Морське вовченя

Раптом промінь надії вимів мене з безмежного відчаю. На очі мені знов потрапив сигнальний стовп, що так недавно був причиною мого переляку, але тепер його вигляд справив зовсім протилежне враження: сяйнула думка, що він врятує мене.
Не треба, певно, пояснювати, що я вирішив вилізти на його верхівку і перечекати там приплив. Я знав, що навіть під час найбільшого припливу вода не затоплює й половини стовпа. Там я буду в безпеці.
Мені лишалось тільки вилізти на стовп, а це здавалось простим ділом. По деревах я лазив добре і, звичайно, гадав, що дістанусь до вершечка стовпа.
Це відкриття знов засвітило в моїй душі вогник надії на порятунок. Адже вилізти на стовп так легко! Правда, мені доведеться скрутно вночі, зате я не потону. Уникну небезпеки і ще посміюся з неї.
Підбадьорений цією впевненістю, я знов підійшов до стовпа, щоб вилізти на нього. Я збирався тільки спробувати, бо до припливу в мене лишалось досить часу. Мені просто хотілось переконатися, що в потрібну хвилину я зможу зробити це.
Проте виявилось, що ця справа складніша, ніж я гадав. Особливо важко було подолати перші шість футів, тому що нижню частину стовпа вкривав чорний слиз, такий самий, як і на камінні. Я мимоволі згадав навмисне вимащені салом стовпи, які ставили у нашому селі для святкових розваг.
Кілька разів я зривався вниз, поки не виліз вище позначки. Подолати верхню частину стовпа виявилось легше, і незабаром я опинився вгорі.
Я простягнув руку, щоб ухопитися за верхній край бочки, і вже поздоровляв себе за свою винахідливість, як тут моя радість вмить потьмарилась, і я знову впав у відчай.
Мої руки були надто короткі і не досягали до верхнього краю бочки. Я міг дотягтися тільки до середини, туди, де вона найтовща, але не міг ні учепитись за неї, ні утриматись там, куди виліз. Через кілька хвилин сили зрадили мене, і я змушений був сповзти вниз до підніжжя стовпа.
Я зробив ще одну спробу, але безуспішно, потім ще і те ж саме. Вилізти на бочку мені не щастило. Як я не силкувався, обхоплюючи її руками і напружуючи м'язи ніг, та вилізти вище того місця, де починалася бочка, мені не вдавалось. А втриматись там було неможливо, бо я не знаходив опори і щоразу сповзав на каміння.
Моя тривога тільки посилилась, коли я зробив це відкриття, та цього разу я відігнав від себе розпач. Можливо, що перед близькою небезпекою мій мозок почав працювати краще, і думки стали яснішими. Принаймні я зберіг самовладання і замислився над тим, до чого б мені ще вдатися.
Якби в мене був ніж, я зміг би зробити на стовпі зарубки і, спираючись на них ногами, вилізти вище. Та ножа в мене не було, і робити зарубки я не міг, хіба що вигризати їх зубами. Становище ставало вкрай скрутним.
Раптом мене осяйнула думка, і я аж полегшено зітхнув. А чом би не наносити каміння, не навалити його навколо стовпа так, щоб воно було вище позначки, і не стати на нього? Так і слід зробити! Кілька великих каменів, як я помітив, уже лежали в потрібному місці, їх, очевидно, поклали для того, щоб стовп стояв міцніше. Треба тільки принести ще каменів, збудувати керн, тобто щось схоже на піраміду, і вилізти нагору.
В захваті від цього нового плану порятунку, я одразу ж, не барячись ані хвилини, взявся до діла. Каміння на рифі валялось хоч греблю гати, і я сподівався, що за кілька хвилин наношу стільки, скільки треба для піраміди. Але, попрацювавши трохи, збагнув, що робота забере в мене більше часу, ніж я гадав. Камені були слизькі, і це дуже уповільнювало роботу. Одні з них виявлялись надто важкими для мене, інші так міцно вгрузли в пісок, що я не міг їх витягти.
Незважаючи на ці перешкоди, я працював без упину, знаючи, що зможу побудувати такий керн, який мені потрібний. Аби тільки вистачило часу! Я дуже боявся, що не встигну.
Приплив починався. Повільно й неухильно вода затопляла риф, і я це бачив!
Я часто падав на гостре каміння, до крові обдираючи коліна. Але не зважав на біль і втому. Мені загрожувала більша небезпека — втратити життя. І мене не треба було підганяти якнайшвидше зробити насип навколо стовпа.
Перше, ніж приплив затопив риф, мені вдалось навалити полику купу каміння. Та я знав, що цього недосить. Треба було підняти керн ще на два фути, щоб він зрівнявся з позначкою на стовпі. І я продовжував уперто працювати, не зупиняючись навіть для того, щоб перевести дух. Робота ставала дедалі важчою. Я вже позносив усе каміння, що лежало поблизу стовпа, і мусив ходити за новим чимраз далі. Кілька разів я впав, руки й ноги вкрилися великими саднами й глибокими подряпинами, і це ще більше заважало працювати. Камені доводилось вкочувати на висоту мого росту, а це було дуже важко, і кожний камінь забирав кілька хвилин. Іноді великі камені скочувалися вниз, загрожуючи розтрощити мені ноги.
Нарешті, попрацювавши години дві або навіть більше і зовсім знесилівши, я був змушений припинити роботу. І не тому, що закінчив керн. Зовсім ні. Роботу перервав приплив! Підкравшись до каміння, він одразу кинувся на нього. Так не буває на березі, де приплив наступає поступово, хвиля за хвилею. Тут, на рифі, вода піднялась врівні з ним і ніби проковтнула його.
Я не переставав носити каміння доти, поки не затопило найбільших брил. Пересуваючись по коліна в воді, я нахилявся, іноді навіть занурювався у воду мало не з головою, діставав каміння й носив його до стовпа. Я працював, а піна била мені в обличчя, і хвилі часом накривали мене, загрожуючи втопити. Та я працював далі, поки глибина й хвилі не стали такими, що я не міг уже триматись на ногах. Ледве просуваючись у глибокій воді, я приніс до стовпа останній камінь, поклав його на вищій точці свого укріплення і міцно обняв правою рукою сигнальний стовп. Я стояв і з завмиранням серця дивився, як прибуває море.
  
