Бронзовий птах

Тепер образився Генка:
— Все Генка й Генка! Думаєш, приємно таскатися в таку от спеку з мішками? Та ще й випрошувати у батьків продукти! Одних дома нема, інші не приготували. Канючиш, канючиш…
— Нічого не вдієш, — сказав Мишко. — Не годуватиме ж нас держава. Адже наша країна ще тільки відбудовується. А батькам теж важко. В московських сім'ях розміщено десять тисяч дітей з Поволжя. Крім того, кожен москвич відраховує одноденний заробіток на користь голодуючих. Розуміти треба! — Він багатозначно підняв угору ложку. — А посилаю тебе тому, що в тебе є в цьому досвід.
Запихаючи в рот кашу, Генка самовдоволено посміхнувся:
— Та вже будь певний! Звик я з ними розмовляти: «Ваш Юрочка поправляється. Апетит вовчий. Вчора відгриз хвіст у хазяйської вівці». От мені й дають… Ет, хай йому дідько, коли б то знайти нам багатих шефів, от би підгодували! Яку-небудь кондитерську фабрику.
— Краще б уже ковбасну, — зітхнув Кит і, уявивши, як шкварчить на сковороді жарена ковбаса, зажмурився від задоволення.
Діти повечеряли, але все ще сиділи біля вогнища. Чергові мили посуд. Кит, ворушачи губами, перелічував кульки з борошном і шматки хліба, Його товсте обличчя було заклопотане, як завжди, коли очі бачили, а руки обмацували щось їстівне. Генка і Бечка готували мішки і торби для збирання продуктів. Вірніше, готував їх Бечка. Генка ж давав йому керівні вказівки, а сам в цей час оглядав свій славнозвісний портфель. Хоч і пошарпаний, портфель цей був справжній, шкіряний, з безліччю кишеньок і відділень і блискучими нікельованими замками, Генка дуже пишався ним. Від'їжджаючи до Москви за продуктами, він завжди брав його з собою. Генці здавалося, що портфель справляє велике враження на батьків. Щоб підсилити це враження, Генка, розмовляючи, клав портфель на стіл і з поважним виглядом клацав замками,
«Діє безвідмовно, — говорив Генка про свій портфель. — Коли б не портфель, увесь загін давно б уже помер з голоду».
А в той час як Генка вправлявся із своїм портфелем, Генчин супутник мав таскати мішок з продуктами.
— От що, Генко, — сказав Мишко, — батькам Ігоря і Севи нічого не кажи, а постарайся дипломатично вияснити, чи не приїжджали Ігор і Сева в Москву.
— Все виясню, не турбуйся.
— Тільки обережно, а то розхвилюєш батьків.
— Сказав: не турбуйся! Матусі і не здогадаються. Я спитаю так, ніби між іншим.
— Як ти спитаєш?
— Я навіть не спитаю, а так собі байдуже скажу: ваш Ігор збирається приїхати до вас…
— А навіщо?
— Помитись у лазні.
— Хто ж тобі повірить?
— Ага! Тоді я скажу так: він має приїхати в Москву по книжки.
— Це нічого.
— Ну от, — продовжував Генка, — а якщо він у Москві, то матуся скаже: «Та він уже дома». А я скажу: «Справді? Дивно! Виходить, він мене випередив». Потім спитаю: «А де ж він?» Вона скаже: «Грається на задньому подвір'ї». Тоді я чемно розпрощаюсь, вийду на заднє подвір'я і вліплю цьому Ігореві такого ляпаса, що він підскочить аж до четвертого поверху.
— Битися, може, й не треба, — зауважив Славик.
— Битися, звичайно, не треба, — згодився Мишко, — але провчити їх доведеться. Я сам би поїхав, але… — він з презирством подивився на Славика. — Ні на кого табір лишити. Нехай уже їдуть Генка та Бечка.
Бечка раптом заявив:
— Я, звичайно, поїду, але попереджаю: якщо Генка примусить мене таскати мішок, а сам своїм портфелем розмахуватиме, то я все кипу й поїду! От! Відверто попереджаю!
— Коли я примушував тебе одного таскати? — обурено заперечив Генка.
— Завжди примушуєш, — закричали всі, хто їздив з Генкою по продукти.
— Спокійно! — сказав Мишко. — Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.
Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.
Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.
— Тихше! — раптом прошепотіла Зіна.
Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…
Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…
Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?
  
Розділ сьомий
 
Васько Жердяй
 
Але то були не Сева і не Ігор.
До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.
Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.
— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.
— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.
У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:
— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.
— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.
Жердяй непевно похитав головою:
— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.
Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.
— Це що за гатка така? — спитала Зіна.
— Гатка? Це дорога лісова.
— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.
— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.
Генка нетерпляче запитав:
— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?
— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.
— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:
— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.
— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?
— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.
— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.
— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.
— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!
Коровін невдоволено кинув:
— Дай послухати, що людина говорить!
— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..
— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.
Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:
— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.