Полонені Барсової ущелини

— Справді! — вигукнув Ашот і, наче вражений громом, сів на камінь, опустивши руки. — Вони одержали наші листи… Оце пожартували!
І надія, що тільки-но спалахнула, вмить згасла. День наче потемнів. Шушик заплакала б, якби не соромилась.
— Пропали… — простогнав Саркіс, і його довгі ноги затремтіли, а губи посиніли.
Довго всі мовчали. Перший опам’ятався Ашот. Він спробував підбадьорити друзів:
— Ну, годі, не треба сумувати. Ходімо в печеру. Там подумаємо, як бути.
— Як кажуть, з тисячі дверей одні, може, й відчиняться. Ходімо! — і Ашот рішуче попрямував уперед.
Не можна сказати, щоб його не лякала загроза лишитись запертими в Барсовій ущелині. Ашот був відважним хлопцем, але й він знав, що таке страх. Разом з тим, цей шибайголова в душі радів, що мимохіть опинився в становищі Робінзона. Що є кращого в житті за цей риск? Тепер можна довести всьому світові. І цьому дівчиську, що, крім лчаванського Камо, є ще сміливі люди в наших краях.
— Бачиш, що ти наробила своїми необережними словами? — насмішкувато звернувся Гагік до Шушик.
— Якими словами? — щиро здивувалася дівчина.
— Ну, та про того ж Камо. Думаєш, не через те він повів нас сюди?
— Про що ви там шепочетесь? — звернувся до них Ашот, перебиваючи власні думки.
— Саме про тебе й говорили, — спалахнула Шушик. — Не хочеш визнати, що на світі можуть бути сміливіші за тебе?.. — І з очей її раптом бризнули сльози — Бідна моя матуся… І все через твою… твою… самовпевненість…
Ашот був просто здивований. Він самовпевнений?.. З чого це вона взяла?.. Ах, ці дівчата завжди тільки ремствують… Зате Гагік зрозуміє його. І Асо теж…
— Перед тим як спуститися в ущелину, ти говорила про це, — з гіркою посмішкою звернувся Гагік до Шушик. — Тепер ми справді стали героями книги, особливо Ашот.
— А чому б і ні? Інші можуть бути героями, а ми хіба гірші?.. — спалахнув Ашот.
Він сказав «ми», але всі зрозуміли, що під цим словом він мав на увазі себе. Шушик витерла сльози й докірливо похитала головою, а Гагік, як завжди, не втримався:
— А я, друже мій, і не думаю про себе. По-твоєму, лчаванський Грикор — ви знаєте, що він доводиться мені двоюрідним братом — кращий, сміливіший і дотепніший за мене?..
Ашот не відповів йому. Всі відчули, що хлопець образився. Нервово здвигнувши плечем, він рушив далі. Потім після паузи, на мить зупинившись у глибокому снігу, відповів:
— Думай, як хочеш. Це твоє діло. А я зможу декого перевершити… Вважай, що це самовпевненість… Шушик…
Юні мандрівники підійшли до свого житла, обтрусили сніг і ввійшли в печеру. Вогонь уже догоряв. Вони підкинули у вогнище хмизу і мовчки полягали на свої постелі. «Ну що ж, у житті всяке буває… Переживемо й це… З товаришами боятися нічого», — думав Гагік. Від вогнища було затишно й тепло, тому такі ж заспокійливі думки з’явилися і в інших. Усі трохи заспокоїлись. Але кожен відчував, що треба обміркувати становище, знайти якийсь вихід. Сподівалися, що їхній ватажок Ашот щось придумає. Він часто бував на полюванні з батьком, не раз потрапляв у скрутне становище і, безумовно, підкаже й тепер, як їм бути. Ашот теж відчував, товариші мимоволі вважають його своїм ватажком і покладають на нього великі надії.
— Так от, друзі, — з властивою для нього урочистістю, ніби виступаючи на зборах, почав Ашот. — Ми повинні жити до того часу, поки нас не знайдуть або поки ми самі не виберемося з цієї фортеці. Так само як Робінзон, ми повинні боротися з природою й самі добувати собі засоби до існування.
— Так само як Робінзон?.. — плаксиво перебила його Шушик. — Робінзон потрапив на острів, де не було зими, де багатюща рослинність…
— Еге ж! І ламу він доїв… Чого йому бракувало?.. — додав Гагік.
— Я не криюсь: становище у нас, можливо, важче, ніж у Робінзона. Але не забудьте, що нас п’ятеро… Ви добре знаєте, що колектив — це сила. 1 ще: як виховувався Робінзон і як виховуємось ми? Є тут різниця чи ні?..
