Таємниця Зоряної кімнати

— Хочете яблук — скажіть. А самі не лізьте, бо поламаєте гілля, багато шкоди наробите.
Тимофій Пампушка не любив панів, бо вважав, що вони розбестили його меншого брата і звели з пуття його сестру Прісю.
Тепер Семен Олефіренко згадує в листі картинки, подаровані панським лакеєм. І про це треба обов'язково розповісти Вершині. Мабуть, не прості це картинки, коли Олефіренко так дорожить ними.
На стіні висить велике фото. Це груповий знімок учнів шостого класу. А в центрі між дітьми класний керівник Ніна Павлівна.
Рипнувши, прочинилися двері, і на порозі з'явився Максим Коломієць, їхній однокласник. Побачивши хлопців радісно привітався:
— І Юрко тут! Тепер мені не доведеться бігти на ваш куток. Послав мене Іван Гончар і наказав вам передати, щоб прийшли в неділю о дванадцятій годині до Андрія Ремеза. Є важлива розмова.
— Чого смикає хлопців Іван? — поцікавився Юрко.
— Не знаю, — ухилився Максим, — є, кажу, важлива розмова. Наші хлопці натрапили на колону машин. Водії загинули, а вантажі лишилися. Їх треба приховати. Є ще одна справа, але прийдете і про все дізнаєтеся. Іван наказав скликати найнадійніших хлопців. По дорозі, — звернувся Коломієць до Юрка, — зайдеш до Вадима Грищенка, скажеш, щоб він теж прийшов до Ремеза.
Максим квапився, мабуть, мав попередити ще когось про зустріч. Юрко трохи посидів у Славка. Розмова не клеїлася, життя засмучувало, ускладнювалося. Страшно усвідомлювати, що твій батько добровільно здався фашистам і став їх найманцем.
З нелегким серцем повертався Юрко від товариша, думав про Славкове становище, розмірковував, як бути із викликом Івана Гончара, що він задумав. Може, схоче створювати своє підпілля чи запропонує вирушати в ліс?.. А може, підмовлятиме переходити лінію фронту до своїх… Чи на часі все це, чи не зашкодить це основній справі підпілля?..
По дорозі Юрко завернув до Вадима Грищенка. Вадик привітно зустрів Юрка, запросив до хати.
— Скажу тобі щось, Юрку, тільки тримай язик за зубами!..
— Та добре, триматиму…
— Гляди ж, бо це такий секрет, що за нього фашисти й голову знімуть. Пам'ятаєш оте дупло в старій вербі, Де ми колись ховали ліхтар «летюча миша», коли оглядали старі каменоломні?
— Пам'ятаю.
— Так я там сховав… три німецьких автомати з патронами до них. Загорнув у клейонку і заховав.
— Де ж ти взяв ті автомати?
— Там, де взяв, уже нічого немає, коло Прип'яті. Німці купалися біля Косового острова, пірнали, глушили гранатами рибу. Я підкрався до їхніх манатків, за автомати — і хода. Вважай, один автомат твій! Тепер можеш піти в партизани. Всіх, хто приходить до них зі зброєю, приймають.
— Хто тобі про це казав?
— Партизани, — Вадик притишив голос. — Я недавно чоловік десять їх зустрів у Самусевому лісі. І знаєш, хто був з ними?
— Хто?
— Лейтенант Вершина. Він минулого року в школі виступав, розповідав, як наші колошматили біляків у громадянську.
— З нашого села нікого там не було?
— Ні, наших нікого не бачив, — відповів Вадик, — все незнайомі партизани. Є серед них і зовсім молоді хлопці, Може, трохи старші за нас. Озброєні гвинтівками та карабінами. Біля пояса гранати-лимонки. На шапках червоні стрічки.
— От якби й нас взяли в партизани! — вихопився Юрко. — Треба було тобі до них пристати.
— Просився, — зітхнув Вадик, — не взяли! Сказали почекати до весни, як потепліє, а за цей час роздобути зброю. Так я й розжився, маємо три автомати. Навесні разом підемо, якщо наші до того не розіб'ють фашистів.
 
Розділ одинадцятий
КЛЯТВА НА ВІРНІСТЬ
Нарешті діждались неділі. У неділю хоч трохи перепочивали від тяжкої, надривної роботи, давали хоч якийсь лад домашньому хазяйству. Юрко цієї ночі був біля пораненого. З кожним днем Макарову стає краще. Учора вперше після поранення хвилин п'ять посидів на ліжку, навіть хотів з допомогою Юрка звестися на ноги, пройтись по хаті. Але не зміг. Закололо в грудях, забракло повітря, і на обличчі виступив холодний піт. Хлопець обережно поклав пораненого на високо підняту подушку, витер рушником обличчя, заспокоїв:
— Скоро, Олександре Івановичу, будете ходити, але не все одразу. І Оксана Василівна казала, що незабаром ви станете на ноги.
