Таємниця Зоряної кімнати

Аптекар випив, витер губи білою хусточкою, запитав Хоткевича:
— Що ж німці? Чи напевно повернуть нам маєтки?
— Нічого певного зараз нема. У мене вся надія на Майєра та на генерала Дітмара, пам'ятаєш, полковник при штабі гетьмана Скоропадського?
— Пам'ятаю. А що ж він зараз?
— Він у відомстві Гіммлера, бригаденфюрер військ СС. Від Дітмара дуже багато залежить. Коли я розповів йому по нашу фальшивомонетню, то він схопився за мене обома руками. Я певен, що нам з тобою маєтки буде повернено. Я штурмбанфюрер військ СС, а ти теж маєш неабиякі заслуги перед рейхом. Від тебе та від Консула надходила надто цінна інформація. Гауптштурмфюрер Лютц дав тобі блискучу характеристику. На твій рахунок до швейцарського банку гестапо перевело солідну суму марок, і всі твої витрати окупляться сторицею.
Аптекар приплющив праве око, а лівим пильно вдивлявся в дно порожнього кришталевого келиха.
— Я тут дещо приготував для Майєра.
— Що саме?
— Довго розповідати…
— А ти розповідай, часу в нас вистачає.
— Пам'ятаєш, під Львовом ми захопили в полон ешелон з пораненими червоноармійцями?
— Пам'ятаю. Я наказав усіх їх постріляти.
— Так ми їх і постріляли. Але я натрапив на пораненого котовця Сиволапа Антона Дмитровича. Зовні він чимось був схожий на мене. Документи — кращих і бажати не можна. Сирота. Народився в Сімферополі, ріс і виховувався у старої тітки. Тітка давно померла, і в того Сиволапа — ні рідних, ні близьких. І пристав він до Котовського в сімнадцять років. Забрав я його документи, а самого власноручно пристрелив. Дістався мені і його іменний годинник, виданий за вірне служіння революції. І ті документи стали мені у великій пригоді.
Вовка не витерпів, штовхнув Юрка під бік рукою, прошепотів нетерпляче:
— Тікаймо звідси! Треба негайно повідомити…
— Зачекай, — прихилившись до Вовки, відповів Юрко, — треба послухати, який він приготував Майєру подарунок…
— Після громадянської,— розповідав своє Сиволап, — закінчив я фармацевтичний інститут, став провізором. Непомітна й водночас дуже важлива професія. Ліки, розумієш, потрібні всім. Коли під час розподілу направлень на роботу я побачив у списку це село, то від радості мало не затанцював. І сам попросився в село Жовтневе, бо сюди взагалі ніхто не захотів їхати працювати. Моє бажання зразу ж задовольнили, і так «котовець» Антон Сиволап поселився на березі Прип'яті в селі Жовтневому, поряд з маєтком свого друга пана Хоткевича. Отак я потрапив у Жовтневе.
— Незабаром воно знову стане Відрадним! — зловісно промовив Хоткевич. — І відплата за все неминуча!
— Мене вабило це підземелля, — розчулено виливав душу аптекар. — Я приходив сюди, пригадував минуле, і мені якусь мить здавалося, що нічого не змінилося, не було ні революції, ні громадянської війни, ставало легше на серці. Інакше можна було б збожеволіти. Неподалік осів Консул. Через Консула я встановив зв'язок з Дмитром Рубахіним, колишнім офіцером денікінської контррозвідки. Він був відомий тут як отаман Голий. У його загоні було п'ятдесят козаків. На всю округу жаху три роки наганяли. Поки не пристрелив його чекіст Вершина.
— А що, Вершина живий? — запитав Хоткевич.
— Живий, має велику довіру в більшовиків, лейтенант міліції.
— От з ким би я хотів поквитатися, — не промовив, а проскрипів Хоткевич. — Ніхто на світі не завдав мені стільки лиха, як цей нікчемний Вершина! Колись свиням і коням хвости крутив!..
— Я б не сказав, що він такий вже й нікчемний, — заперечив аптекар. — Від його ока нічого не сховається, пильний і непохитний представник трудящих мас. Має робітничий гарт, працював, як вам відомо, пане Хоткевич, на «Арсеналі…»
— Чого ж він і досі бігає в лейтенантах?
— Знову незнання місцевих умов, дорогий Олександре Костянтиновичу, — повчально проказав Сиволап. — У більшовиків чекісти, працівники міліції мають трохи інші звання, ніж в армії.
— Як це розуміти?
