Таємниця Зоряної кімнати

Іван невдоволено сопів, відсунувся подалі від Юрка, схилився над картою.
— Я вже говорив Юркові,— далі переконував Гончара Макаров, — і повторю ще раз. Поблизу Заячої гори дві доги: ґрунтова, по ній іде вороже військо, та лісова. Дороги паралельні…
— Ну й що, як паралельні? — недбало кинув Гончар. — Нам потрібна одна дорога, ґрунтова. На ній фашисти! От ми їх і обстріляємо!
— А вони вас оточать, — у тон Іванові відповів підполковник, — поставлять на просіці свій бронетранспортер і ніхто з вас не зможе перетнути просіку! Ви загинете!
— Не загинемо! — вперто стояв на своєму Іван. — Відійдемо! Не відійдемо — прорвемося! Підірвемо бронетранспортер гранатами.
— До речі, про гранати. — Макаров провів олівцем по карті.— Оце схили Заячої гори. Ви влаштовуєте засаду на верхніх схилах. Так легше буде відходити. Але ніяка граната звідси не долетить до фашистів. Надто далека відстань. Від вашої позиції до дороги сто метрів. Ніякий, навіть найкращий боєць не зуміє на таку відстань кинути гранату.
— Обстріляємо фашистів з кулемета, — не так уже впевнено озвався Іван.
— А наслідки?
— Там буде видно…
— Уже видно. — Макаров показав на зелену пляму: — Ніякої шкоди твій кулемет гітлерівцям не заподіє.
— Чому?
— Перш ніж вступити в бій з ворогом, — спокійно пояснив той, — необхідно пройти відповідну підготовку. Треба хоча б навчитися стріляти, не кажу вже про вміння вести себе в бою.
— Ми ненавидимо фашистів! — твердо проказав Гончар.
— Хлопчики ви мої,— лагідно промовив Макаров, — дорогі мої хлопчики! Однієї ненависті мало! Треба діяти обережно, розумно. Ваше життя потрібне Батьківщині, потрібне життя кожної нашої людини.
— А воювати за нас хтось буде? — Іван войовничо натягнув кашкет на очі.— Виходить, сиди, мовчи і дивися, як на нашій землі господарює фашист, як він мордує наших людей. І ти його не чіпай, бо він гніватися буде. Одного фашиста вб'єш — і вже легше буде.
— Кому?
— Нашій армії, а кому ж… А так що виходить, сиди і чекай, поки німці Москву візьмуть?..
Підполковник підвівся з-за столу, вибачився:
— Приляжу трохи, серце почало заходитися…
Макаров випив ліки, полежав трохи з заплющеними очима.
— Слухай, Іване, — довірливо заговорив він знову. — Хочу дати тобі слушну пораду. Я військова людина, є в мене певний досвід. І тут мені можна вірити. Майор Воронін чудовий мінер, великий знавець цієї справи, він хвалив тебе, хотів узяти в батальйон. То навіщо ж тобі даремно ризикувати життям, коли ти можеш завдавати фашистам дошкульних ударів?
Гончар з нерозумінням дивився на Макарова. Той поволі підвівся з ліжка, підсунув до себе карту.
— У вас є міни. На чималій відстані від Прип'яті і Жовтневого — великий лісовий масив, Балабанове урочище.
— Знаю, — Гончар теж заглянув у карту.
— Отут би, — порадив Макаров, — поставити кілька мін. Розумієш? І до найближчого села двадцять кілометрів. Тут же недалеко залізниця, ідуть по ній ешелони до фронту. От і вивести б її з ладу хоча б на два-три тижні.
— Ідея, — загорівся Гончар. — На залізниці ще кращий може бути фейерверк. Зроблю! Нема тут чого довго думати!
— А ти думай, — ніби вголос розмірковував Макаров. — У селі живуть наші люди, є тут підпільники. Вони допомагають партизанам, постачають їм зброю, продукти, медикаменти. От і ви приховали зброю, передасте її партизанам, а вони краще за вас зуміють нею скористатись. А ви постарайтеся ще раз прочесати ліси, щоб не пропав жоден патрон. Роздобудьте радіоприймач, слухайте Москву, сповіщайте людям правду. Тільки знову ж обережно. Не залишайте після себе ніяких слідів. Треба дожити до перемоги. Виженемо фашиста, вчитись будете, працювати підете!.. А зараз давайте разом думати. Повідомимо про вас партизанів.
— О, нам би об'єднатися з ними, — вихопився Іван.
— Поки що у вас і так вистачить роботи. Ось ти знаєш, де бліндаж штабу полку на березі Льольчиного озера?
— Знаю, товаришу командир!
