Полонені Барсової ущелини

— Щоб твоє сонце світило, Аршак! У мене жінка насмажила таких куріпок, що пальчики оближеш. Ходімо до мене, — переконував приятеля Арам.
— Ні! Хіба в мене нічим почастувати? Чи свого вогнища нема? Ходімо краще до мене, — наполягав Аршак, широкогрудий, міцний землероб з гучним голосом.
Нарешті він вдався до сили: схопив Арама, кинув його собі на плечі, ніби мішок з картоплею, і під громовий регіт селян, що спостерігали цю сцену, поніс до своєї хати. Дома Аршак замкнув двері.
— Роздягайся! — наказав він, а сам почав знімати з великого караса кришку, додавши: — Не бійся!
— Я не з тих, щоб злякатися. З ведмедем битися доводилось. Подумаєш, налякав!.. — хвалився, як і всі мисливці, Арам.
Але тут дружина Аршака з глиняним кухлем у руках сказала:
— Братику Арам, твій син з моїм, наче рідні брати. Випий за їхні успіхи…
Саме тоді хтось постукав, і в сіни, весь у снігу, ввалився сільський листоноша.
— О! Арам, і ти тут? Дуже добре, а то в таку негоду не хочеться йти до вас, — промовив він і витяг з сумки два листи. Один мовчки віддав Аршакові, а другий — Арамові.
— Дядечку Мурад! Ти, мабуть, змерз. Зайди, зігрійся.
— Ні, мене чекають. Ніколи… А що це? Вино? Це можна…
І дід тут же, на порозі, вихилив запропонованого йому кухля.
— Ух… — задоволено крякнув старий листоноша і, трохи віддихавши, додав: — Не вино, а лев’яче молоко!
Арам і Аршак хутенько розпечатали конверти.
— А, та це від мого молодого лева, щоб він здоровий був! — вдивляючись у знайомий почерк, вигукнув Арам і підніс листа до густих вусів. — Але чому ж він сам не прийшов?..
— Як так? Хіба хлопців немає? Вони ж вийшли з ферми ще вчора… — сказав дядечко Мурад.
І зразу пожалкував: дружина Аршака закричала: «Ой, щоб я осліпла! Дитино моя!» і випустила з рук порожнього кухля.
— Підожди, жінко, давай спочатку почитаємо. Куди ж вони можуть дітися! — більше для того, щоб заспокоїти самого себе, ніж дружину, промовив Аршак і почав читати..
— Та це він не мені, а дідові своєму пише. Батьку! — гукнув Аршак, відчинивши двері в другу кімнату. — Онук з ферми тобі листа прислав.
— Га?.. А що він пише? — почулося з кімнати.
— Що? Ось зараз прочитаю. Пише, що хоче тебе омолодити. Ха, ха, ха!.. — розкотисто зареготав Аршак.
Але, прочитавши ще кілька рядків, зразу став серйозним і закліпав очима.
— Як це на Далекий Схід? Здурів, чи що?
— Слухай, невже вони домовилися?.. — засміявся п’яним сміхом Арам. — І мій пише, що хоче їхати на Далекий Схід. Бач, такий же, як і його батько, все про мандри думає, про полювання. Ну, чого ви зблідли? Поїдуть і приїдуть. Не пропадуть!
Може, тому, що Арам був напідпитку, ні лист його сина, ні лист сина Аршака не справили на нього особливого враження.
… Пізно вночі повернувся Арам додому і розповів дружині про листа. Вона заголосила. Арам розсердився.
— Чого ти розрюмсалась? Не буде хлопець дома сидіти й триматися за твою спідницю!..
Та коли він трохи поспав, а потім, прокинувшись, глянув на застелене ліжко сина, то й сам добре-таки збентежився: «Чи не трапилося справді чогось із хлопцем?»
