Таємниця Зоряної кімнати

— Ти? — здивувався Юрко. — У якому бою? Хіба ти був на фронті?
— На фронті не був, — відповів Вовка, — а в бою брав участь. Позавчора прочісували Стрілецький ліс, виловлювали ворожих диверсантів. Перевірили старі каменоломні, обдивилися кожну виробку. І знаєш, що ми знайшли в лісі?
— Ні. А що?
— Ворожу схованку. А в ній автомати, харчі, парашути, ракетниці з ракетами. І знаєш, хто натрапив на ту схованку?
— Хто?
— Я! — гордо мовив Вовка. — Ніхто не помітив, усі пройшли мимо, а я наступив на суху глицю й зразу відчув — земля порушена. Хтось її недавно копав. Я почав копирсати пісок руками, а під ним матерія. А то — парашути. Відкинув їх, а під тими парашутами п'ять автоматів і гранати з дерев'яними ручками, міни, шоколад, ракети! І документи. Я бігом до Миколи Павловича, розповів йому, він і наказав мені: «Мовчок. Ти нічого не бачив, ніякої схованки не знаходив».
— А далі що було? — нетерпляче питав Юрко.
— Забрали речі, знайдені в тому тайнику, а мені командир подарував ліхтарик і плитку шоколаду. Так я шоколад і ліхтарик приніс тобі, щоб ти хутчій одужував.
Вовка дістав з кишені плитку шоколаду, віддав Юрку.
— Хай тобі буде, — збентежився Юрко, — навіщо ти мені все віддаєш?
— Скоріше одужуй, — відказав Вовка, — а шоколад, кажуть, дуже корисний після хвороби.
Юурко слухав Володю, вірив йому і водночас сумнівався бо дуже вже неймовірним здавалося почуте.
— Дякую, Володю, — розчулено мовив Юрко, крутячи в руках ліхтарик, — щиро тобі дякую!
— Нема за що, — недбало кинув Вовка, сказав так, ніби він тільки те й робив, що все своє життя дарував друзям трофейні ліхтарики. — У мене ще одна новина. Він похапцем розстебнув піджак. На блискучому шкіряному паску висіла плеската фінка в металевих піхвах.
— Микола Павлович подарував, — пояснив Вовка. — Цей кинджал в тайнику знайшли. Гострий, як бритва. На руків'ї дві літери «СС». Виходить, що в Стрілецький ліс скинуто есесівський десант.
— Коли ж ти у бою був? — запитав Юрко.
— У той день, як знайшли тайник. А почалося все це раніше. Минулої середи над лісом кружляв ворожий літак. Він і скинув десант. Уранці на диверсантів наткнувся лісник Григорій Мороз. Пішов він в обід і поблизу Сорочачого урочища побачив п'ятеро військових — троє червоноармійців, четвертий молодший лейтенант, а п'ятий майор. Зараз у лісах багато військових, і цих лісник не прийняв би за диверсантів, якби в отому «майорі» не впізнав пана Хоткевича.
— Самого пана Хоткевича?! — вигукнув Юрко.
— Отож, власника палацу, — пояснив Володя. Лісник не подав виду, що впізнав Хоткевича, розповів, як їм краще добратися до села, а сам у сільраду, доповів про диверсантів. Підняли наш батальйон, приїхала міліція…
— І лейтенант Вершина був у селі?
— Ні, був молодший лейтенант Поух, він минулого літа керував стрілецькими змаганнями. І червоноармійці допомогли. Влаштували в Кремінному лісі облаву.
— І ти був на тій облаві?
— Авжеж був. Тільки командир наказав мені лишатися в штабі, на господарстві. А я не послухався і побіг за яструбками. Під Льольчиним озером оточили наші диверсантів. Ті довго відстрілювалися, бо в них автомати і гранат десятків три лишилося. Як пошпурить фашист гранату — земля стає дибки, осколки так і хурчать над головою.
— Ну і що, захопили диверсантів?
— Ні, спершу оточили, — Вовка окреслив перед собою коло, — а потім перестріляли. Правда, чотирьох убили, а п'ятий втонув у Льольчиному озері. Пірнув і не виплив. І той п'ятий був пан Хоткевич. Я сам бачив, як він з обриву плюхнувся в озеро і каменем пішов на дно.
— Треба було гранату кинути на те місце.
— Кидали, — махнув рукою Вовка, — і не одну. Пропав пан Хоткевич, і собака не гавкнула. Так про нього дядько Денис сказав.
— А як врятувався?
