Морське вовченя

Прокинувшись, я почув нові звуки. Вони нітрохи не нагадували вищання блоків, стукоту ящиків і бочок. Ці звуки сповнили моє серце радістю, тому що я одразу впізнав добре знайоме «крип-крип-крип» брашпиля і гуркіт великого ланцюга. І хоч на дно трюму, де я сидів, звуки долинали невиразно, проте можна було здогадатися, що відбувається на палубі. Там піднімали якір — отже корабель вирушав у плавання!
Мені аж захотілося крикнути з радості, але я стримався, щоб хтось не почув. Бо тоді прощай Перу! Мене витягнуть з трюму і, не панькаючись, викинуть на пристань. Тому я лежав тихо, мов миша, і слухав, як великий ланцюг із скреготом вповзає в залізне око клюзу. [14] Цей звук, неприємний для багатьох, здався мені музикою.
Гуркіт і скрегіт незабаром припинились, і замість них я почув новий звук, схожий на шум вітру. Але я знав, що це не вітер, а плюскіт води навколо бортів корабля. Величезна радість охопила мене. Я зрозумів, що корабель пливе!
«Ура! Ми відчалили!»
  
Розділ XX
 
МОРСЬКА ХВОРОБА
 
Безперервний рух судна і добре чутний плюскіт води, яка бурувала біля бортів, перекипали мене, що ми відчалили від пристані і пливемо у відкрите море. Я відчував себе неймовірно щасливим — зникла небезпека, що мене повернуть на ферму. Корабель мчить по солоних хвилях, і за добу я буду далеко від берега, серед безмежного простору Атлантичного океану, де ніхто не зможе наздогнати мене й привезти до дядька. Я був у захваті від того, що здійснив свій задум.
Правда, мені здалося дивним, що корабель вийшов у море вночі — адже було зовсім темно, — проте я подумав, що на ньому, мабуть, досвідчений лоцман, який знає всі виходи з бухти так добре, що навіть у темряві може вивести судно у відкрите море.
Але те, що ніч ніяк не кінчалася, усе ще турбувало мене. В цьому було щось таємниче. Мені навіть почало спадати на думку, що я, мабуть, проспав цілий день, а замість однієї ночі не спав дві. Я нічого не міг зрозуміти, але це мене зовсім не засмучувало. Душа моя співала від радості, і я не став сушити собі голову над тим, день зараз чи ніч. Та це й не мало для мене ніякого значення, аби тільки корабель щасливо вийшов у відкритий океан. Я ліг на дошки і став чекати, коли можна буде з'явитися на палубі.
Я нетерпляче ждав цієї хвилини з двох причин. По-перше, мені дуже хотілося пити. Сир і сухарі викликали в мене страшенну спрагу. За склянку води я з радістю віддав би залишки своїх харчів.
По-друге, мені хотілось якнайшвидше вилізти з своєї схованки ще й тому, що від лежання на твердих дошках усі мої кістки судомило, а стояти, випроставшись на весь зріст, я не міг, бо не вистачало місця. Суглоби в мене так боліли, що я ледве ворушив руками й ногами. Лежати ж нерухомо було ще гірше. Це переконувало мене, що я, мабуть, проспав на голих дошках цілу добу, бо від однієї ночі тіло моє не зомліло б так.
Кілька годин підряд я крутився в своїй схованці. Мене страшенно мучила спрага та біль в кістках, і я мріяв про той час, коли можна буде не ховатися.
Неважко зрозуміти, що бажання вилізти з вузької нори й ступити на палубу щохвилини зростало. Однак, зваживши все, я прийшов до висновку, що не дивлячись на спрагу, краще посидіти ще якийсь час на місці.
Я добре знав, що за портовими правилами кораблі виходять у відкрите море, маючи на борту лоцмана. Він, безсумнівно, є й на цьому судні. Таким чином, якщо я з'явлюсь на палубі до того, як лоцман поїде назад, мене посадять у його шлюпку іі повезуть на берег, і всі мої зусилля й страждання пропадуть задармо.
Та якщо лоцмана й немає на нашому кораблі, все одно ще рано з'являтися на очі команди: адже ми ще знаходимось на шляху рибальських баркасів і каботажних суден. [15] Капітан «Інки» може підкликати одне з цих суден, і, коли воно підпливе до нас, матроси кинуть мене на нього, наче в'язку каната, і одвезуть назад у порт.
Тому я вирішив, що розумніше буде сидіти в своїй схованці, незважаючи на спрагу та біль у всьому тілі.