Ашот відчував, що товаришам потрібне впевнено і бадьоро сказане слово. І він вів далі твердо, урочисто:
— Правда, місця, куди ми потрапили, бідні і голі. В цьому відношенні Робінзон був куди щасливіший за нас. Проте якщо ми діятимемо організовано, витримаємо. Нам доведеться скрутно, боротьба з природою буде важкою. І щоб у цій боротьбі ніхто не загинув, треба додержуватись якнайсуворішої дисципліни. Тому я пропоную насамперед обрати начальника. Всі повинні беззаперечно підкорятися йому, виконувати його розпорядження…
— Е, який там начальник! Знову командувати, — заперечив Гагік.
— Ну, хай не начальник, а старший. Повинен же хтось стежити за виконанням режиму, встановленого колективом.
— Гаразд. Оберемо просто старшого, і хай він служить нам, як депутат служить народові…
У Ашота було трохи інше уявлення про роль старшого, але він не наважився заперечувати.
— Добре, називайте, як хочете, тільки підкорятися обраному повинні ми всі.
— Звичайно! Якщо тільки він добре служитиме тим, хто його обрав, — наполягав на своєму Гагік. — А якщо не зуміє або запишається, попереджаю заздалегідь: ми його скинемо… таємним голосуванням…
— Ашот, нашим керівником будеш ти, — раптом висловила свою думку Шушик, наче боялася, що можуть обрати когось іншого.
— Так, ти підходиш, — підтвердив Гагік.
— Чому? — запитав Ашот. Він відчув у серйозному тоні Гагіка приховану іронію…
— Чому? — перепитав Гагік. — Та хоч би тому, що навіть звичайній товариській розмові ти вмієш надати офіціального тону.
Ашот насупив брови.
— А ти, Саркіс, що скажеш? — спитав Гагік.
— Мені все одно… Він нас сюди завів, хай і думає, як нам тепер бути. Я втручатися не збираюсь…
— Коли треба буде, то втрутишся, — твердо заявив Ашот. У його голосі відчувалась погроза.
— Бачив? Я ж казав, що ти можеш! — посміхнувся Гагік. — Не кожний уміє так говорити.
Отже, Ашота обрали за старшого.
Шушик знала, що він суворіший, ніж треба, що в нього сухий владний тон, але ж, можливо, думала вона, в цих суворих умовах їхній начальник якраз таким і має бути.
— Я буду вашим старшим. Саркіс правду сказав: я став причиною ваших нещасть, і я з шкіри вилізу, щоб врятувати вас. Але ти, Саркіс, — звернувся він суворо до хлопця, — перестань мені заперечувати…. І хникання щоб я більше не чув. Завдання наше я розумію так: добувати їжу і створювати всі умови для життя, бо може статися, що ми надовго застрянемо в цій ущелині. Будемо виготовляти знаряддя для розчищення стежки від снігу і спробуємо власними силами вибратися звідси. Ех, коли б у нас був ніж!..
Асо посміхнувся і сунув руку в кишеню:
— Ніж у нас є.
— Є? — радісно скочив з місця Ашот. Очі його засяяли так, ніби він уже винайшов спосіб, як вибратися з ущелини. — Дай гляну, коли не жартуєш.
Асо вийняв з кишені і подав Ашотові великий, грубий, але гострий чабанський ніж.
Ніж почав переходити з рук в руки. Так, з ножем багато чого можна зробити. Кожному здалося, що його сили з цієї хвилини подвоїлись.
— Ніж у наших умовах — все одно що гармата, — пожартував Гагік.
Ашот, набравши начальницького вигляду, оголосив перші досягнення колективу:
— Отже, у нас є житло, хоч і не дуже зручне. Найголовніше — є вогонь і є ніж. Це вже ціле господарство!
— Пробачте, а наш одяг? Чи ти гадаєш, що це дрібниця? — поцікавився Гагік.
— Гаразд. І це треба врахувати…
Справді, одягом юні мандрівники були забезпечені непогано. Коли вони збиралися на ферму, мрячив дощик, і тому всі одяглися тепліше. Ашотові дали осіннє пальто. В зеленому демісезонному пальті була і Шушик. Про одяг Асо і його теплу аба ми згадували вже раніше. Тільки Гагік вирвався з дому в легенькому, без підкладки піджачку. Крім одягу, у кожного з мандрівників була сумка: в Асо — чабанська, в інших — шкільні для зошитів і книжок. «Заінвентаризувавши», як сказав Гагік, майно, Ашот підвівся і сказав:
— Ну, вставайте. Підемо шукати їжу!..