— Ні,— впевнено відказав Вовка, — ніяк не міг він урятуватися. Там глибоко і ніде поблизу нема ні очеретів, ні верболозу. А гранати все дно збурили. Не виплив диверсант, мабуть, його трясовина засмоктала.
— А ти зблизька диверсантів бачив?
— Бачив. Аж коли почалася перестрілка, Микола Павлович помітив мене, вилаяв, схопив за комір, відтяг за стовбур дуба і наказав лежати й голови не підводити. Пообіцяв за самоуправство вигнати з батальйону. Наші забрали зброю, захопили рацію, що нею фашисти зі своїм штабом перемовлялися.
— Так ти й лежав під дубом?
— Авжеж, лежав, — Вовка довірливо зиркнув на товариша. — Ти думаєш так просто в бою? Як почалася стрілянина, а особливо, як неподалік граната вибухнула, я геть перелякався. Всередині все так і похололо. Ну, думаю, кінець! Двох червоноармійців убило, а трьох поранило. Хоробро червоноармійці билися з фашистами, а я — злякався. Після бою дядько Денис сказав мені: «Попервах завжди буває страшно, а потім — звикаєш. І вже не так лякаєшся».
Юрко захоплено поглядав на товариша — Вовка, хоча й лежав під дубом і тремтів з переляку, вже бував у справжньому бою.
Володя застебнув піджак, нагадав Юркові:
— Ти ж гляди, нікому нічого не розповідай, бо буде мені від командира на горіхи за розголошення військової таємниці, зразу відчислять з батальйону. А як я міг тобі про все не розповісти, коли ти мій друг і хворий? Якби ти не застудився, то ми разом були б з тобою в нашому батальйоні.
— А хто ще в яструбках? — запитав Юрко.
— З малолітніх я один. А хлопці на переправі. Там роботи всім вистачає. Іван Гончар зараз у лікарні, хворіє запалення легенів. Він дістав з дна затоплених льохів кулемет і гвинтівки, привіз ту зброю в штаб — і захворів. Дуже холодна вода в тих льохах. Джерельна.
— Кулемет стріляє?
— Дядько Денис почистив його, і зараз кулемет діє. Учора вперше стріляли з нього, дали чергу по мішені. Так з неї одні клапті лишилися. Кулемет — це не жарти! За хвилину — п'ятсот пострілів.
Не кажучи більше ні слова, Володя несподівано перестрибнув через паркан і зник серед зелених верб, які росли вздовж вулиці.
Юрко довго сидів на ґанку, грівся на сонці, обмірковуючи почуті новини. Війна наближається до села. Навіть в Стрілецький ліс, на береги Льольчиного озера проникли ворожі диверсанти. І пан Хоткевич з'явився в селі, приповз, як та змія, до свого гніздовища. Мабуть, думав пан Хоткевич потрапити в своє підземелля, та потонув у Льольчиному озері. Туди йому й дорога! Цікаво, чому фашисти скинули десант неподалік їхнього села. Нема тут ні залізниці, ні складів, ні якихось важливих військових об'єктів. Чи, може, диверсанти задумали знищити переправу? Але що вони можуть вдіяти, коли вона так надійно охороняється! А Володя виявився хоробрим хлопцем і справжнім другом.
Юрко заходився включати і виключати ліхтарик, запалював то червоне, то синє, то зелене світло. Таким ліхтариком легко подавати будь-які сигнали. А Вовка нічого не приховав від Юрка, навіть довірив військову таємницю, бо вважає його вірним і надійним товаришем. А він, Юрко, промовчав, нічого не розповів про підземелля. Сам випитав, вислухав, а другові жодним словом не прохопився про свою таємницю. Треба, мабуть, було б і Вовці все розказати. Але ж татів наказ… Тільки ж як добратись до лейтенанта Вершини? До району п'ятнадцять кілометрів, чи здатний він після хвороби на таку мандрівку? І хтозна, чи лейтенант буде на місці. Може, піти в сільраду, подзвонити в міліцію і викликати Вершину. Тільки й це не дуже годиться. Почне Юрко дзвонити в міліцію, і зразу по селу піде: «Береговий щось знає, він викликає Вершину…» Краще ще трохи зачекати, очуняє за днів три — і в район.
Минуло ще два дні. Юрко зовсім одужав і зібрався зранку йти в район. Якщо не застане Вершину, то попросить Віру Миронівну переказати, щоб, не гаючи жодної години, приїхав у Жовтневе, бо є надзвичайно важливе діло. Все це буде завтра. А зараз уже можна піти на пристань і подивитися на той понтонний міст, про який так захоплено розповідав йому Володя.