Бронзовий птах
Ігор і Сева сиділи, не підводячи очей, пригнічені усвідомленням своєї провини.
— Все, що ви розповіли, — правда? — спитав слідчий і вперше поглянув на хлопців так, як, па думку Мишка, мав дивитися слідчий: допитливо і суворо.
— Слово честі! — в один голос сказали Ігор і Сева.
Мишко заявив, що ручається за хлопців.
— Вірю, — сказав слідчий, — але хлопці можуть ще бути потрібними. Доведеться днів на два затриматися в місті. У кого б вони могли зупинитися? Є у вас в місті знайомі?
Знайомих у хлопців не було.
— Куди ж вас подіти? — задумався слідчий. — От що… Я вам дам записку в губвно. Хлопців днів на два помістять в дитбудинок, а потім ми їх переправимо в табір.
Він написав записку і передав її Мишкові.
— А до кого там звернутися? — спитав Мишко.
— Хто там… Найкраще зверніться до товариша Сєрова. Дитячими установами він керує.
Сєров, Сєров… Хто ж це такий? Знайоме прізвище… Ага, це ж він підписав охоронну грамоту на садибу…
— Ви їх ненадовго затримаєте? — спитав на прощання Мишко.
— Днів на два, не більше, — відповів слідчий.
Розділ двадцять п'ятий
Сєров
Сєров був одягнений у звичайний костюм губернського радпрацівника: галіфе, чоботи і захисний френч з великими накладними кишенями. Завідував він у губвно господарськими справами і сидів в окремому кабінеті за великим письмовим столом з круглими різьбленими ніжками.
Глянувши на Сєрова, Мишко відразу згадав урок геометрії, на якому вони малювали куб і кулю. Тільки там куб і куля стояли поряд, а тут кулю було поставлено на куб: до короткого квадратного тіла була пригвинчена велика, кругла, зовсім лиса голова. Шиї майже не було, її заміняли кілька товстих зморщок між головою і тулубом.
Масні губи, маленькі жваві карі очиці і сита усмішка надавали обличчю Сєрова такого виразу, ніби він щойно встав із-за багатого столу, але не від того, щоб знову повернутися до нього. Його квадратне тіло, потовщене на жирних грудях вигнутими накладними кишенями, лишалося в кріслі нерухомим, а голова вертілася на всі боки, як у тих ляльок, голови яких можна повернути задом наперед і навіть обернути кілька разів навколо осі.
— Написано двоє, а вас четверо, — сказав Сєров, переводячи жвавий погляд з одного хлопчика на другого.
Мишко вказав на Ігоря і Севу:
— Це про них.
— Навіщо вони потрібні слідчому?
Мишко розповів про вбивство Кузьміна.
— Що за Карагаєво? — спитав Сєров.
— Карагаєво? Там, де колишня графська садиба.
— Знаю, знаю. — Сєров захитав головою і багатозначно підняв короткий, товстий палець. — Історична цінність.
Потім він докладно розпитав про обставини вбивства, про табір, про село, про те, як Ігор і Сева потрапили на річку і забрали човен. Слухаючи розповідь Мишка, він схвально кивав головою. Що саме він схвалював, хлопці так і не зрозуміли. А коли Мишко розповів про човняра, то Сєров навіть сплеснув руками і на обличчі його промайнув смуток: «От, мовляв, які справи творяться на білому світі…»
Але ще більше засмутився Сєров, коли дізнався, що Мишко не розповів слідчому про зустріч з іноземцями. Як же так? Треба ж було розповісти. Для слідства все важливо.
— Іноземні комуністи… — здивувався Мишко. — При чому тут вони?
Сєров жваво відповів:
— Я не кажу, що вони причетні, але іноземці! Адже ви не бачили їхніх документів. Може, вони й не комуністи. Треба бути насторожі.
Зашарівшись від хвилювання. Мишко сказав:
— І Рибалін нікого не вбивав, і іноземні комуністи тут ні при чому.