Розділ XI
 
ПРИПЛИВ
 
Не скажу, що я цілком спокійно чекав припливу. Зовсім навпаки — я тремтів від страху, боячись, що моя споруда не витримає його. Якби в мене було більше часу, я зробив би керн вищим, міцнішим і почував би себе спокійніше. Я не сумнівався, що сигнальний стовп витримає натиск хвиль, бо за багато років він пережив чимало бур. У мене було побоювання тільки за керн, за його висоту й міцність. До позначки на стовпі він не доставав на цілий фут. Отже, я мав стояти на фут у воді, та в такому скрутному становищі не це турбувало мене і викликало в уяві жахливі картини. Мені ставало страшно зовсім від іншої думки: чи можна вірити позначці на стовпі? Я знав, що біла риса показує найвищий рівень припливу, коли море спокійне, зовсім спокійне. Але зараз море не було спокійним. Досить свіжий вітер розганяв хвилі заввишки не менше фута, можливо, навіть двох. Якщо так, то моє тіло на дві третини або на три чверті опиниться у воді, не кажучи про пінясті гребені, що обдаватимуть мене з головою.
Та це ще півбіди. А що коли вітер посилиться або почнеться буря? Ні, навіть не буря, а невеличкий шторм. Тоді керн мені не допоможе. Адже я часто бачив, що піл час бур біла піна аж кипить на місці рифу і злітає високо над вершечком стовпа.
«Якщо почнеться буря, я згину!» Така думка раз у раз непокоїла мене.
Правда, деякі обставини дозволяли мені сподіватись на краще. Був чудовий місяць травень, ранок видався гарний. В інші місяці шторми бувають частіше, але трапляються вони й у травні. На суходолі може стояти гарна погода, а на морі в цей час лютують бурі і гинуть кораблі. Хай навіть і не ураган — звичайні хвилі все одно потоплять мене біля стовпа або змиють з насипу.
Турбувало мене й інше — каміння в керні лежало нещільно. Я й не намагався зробити його по-справжньому: я не мав часу, а просто навалював камені один на один, як прийдеться. Коли ж я став на них, то відразу відчув, що це дуже неміцна підпора. А що, як вони не витримають натиску припливної течії або ударів хвиль? Якщо такс станеться, якщо керн розвалиться, всі мої зусилля пропадуть марно, і я загину!