— Під час відступу поряд з бліндажем було закопано багато протитанкових мін. Місцевість навколо теж замінована. Якби зробити там прохід до бліндажа… Можеш братися за цю справу, але не забувай, що мінер помиляється раз у житті.
— Знаю, — спокійно проказав Гончар. — Постараюся!
— Оце, Іване, й буде твоєю справжньою боротьбою!
— Так точно, товаришу командир, — зблиснув Гончар очима, — дійшло!
— Бажаю тобі успіху, товаришу, — Макаров потис Іванові руку, — та не спіши, обмірковуй кожну деталь.
Хлопці вийшли з хатини, зупинилися на високому березі Прип'яті.
— Давно у вас підполковник?
— Давно, скоро місяць.
— Як він до вас потрапив?
— У човні його привіз, пораненого підібрав на переправі.
— Чому ж ти зразу не розповів мені про свої сумніви, а побіг до підполковника? Злякався?
— Трохи. І не був певен, що діємо так, як треба.
— Мусив би мені сказати…
— А ти й досі думаєш, Іване, що варто було закидати німців гранатами з схилів Заячої гори?
— Не знаю. Може, й варто, — відповів Гончар. — Якщо б і полягли в бою, то не безславно… Тільки й Макаров правду каже, не варто по-дурному сунути голову в зашморг. Краще фашистське кодло мінами поскубти — більше користі буде. Хочеш, навчу тебе міни ставити.
— Звичайно, хочу.
— Виберемо час, підемо на Льольчине озеро, там повно мін. Навчу, як їх знешкоджувати.
Гончар довірливо поплескав Юрка по плечу:
— Молодець, що підполковника порятував, а тепер він вас, вважай, із пекельного кільця вихопив. Тільки міг же і мені сказати…
— Ні, не міг я нічого говорити без його дозволу. Це було б нечесно.
— А він дозволив?
— Так я тобі ж говорив. Сказав привести — я й привів. Далі. Кому я розповів про засаду? Підполковникові Червової Армії. Чи правильно зробив? Правильно. Тепер я й сам бачу, що кидати гранати із Заячої гори — страшне безглуздя.
— Що ж ми тепер своїм скажемо?
— Так і скажемо, що операція була необдуманою.
Іван збентежено пошкрябав потилицю:
— Правду кажуть, що на помилках учаться! От і ми вчимося. Для мене це буде наука на усе життя!
У середу біля Княжого дуба зібралися юні підпільники. Прийшли всі. Звідси мали піти в бліндаж, узяти там зброю і рушити до Заячої гори. Андрій Ремез та Максим Коломієць уже були з німецькими автоматами. Вони з гордістю показували їх хлопцям, розповідали, як треба користуватися цією зброєю. Люда і Надя принесли санітарні сумки з бинтами та йодом.
Гончар оглянув товаришів, сказав схвильовано:
— Всім, хто з'явився на проведення бойової операції — оголошую подяку. У нашій групі не виявилося жодного боягуза.
— І не виявиться! — озвався Андрій Ремез. — Дамо бій фашистам!
— Бій відміняється, — несподівано оголосив Гончар. — Зараз усім наказую розійтися по домівках і чекати дальших розпоряджень. Андрію і Максиме, сховайте автомати в лісі. Пізніше перенесемо їх в штабний бліндаж.
Підпільники мовчали. Ніхто не сподівався такого наказу.
— Чому відміняється бій? — запитав Максим Коломієць. — Самі вирішили, а тепер у кущі! Хто скасував наказ?
— Старші товариші,— пояснив Іван, — бо наша операція була непродумана, вона, одним словом, кульгала на обидві йоги. От нас і підправили.
Юрко з Володею попрощалися з товаришами і пішли додому. Вирішили повертатися додому Шенгеріївою вулицею, хлопцям кортіло поглянути на палац, хоча б краєчком ока подивитися, що там зараз діється. Вабили їх старі каменоломні, підземелля.
— Може, зазирнемо в квадратну, — запропонував Володя, — поглянемо на нашу здобич. Взяти хоча б по банці м'ясних консервів, набридло на одній олії сидіти. І сьогодні борщ, і завтра борщ!..
— Не знаю, чи варто, — нерішуче протяг Юрко.
— Чого ти такий обережний та нерішучий? Усе чогось остерігаєшся та чогось боїшся. Хто нас впіймає в тому підземеллі? Ніхто.
— А м'ясні консерви? — нагадав Юрко.
— Скажемо, знайшли на галявині, там, де відпочивали німці. Тягне мене в підземелля, — заводився Вовка, — ніби магнітом! Що не роблю, а про підземелля думаю! Таке чудо є в нашому селі, а про нього ніхто, вважай, не знає. Хлопці й не підозрюють про існування підземелля, про всі ті скарби, які в ньому зберігаються. Ходімо, побудемо там з годинку, підвечеряємо — і додому!