— Добре, добре, — одразу згодився Сєров, — це справа слідства, нехай вони займаються…
Він раптом зайшовся тонким, як у дівчинки, сміхом, а потім почав докладно розповідати про садибу, про її історичну цінність. Це гордість губернії, говорив Сєров, її інвентар зберігається в місцевому краєзнавчому музеї, у відділі «Побут поміщика XVIII століття». Хлопці, будучи свідомими комсомольцями, повинні берегти садибу, нічого в ній не займати і не псувати. Садиба, — сказав Сєров, — всенародне добро. Справжні революціонери повинні берегти і охороняти народне добро.
Говорив він швидко, весь час перебігаючи своїми жвавими карими очицями з одного хлопчика на іншого. Але хлопцям страшенно хотілося спати. Щоб не заснути, Генка крутився на стільці, Ігор кліпав очима, а Сева стріпував головою, яка щохвилини падала йому на груди. Мишко хотів перебити Сєрова, але йому не вдалося вставити жодного слова.
На закінчення Сєров сказав:
— Тепер щодо хлопців. Влаштувати їх в дитячий будинок я не можу. Немає вільних місць і немає вільних пайків.
Мишко з подивом глянув на Сєрова. Чого ж він їх тримав цілу годину? Наближається вечір, як і де тепер влаштувати хлопців?
— Немає вільних місць, немає вільних пайків, — повторив Сєров і нетерпляче засовався в своєму кріслі.
— Здрастє! — сказав Генка. — Що ж їм на вулиці ночувати?
Сєров замислився, потім спитав:
— У вас є знайомі в місті?
— Немає.
— Нікого?
— Нікого!
— Добре, — раптом сказав Сєров. — Я цих хлопців притулю днів на два у себе вдома. Не на вулиці ж їм справді ночувати. — Він з жалем похитав лисою головою. — Хороші там, в карному розшуку: викликають і залишають дітей на вулиці… От вам і безпритульність… Ми боремося з безпритульністю, а вони її створюють.
Сєров підвівся. І виявилось, що він хоч і широкоплечий та гладкий, але зовсім низький на зріст. Майже такий, як і хлопці.
— Ось так, — сказав Сєров, — притулю їх на два дні в себе. Будуть ситі.
Розділ двадцять шостий
Борис Сергійович
Вийшовши з губвно, хлопці зустрілися з директором московського дитячого будинку Борисом Сергійовичем, тим самим, що з Коровіним приїжджав кілька днів тому в садибу і розмовляв з «графинею».
Почувши, що хлопці були в Сєрова, він спитав:
— Наказав вам вибиратися з садиби?
— Ні, чому? — здивувався Мишко. — Ми у нього були зовсім в іншій справі… Я б вам розповів, та от, — він вказав на Ігоря й Севу. — Треба хлопців одвести…
— Я вас проведу, — сказав Борис Сергійович.
Дорогою Мишко розповів Борисові Сергійовичу про події останніх днів. Генка мальовниче прокоментував його розповідь. Борис Сергійович знизав плечима:
— Тут два дитячих будинки. Обидва наполовину вільні. Чому ж Сєров не влаштував хлопців туди! Незрозуміло.
— Він вирішив, що Ігореві й Севі в нього буде краще, — сказав Генка, — все-таки домашня обстановка.
— Сєров міг би так і сказати, — відповів Борис Сергійович, — але він послався на те, що дитбудинки переповнені, а це не так…
— Ми не могли відмовитися, — сказав Мишко, треба ж хлопців якось влаштувати.
— Ну звичайно, — згодився Борис Сергійович.
— А як же інакше? — підхопив Генка. — У Сєрова їх і нагодують, і напоять, і в ліжечко покладуть… «Годувала, напувала і постіль дала йому…» Щастить цим дурникам, слово честі! З табору втекли, всіх розтривожили, в безглузду історійку влипли і вийшли сухими з води. Їм би не в Сєрова на пуховиках відлежуватися, а посидіти б ці два дні в міліції…
— Звідки ти знаєш, що в Сєрова пуховики? — заперечив Ігор.
— Знаю. По рилу видно, що на пуховиках спить.
— Який проникливий! — засміявся Борис Сергійович.
Сєров жив на околиці, і їм довелося пройти через усе місто.
— Ну й місто! — патякав Генка. — Навіть трамвая немає. І зверніть увагу, як цікаво — всі вулиці називаються: Стрілецька, Сторожова, Гарматна, Солдатська, Ямська… Старовинне місто. Мабуть, тут колись фортеця була.