Чарiвнi окуляри

— «Надягайте»!.. У нас всього одна пара, — зітхнув Ромка.
— Нічого!.. В окулярах же два скельця — ліве і праве.
— А оправа ж одна! — сказав я.
— Не хвилюйтесь! Буде дві! — сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли... Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
— Хто ж ти такий?! — спитав я.
— Я — Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
— Аякже! — вигукнув Ромка. — У нас дома навіть картина є — Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
— Цьому національному герою українського фольклору пам'ятник на Майдані Незалежності поставили! — докинув я.
— А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? — спитав Ромка.
— Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з небесної блакиті, а хвіст і грива — з сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
— А чого в тебе таке дивне ім'я?
— Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю...
— Ну, це ми бачили! — усміхнувся Ромка.
— А давно ти по Україні гуляєш? — спитав я.
— Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
— А скільки ж тобі років? — недовірливо спитав Ромка.
— Чотириста дванадцять! — усміхнувся Козачок Ґулька.
— Що-о-о?! — вражено перезирнулися ми з Ромкою.
— Та сказав же — чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
— А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? — спитав я.
— А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
— А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? — спитав я.
— У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, — Синє Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
— І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? — спитав Ромка.
— Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки — від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил — тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?
— Цікаво було б, звичайно, — сказав я.
— Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, — сказав Ромка.
— Авжеж! — підтвердив Козачок Ґулька.
— А як? — спитав я.
— Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!
— Так він же такий маленький! — вигукнув Ромка.
— Нічого-нічого! — сказав Козачок Ґулька. — Зате дужий! Бо чарівний!
Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на нього, і коник злетів у небо.
Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр, і одразу блакить неба з світлої стала темно-синьою.
— Ну от! Приїхали! — сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє — сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було.
— Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, — пояснив Козачок Ґулька. — Чого вони дітей вчать — самі розумієте. Летимо далі!
І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
— А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! — сказав Козачок Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
— А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить... Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри — і я одразу з'явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов'язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю... А тепер — рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів з шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями...
— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.
— І говорити нічого! Супер! — сказав я.
  
ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА
 
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.
 
Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
— От класний Козачок Ґулька! — казав Ромка. — А коник-поник Літайко який!
— А пернач-ґулінабивач! — підкидав я.
— Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? — чухав потилицю Ромка.
— Не знаю, — зітхав я. — Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! — знову зітхнув я. — Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
— Який гріх? — спитав Ромка. — Вкрав щось? Чи вікно розбив?
— Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
— Ну, давай-давай! Кайся! — усміхнувся Ромка.
— Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав... Першого ж дня пішов я на вигін. А там — жодного хлопця. Як потім з'ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав — забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м'яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! — кричу. — Оддай, дурень!» А він знову — ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, — кричу. — Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він — ні слова у відповідь... Нарешті він кинув м'яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши... А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач...