Бронзовий птах

Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.
І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…
Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.
Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:
— Далеко пливете, товариші?
Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.
Так, пливемо, — спокійно відповів Мишко.
Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.
Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.
З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:
— І Жердяй з вами?
Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.
Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:
— Знайомий човен.
— Так, — відповів Мишко, — це човен Кіндрата Степановича.
— Он як? — недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. — Значить, Кіндрата Степановича? — перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.
Але Мишко міцно тримав його.
_ Так, Кіндрата Степановича, — повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.
— Цікаво, — глузливо, протягом сказав човняр. — Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.
Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:
— Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.
Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:
— Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.
Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.
— Що некрасиво? — насупився Мишко. — Чого ви нас соромите?
— Брехати негарно, — докірливо сказав човняр. — Негарно покривати злочинців. Адже я знаю, чий це човен…
— Чий же? — посміхнувся Мишко.
— Це човен Кузьміна, якого вчора тут вбили. А вбив його брат. — Човняр вказав на Жердяя. — Цей човен міліція розшукує, а ви його ховаєте… Негарно. Дуже негарно.
Перед таким безглуздим звинуваченням Мишко розгубився і забув про ланцюг. У цю ж мить човняр щосили рвонув його. Мишко впав. Падаючи, він спробував рукою схопити ланцюг, але запізнився. Посміхаючись, човняр накинув ланцюг на гак, який стримів на кормі його човна, і зразу ж відштовхнувся. Ланцюг натягнувся. Хлопчики могли дістати його тепер, лише перебравшись у човен до Дмитра Петровича.
— Негарно, негарно, — нахабно посміхаючись, повторив човняр. — Жердяй хоче брата визволити — розумію, а вам, комсомольцям, не до лиця. Доведеться, дорогі друзі, повернутися в село, доведеться!..
Тремтячи від обурення, Мишко закричав:
— Яке ви маєте право?
— Кожен повинен допомагати правосуддю, — глузуючи, відповів човняр.
Тимчасом течія, хоч вона й була слабкою, відносила обидва човни до берега.
Цього Мишко боявся найбільше. Якщо Дмитрові Петровичу пощастить затримати їх човен на березі, то він зможе якимось чином викликати з лісу своїх парубків, і тоді хлопці будуть безсилі проти них. Отже, не можна гаяти ні секунди…
Човни вдарились об берег. Мишко зіскочив на ніс:
— Зараз же відпустіть, чуєте!
— З радістю б, та не можу, — розсміявся човняр.
Але не встиг він скінчити, як Мишко стрибнув у його човен і схопив ланцюг.
— Не чіпай! — зарепетував човняр і схопився з місця, піднявши високо в руках весло.
Та Мишко одним рухом зірвав ланцюг з гака і перекинув його у свій човен. Потім він випростався:
— Вдарте! Спробуйте!
Дмитро Петрович стояв, піднявши весло, обличчя його було бліде, спотворене люттю. Він ударив би Мишка, але Генка і Славик уже лізли в його човен. Генка так наліг всім тілом на борт, що човен накренився… Човняр похитнувся і закричав:
— Не лізь, сволото!
Він нахилився до Генки, намагаючись дістати його веслом, і в ту ж мить Славик, тихий, сором'язливий Славик схопив з другого боку човняра за ноги і смикнув до себе. Дмитро Петрович полетів у воду.
— Назад! — закричав Мишко.
Хлопці поспіхом залізли у свій човен. Викрикуючи прокляття, Дмитро Петрович кинувся за ними. На нього злякано дивився Жердяй, зіщулений і очманілий від жаху.
— Веслуйте! — закричав Мишко.
Генка і Славик квапливо, стикаючись веслами, почали веслувати. Дмитро Петрович був уже зовсім близько. Він шарпнувся до корми, але промахнувся. Генка і Славик ударили веслами раз, вдруге… Набираючи швидкість, човен мчав річкою. Відстань між ним і човнярем дедалі збільшувалась… Дмитро Петрович постояв деякий час, повернувся і пішов до берега.
Човен мчав дедалі швидше. Поворот… За ним другий… От і дерево, під яким вони ховалися… От і два білих камені… Ще поворот. І вони виплили на рівний довгий відтинок річки, що відходив вбік од лісу. Тут їх човняр уже не наздожене.
  
Розділ вісімнадцятий
 
У чому ж справа?
 
І все ж хлопці веслували щосили, важко дихаючи і оглядаючись назад. Їм здавалося, що зараз із-за повороту знову з'явиться човняр. І не сам, а з тими парубками, що залишилися в лісі…
Але жах, який спочатку додав сили Генці і Славикові, поступово минав. Вони раптом відчули себе зовсім знесиленими і заявили, що не можуть більше веслувати. Мишко і Жердяй змінили їх.
Опинившись на кормі, Генка першим порушив мовчанку. Позираючи з дружелюбною посмішкою па Славика, він сказав:
— А Славко наш, га? Як човняра смикнув!.. От уже від кого не чекав!
Ніхто йому не відповів.
— А от Жердяйчик наш перелякався, — продовжував Генка. — Прямо душа в п'яти сховалася.
Жердяй почервонів:
— Вам то що? Взяли та й поїхали в Москву, і все, а мені з матір'ю тут залишатися.
— Ну й що?
— А те, що заріжуть вони нас, от що! — переконано відповів Жердяй.
— Так уже й заріжуть… — посміхнувся Генка.
— А ти думаєш… Це тобі не Москва. Заріжуть, і все. Не перший випадок.
— Хто — вони, і кого вони зарізали? — спитав Мишко. Але у відповідь Жердяй тільки засопів і ще старанніше почав веслувати.
Славик, що сидів на носі, сказав:
— І все ж незрозуміло, чого це човняр. причепився до нас. Невже він справді думав, що ми пливемо на човні вбитого Кузьміна.
— Ех ти, свята простота! — закричав Генка. — Хіба він не може човна розрізнити?..
— У Кузьміна однопарний, а цей двопарний. Іншого двопарного у нас в селі немає, — сказав Жердяй.
— От бачиш! — підхопив Генка. — Ні, тут справа в іншому.
— В чому ж?
— Він боявся, що ми підемо в ліс і побачимо тих парубків і мішки. От чого він боявся. Недарма човнова станція мені здавалася підозрілою.
— Правильно, але при одній умові, — сказав Славик.
— При якій?
— А при тій, що в мішках щось таємне…
Генка театрально підняв руки до неба:
— Це вже занадто! Тут явна банда, а ти сумніваєшся! Нас тільки-но намагалися втопити, а тобі здається, що нічого не трапилося. Що ти за людина, не розумію!