Макаров нічого не відповів, заплющивши очі, нерухомо лежав. Удень біля пораненого чергували Леся або Галя. Інколи їх підміняла мама.
Юрко нашвидку перекусив, накинув на плечі приношений піджак і вийшов з хати. Іде Юрко вулицею, а мимоволі думки про Лесю: подобається йому дівчина. От і думає про неї.
Юрко так замислився, що й незчувся, коли підійшов до хати Ремеза. На подвір'ї побачив Андрія. Той привітно поздоровкався, міцно потис руку:
— Проходь у хатину, там наші, а я ще трохи зачекаю, бо не всі зійшлися.
У хатині Юрко побачив кількох своїх однокласників та Івана Гончара. Іван сидів за столом, розмовляв з хлопцями і завзято їх у чомусь переконував.
Завзятості Іванові не треба було позичати. Якщо вже щось задумає, то обов'язково зробить. Торік Гончар вирішив стати парашутистом. Влітку поїхав у Київ, домовився з шефами, робітниками заводу «Комунар», і місяць тренувався в парашутному гуртку. Восени Юрків піонервожатий прийшов до школи ще з одним значком, на якому білів силует парашута. А як він рвався на фронт, навіть в бою побував з хлопцями, підносили червоноармійцям боєприпаси, відтягували у безпечне місце поранених. А перед самим приходом фашистів Гончар днював і ночував у саперному батальйоні, який мінував підступи до Прип'яті. І тепер Іван вважає себе справжнім знаючим мінером.
Останніми до хатини разом з Андрієм Ремезом зайшли Люда Щербань, Надія Цимбал та Славко Олефіренко. Гончар прискіпливо оглянув присутніх, прокашлявся для солідності, сказав притишено:
— Я скликав вас на важливу розмову. Шкільна комсомольська організація рекомендувала вас до лав комсомолу. І якби не прихід окупантів, то всі б ви вже були комсомольцями. — Гончар знову уважно поглянув на присутніх, запитав: — Як же ми повинні жити далі? Як повинні діяти? Зараз такий час, що ніхто не має права сидіти склавши руки та чекати з моря погоди. Самі розумієте.
Хлопці перезирнулися між собою і нічого не відповіли. Промовчали й дівчата. Чекали, що далі скаже Гончар, навіщо скликав їх у лісниковій хаті.
— Фашисти, — гнівно мовив далі Іван, — повісили нашу вчительку Ніну Павлівну! Скарали родину лісника, постріляли поранених червоноармійців. Комендант Штарк назвав привселюдно всіх нас рабами. У нашій школі фашисти влаштували стайню, викинули на смітник бібліотеку, порубали і попалили парти. Ніна Павлівна, наша вчителька, наказала нам боротися з ворогами, бо ми не раби і ніколи не будемо рабами. Настав час створити комсомольсько-молодіжну підпільну групу і розпочати боротьбу з окупантами. Тут треба діяти гуртом.
— Правильно! — вигукнув Андрій. — Треба створити підпільну групу, запастися зброєю і шукати дорогу до партизан. Вони вже почали діяти. Є чутка, що на Васильківських Дачах недавно розгромили ворожий обоз. Нам теж треба боротись, допомагати Червоній Армії.
— Я за! — подав голос Максим Коломієць. — Треба бити фашистів!
— Як же їх бити? — насмішкувато запитав Гончар, — Кулаком? Чи, може, палицями шпурляти в окупантів?
У хатині знову запанувала тиша.
— Бити фашистів, — розмірковував Гончар, — не так просто. Тут до них на кривій козі не під'їдеш. У них танки, гармати, кулемети, автомати. Воювати з ворогом треба з розумом, продумано. Щоб ніяких недоглядів не допустити. Підпільник, як і мінер, помиляється лише раз в житті. Окупанти, навіть якщо ти бачив партизан, а не видав їх, — розстрілюють…
Іван пригладив розвихрене волосся, зробив паузу і впевнено заявив:
— Усім, хто прийшов сюди, я довіряю і буду з вами відвертий. Я зустрічався недавно з директором нашої школи. Він і порадив створити молодіжно-комсомольську підпільну групу. Спершу треба зібрати зброю, залишену на місці недавніх боїв. А далі будуть нові завдання. Звісно, ніхто нікого не примушує. Справа цілком добровільна, кожен мусить до кінця усвідомлювати, наскільки небезпечна участь у підпіллі. Може, хто хоче висловитися?