, атож, наш інженер із тих, хто виплутається з якої завгодно біди!..
Тим часом Пенкроф пильно вдивлявся у берег. Перед його очима тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла річки пасмом підводних скель. Досі, здіймаючись над морем, вони скидалися на отари морських звірів, що лежали серед білих бурунів. За пасмом рифів виблискувало на сонці море. З півдня, затуляючи обрій, височів мис, через який годі було сказати, куди далі тягнеться суша: прямо, на південний схід, чи на південний захід, утворюючи видовжений півострів. Із північного боку затоки берег, м’яко її огинаючи, виднівся до самого небокраю. Він був низький, положистий, без скель, із широкими піщаними мілинами, що виступали на поверхню під час відпливу.
Пенкроф і Герберт обернулися на захід. Там перед їхніми очима на відстані шести чи семи миль постала увінчана засніженою вершиною гора. Від її найвищих прискалків і аж за дві милі до берега росли густі ліси, на тлі яких широкими оазами виділялися ділянки вічнозелених дерев. Далі, від узлісся до берега, зеленіло розлоге плоскогір’я, всіяне примхливо розкиданими гайками. Ліворуч у просвітках між деревами часом зблискувала звивиста річечка: вона, здавалося, поверталась до відрогів гори, серед яких, напевне, брала витоки. Там, де моряк залишив пліт, річка текла між двома гранітними кручами; лівий берег лишався урвистим на протязі всієї течії, а правий, навпаки, потроху знижувався. Ближче до моря його гранітна круча переходила в окремі скелі, скелі – в розсипи каміння, а ті – у дрібну гальку, що встеляла берег аж до кінця коси.
– Де ми? На острові? – запитливо пробурмотів моряк.
– Якщо це й острів, то, мабуть, чималий, – відповів хлопець.
– Малий чи великий, острів є острів, – мовив Пенкроф. Та розв’язати вкрай важливе питання поки що не було змоги. Хоч-не-хоч, а вони мусили відкласти це на потім. Що ж до самого краю, де вони опинилися – байдуже, острів це був чи материк, – то він здавався родючим, мальовничим, гостинним і багатим на природні дари.
– Нам іще пощастило, – зауважив Пенкроф. – Попри нашу скруту ми повинні дякувати провидінню.
– Так, хвала Всевишньому! – відповів Герберт, набожне серце якого переповнювалося вдячністю до Творця всього сущого. Пенкроф і Герберт іще довго стояли й дивилися на невідому землю, куди їх закинула доля, проте ще не могли уявити, що їх на ній чекає.
Потім, спустившись південним гребенем плоскогір’я, обрамленого кетягом скель дивовижних обрисів, вони повернулися до річки. Дорогою їм раз у раз траплялися западини, у яких гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з каменя на камінь, Герберт розполохав їх цілу зграю.
– О, та це ніякі не баклани й не чайки! – вигукнув він.
– А що ж воно за пташки? – запитав Пенкроф. – Як на мене, вони вельми скидаються на голубів!
– Так воно й є. Це дикі голуби, точніше, гірські голуби, – відповів Герберт. – Я їх розпізнав: у них подвійне чорне пасмо на крилах, біла гузка й попелясто-голубе оперення. Ці дикі голуби, звичайно ж, їстівні, а їхні яйця – то справжнісінький делікатес! Аби лише їх хоч трохи знайшлося у гніздах!..
– Тепер якщо з них вилупляться пташенята, то тільки у вигляді омлету! – весело пожартував Пенкроф.
– А на чому ж ти їх смажитимеш? На капелюсі?
– Та ні, – сказав моряк, – я не чаклун. Ми їх спечемо, синку, і найкрутіші я беруся впорати сам!