— Дуже просто. Чекіст лейтенант — це все одно що армійський капітан. Так що Вершина, якщо міряти армінськими мірками, — капітан. От і виходить, що колишній свинар пана Хоткевича, нікчема Вершина, вибився при більшовиках у капітани. І, мабуть, був би вже майором або й полковником, якби не ваш покірний слуга, пан Владислав Загорський. Скільки я написав на нього заяв у ДПУ, а потім у НКВС — не скажу точно. Думаю, більше сотні! І трохи підмочив репутацію незаплямованого чекіста. Доноси в цих установах надзвичайно цінуються. Їм зразу дають хід.
— Треба було б його пристрелити, роздавити, як комаху! І я не вірю, що у вас не було такої можливості. Невже Консул неспроможний був ліквідувати негідника?
— Навіщо? — аптекар заперечливо махнув рукою. — Навпаки, я врятував життя Вершині. Виніс з поля бою, хоча, як говорити правду, там йому нічого й не загрожувало.
— Ти врятував життя Вершині,— рука пана Хоткевича з шматком сала застигла в повітрі,— допоміг моєму лютому ворогові?
— Знову ігнорування специфіки конспірації,— поблажливо пояснив аптекар. — Треба було ввійти в беззаперечну довіру до більшовиків, стати визнаною людиною, до кінця відданою справі революції. А це досягається тільки конкретними справами.
— І що це тобі дало?
— Невдовзі я подарую тобі, мій друже, товариша Вершину, а разом з ним усіх партизанів, підпільників, явки, паролі, їхні лісові бази. У моєму списку нараховується майже п'ятсот співчуваючих більшовикам, які заслуговують негайного і безумовного знищення.
— Як же тобі пощастить зробити такий щедрий подарунок?
— Древні говорили, що все геніальне — просте. Мені, як герою громадянської війни, безпартійному більшовикові, доручено разом з Вершиною формувати місцеве підпілля, добирати людей до партизанського загону. Вершина, пам'ятаючи мою «послугу», не заперечував проти моєї кандидатури, навпаки, підтримав, радився, доручив складати списки, використовував, так би мовити, мій багатющий революційний досвід. Я й формую. Мені стало відомо про прибуття до району двох барж із зброєю для партизан. За моїм дорученням Консул спрямував їх в одне таємне місце, а потім повідомили про їхні координати Майєра, і німці потопили баржі.
Хоткевич оглушливо зареготав:
— Ну й додумалися! Невже вони не спромоглися знайти іншу кандидатуру? І як же ви готуєте підпілля?
— Разом з Вершиною та ще з одним представником райкому партії складаємо списки активістів, потім викликаємо їх на бесіду, пропонуємо взяти участь у роботі підпілля, виступити на захист соціалістичної Батьківщини, боротися з німецько-фашистськими загарбниками та їхніми поплічниками.
— Як поводились ці активісти?
— З радістю погоджуються. Ніхто навіть і не подумав відмовитися. І всі поклялися до кінця виконати свій обов'язок перед Вітчизною. Підібрали ми бійців і до партизанського загону. Туди я втелющив Гуню, Консула, Їжака. Все це козаки з твого полку. Із списків підпільників і партизанів зняв копії і сховав їх у шухляді цього стола, — Сиволап задоволено постукав по полірованій поверхні рукою, і від тих ударів тонко задзвеніли кришталеві келихи. — Тільки прийде німець, усіх підпільників та активістів візьмемо голими руками. Мені все тут відомо — паролі, явки, база, псевдоніми. І всіх під ніготь!
— Німці швидко наведуть порядок! — пригрозив Хоткевич. — Тижнів через два Майєр буде в селі з своєю зондер-командою. І твої списки стануть нам у великій пригоді. Майєр уміє кров пускати, це вже не той плюгавий лейтенантик, який колись мешкав у Зоряній кімнаті і на гуманних засадах збирав контрибуцію. У Львові за одну лише ніч порішили три тисячі відомих інтелігентів. А Відрадне за годину Можна перешерстити. — Хоткевич поглянув на годинник: — Час виходити на зв'язок. Зараз маю одержати вказівки.
Хоткевич нагнувся, підняв з підлоги чорну, продовгувату скриньку, відкрив кришку, приладнав антену, надів навушники, натиснув на ключ.
Хвилин за п'ять він склав рацію, дістав з кишені ручку й блокнот.
— Про все домовлено, — оголосив він Сиволапу, — наліт на переправу о третій годині, тієї миті, коли всі благочестиві люди відпочивають. Сигнал: дві червоні ракети в бік переправи. Сьогодні вона обов'язково злетить у повітря. Тепер можна випити по чарці коньяку, як кажуть, для піднесення духу та за успіх нічної операції. Діставай, Владиславе, пляшку «Мартіні», згадаємо добрі старі часи. Це мій улюблений коньяк. І завезений він у це підземелля моїм прапрадідом Павлом Хоткевичем більше ста років тому, ще в часи кріпацтва.