Годину або й дві корабель плив спокійно. Певно, погода була тиха й «Інка» ще не вийшла з бухти. Потім я помітив, що судно почало похитуватися, і плюскіт води вздовж бортів зробився різкішим і настирливішим. Скрипіли шпангоути, [16] раз у раз чулись удари хвиль в ніс корабля.
Та нічого неприємного в цих звуках не було. З них я зрозумів, що ми вийшли з бухти у відкрите море — там вітер завжди свіжіший, а хвилі більші. «Лоцмана скоро відпустять, — думав я, — і мені можна буде вийти на палубу».
Проте мене дуже непокоїло, яку зустріч влаштує мені команда корабля, я просто боявся цього. Я згадав лихого й грубого помічника капітана, відважних, але байдужих матросів. Вони розсердяться, коли побачать, яку штуку я устругнув, і, мабуть, помстяться за це — відшмагають вірьовкою або вчинять щось інше, не менш жорстоке. Я зовсім не розраховував на те, що вони поставляться до мене по-доброму, і з радістю уник би зустрічі.
Та уникнути її було неможливо. Не міг же я протягом усієї подорожі ховатись у трюмі, тобто прожити кілька тижнів або навіть місяців без води й їжі. Раніше чи пізніше, але мені доведеться вилізти на палубу.
В той час, коли я думав про цю неприємну зустріч, якої не мав змоги уникнути, я почав відчувати не тільки душевні муки, але й фізичні. Вони були гірші за спрагу і біль у тілі. На мене насувалось нове лихо, В голові запаморочилось, на лобі виступили краплі поту. Мені стало погано, серце закалатало та занило, живіт ніби щось стисло. Потім мені перехопило подих, а в грудях так здушило, ніби хтось щосили тиснув на ребра і не давав легеням розширятися та вбирати в себе повітря. До носа ліз нудотний запах затхлої води. Я сидів на дні трюму, і вода булькала й хлюпала зовсім близько від мене під дошками.
За всіма цими ознаками неважко було зрозуміти, що в мене почалася морська хвороба. Знаючи це, я не злякався, але мої страждання були жахливими, як у кожного, хто зазнає приступів цієї дивної хвороби. До того ж вони були в десять разів гостріші, ніж звичайно, тому що я задихався від спраги, а пити було нічого. Мені здавалось, що склянка води полегшила б мої муки, що тоді можна було б дихати вільніше, і мене перестало б нудити. За один ковток води я ладен був віддати все на світі.
Страх перед лоцманом надавав мені сил кріпитися досить довго. Але качка судна щохвилини посилювалась, а сморід води буквально душив мене. Кінець кінцем становище моє стало нестерпним.
«Лоцман, мабуть, уже поїхав назад, — думав я. — В усякому разі, я не можу більше терпіти. Треба вийти на палубу, бо інакше я помру! О!»
Я встав і почав навпомацки просуватись вздовж великої бочки. Дійшовши до її дна, я простягнув руку туди, де мав бути отвір, через який я вліз. Але тут, на мій превеликий подив, виявилось, що його немає!
Я не міг повірити цьому і водив руками вгору й униз. Ніяких сумнівів — отвір чимось заставлено! Мої руки весь час наштовхувалися на дошки, що являли собою, як я міг судити, бокову стінку величезного ящика. Цей ящик стояв якраз між бочкою і бортом корабля, причому так близько, що не лишалось навіть такої щілини, в яку можна було б хоч палець застромити.
Зробити вихід з своєї схованки мені не пощастило. Спочатку я вперся в ящик долонями, намагаючись відсунути його, але він не рушив з місця, потім щосили натиснув на нього плечем, але він навіть не поворухнувся. Ящик був величезний і страшенно важкий, його, мабуть, не зміг би відсунути й силач, а з моїми мізерними силами годі було й думати про це.
Кінець кіпцем мені довелось відмовитися від спроб зрушити ящик з місця, і я поповз назад, сподіваючись вийти з іншого боку. Але мої сподівання вмить розвіялись, як ранковий туман під гарячим промінням літнього сонця. З протилежного боку бочки навіть руку неможливо було просунути між цією бочкою та іншою, такою ж самою, що лежала впритул до шпангоутів! Між ними не змогла б пролізти й миша!