Пенкроф і Герберт уважно оглянули гранітні впадини і, таки знайшовши в деяких ямках голубині яйця й набравши не один десяток їх у носовик моряка, вирішили, що приплив закінчився, й почали спускатися до річки. Коли вони підійшли до коліна річки, де залишився пліт, була перша година дня. Течія річки помітно, відновлювалася, тож вони мали скористатися відпливом, аби доставити саморобний пліт до її гирла. Пенкрофу не хотілося ні лишати пліт на волю течії, без керування, ні вилазити на нього, щоб стернувати. Та коли йдеться про мотузки й канати, кмітливості моряка немає меж: минуло кілька хвилин, а Пенкроф уже зсукав із сухих ліан канат завдовжки в кілька морських сажнів. Прив’язавши його до плоту, моряк міцно тримав другий кінець каната, а Герберт довгою жердиною виштовхував плота на течію. Спосіб сплаву вдався напрочуд. Ідучи берегом, Пенкроф стримував плота, і величезний вантаж хмизу плив за течією. Завдяки крутому берегу річища плоту не загрожувала небезпека сісти на мілину, і менше ніж за дві години допливши до гирла річки, він пристав за кілька кроків від Комина.
Розділ V
Пристосування Комина під житло. Як добути вогонь? Коробка сірників. Пошуки на березі. Повернення кореспондента й Наба. Єдиний сірник! Вогоньпалахкотить. Перша вечеря. Перший нічліг на суші.
Як тільки з плоту було перенесено хмиз, Пенкроф узявся обладнувати Комин, аби зробити його більш-менш придатним для проживання, і затулив коридори, якими гуляв протяг. Піском, камінням, переплетеними гілками й мокрою глиною моряк і Герберт щільно заклали проходи й отвори, відкриті південним вітрам, і відсікли верхній виток знаку &. Залишили для тяги тільки одну вузьку щілину в боковій галереї, яка мала водночас служити і димарем. Отож у них зосталося кілька «кімнат», якщо так можна назвати темні барлоги, що, можливо, не задовольнили б і диких звірів. Зате там було сухо, й принаймні у центральному приміщенні вони могли ходити на повен зріст. У всіх «кімнатах» на кам’яній долівці лежав шар дрібного піску, і хай там що, а поки не знайшлося нічого кращого, можна було миритися і з таким прихистком.
Влаштовуючи майбутнє житло, Герберт і Пенкроф уголос роз мірковували:
– Може, – сумнівався Герберт, – наші супутники знайдуть кращу печеру?
– Може, й так, – відповів моряк. – Але якщо не впевнений, – не сиди склавши руки. Запас біди не чинить та й їсти не просить.
– Ех, аби вони знайшли містера Сміта, – уже вкотре повторив Герберт. – Тоді нам лишалося б тільки дякувати Всевишньому.
– Атож, – стиха проказав Пенкроф. – Гарний був чоловік, таких мало!
– Чому був?.. – перепитав Герберт. – Ти вже не віриш, що він повернеться?
– Та ні, Господь з тобою! – заперечив моряк.
Незабаром усе, що можна, вони зробили, і Пенкроф сказав, що він особисто цілком задоволений.
– Тепер і нашим друзям можна повертатися, – мовив він. – Ми для них приготували лепський притулок.
Лишалося скласти з каміння пічку та приготувати щось на вечерю – діло просте й неважке. Ліворуч від центральної кімнати біля вузького отвору у глибині першого незакладеного коридору вони склали з широких пласких брил непогану пічку. Розташували її таким чином, щоб дим витягувало надвір, а значна частина тепла лишалася і підтримувала всередині належну температуру. Для хмизу знайшли місце в одній із кімнат, і Пенкроф поклав на каміння пічки кілька полін упереміш із дрібним хмизом. Не встиг він закінчити роботу, як підліток запитав, чи має він сірники.
– Звичайно, – відповів Пенкроф. – Я сказав би, на щастя, маю, бо без вогню і без труту ми як без рук!
– Але ж ми могли б добути вогонь так, як його добувають дикі племена: тручи одна об одну дві цурки.
– Що ж, спробуйте, хлопче, побачимо, що з того вийде. Тільки руки натрудите!
– А проте це дуже простий і дуже поширений на островах Тихого океану спосіб добувати вогонь.
– Не заперечую, – відповів Пенкроф, – та, напевне, дикуни краще знають, з якого боку взятися за це діло, або використовують якесь особливе дерево, бо я вже не раз пробував добути вогонь таким робом і щоразу марно! Я краще скористаюся сірниками. Де ж мої сірники?