Мати Ашота цілу ніч не роздягалась, не заплющила очей, сиділа біля ліжка, охала, ахала, ламала руки і час від часу голосила: «Ой синку мій… Ой синку, якби знати, де ти, під якою скелею мерзнеш!..»
— Я зараз візьму в бригадира коня і вітром злітаю на ферму. Ще вдосвіта повернусь, — похмуро сказав Арам, беручи рушницю.
— Почекай, чоловіче, нехай розвидниться. Куди ти в таку хурделицю? Вовки!.. — турбувалася Сірана.
Проте Арамові не сиділося. Він швидко вийшов з дому. Яка там хурделиця, які там вовки, коли пропав його син. Хіба він міг бути спокійним…
Але до ферми Арам не доїхав. Напівдорозі він зустрів Аршака, що вже повертався додому. Ще ввечері дружина примусила його поїхати туди — Справді, втекли на Схід, — коротко і сумовито повідомив пригнічений Аршак.
— Звідки ти знаєш? — ослаблим голосом спитав Арам.
— Звідки? Листи є? Є! А Шушик, дочка Ашхен, та прямо сказала матері: їдемо на Схід, до ведмедів, які ловлять рибу… Може, слова твого сина повторювала… — І Аршак зніяковів: «Чи не образиться Арам?..» — Та й мій, ніде правди діти, від твого недалеко втік. Теж у голові вітер, — додав він, щоб пом’якшити сказане.
— Що ж нам тепер робити?.. Може, почати шукати їх на полях чи підняти людей?
— Якщо вони на полях — самі прийдуть, знайдуть дорогу! Твій син — мисливець, син Авдала — пастух, і собака з ними розумний. Якби вони були в наших місцях, собака, напевно б, дав знати… Ні… Мов телята, яким вітер ударив у голову, кудись подалися… Пропадуть…
Похитав головою Аршак, пришпорив коня. Поїхав за ним і Арам.
Звістка про те, що пропали діти, швидко облетіла село. Учні, зібравшись групами, насторожено обговорювали подію, директор школи говорив по телефону з районним начальником міліції.
Знову прочитали одержані з ферми листи, знову розпитали листоношу та Аршака і прийшли до висновку, що хлопці вирушили на Далекий Схід.
— У цьому віці буває таке…
У цьому віці голови в дітей завжди набиті різними фантазіями.
Особливо в таких, як Ашот. Його я добре знаю… — сказав директор школи, старий учитель, сутулуватий чоловік з маленькою борідкою. — Навіжене дитинство!
І я колись тікав з дому, — признався він з ніжністю в голосі, схвильований спогадами.
— Отже, не треба село на ноги піднімати, людей на розшуки посилати! — вигукнув голова колгоспу Арут. — Ух!.. Наче в мене й без цього мало турбот, а тут ще ці дітлахи… Справжнісінька кара! — завжди чимсь заклопотаний, він раптом накинувся на Арама і Аршака: — Якщо вони зараз тікають із села, які ж із них колгоспники вийдуть? — А Саркіса, сина Паруйра, голова взяв під свій захист: — Він що? Він, як теля. Розвісив вуха! А ось синок Арама — цей хлопець наче з ланцюга зірвався. От і підбурив Саркіса. А може, навіть налякав і з собою взяв. Вони «все можуть!.. У них і батьки такі — хіба вони мене на зборах не залякують, не критикують? — розходився Арут.
Арам слухав усе це і, хоч у ньому закипала кров, намагався стримуватись.
З району в усі кінці були розіслані телеграми з проханням затримати втікачів, але, незважаючи на це, колгоспники вирішили, що комусь треба поїхати слідом за ними.
Кому ж?
Назвали комірника Паруйра, якого вважали найметкішим у селі.
— Ти розмовляєш по-російському, світ і людей бачив, — говорив йому батько Гагіка. — А коли тобі одному незручно, то і я з тобою поїду, і Арам.
— Арам?.. Якби Арам був людиною і не народив такого розбишаку! Сина мого з розуму збив!.. — кричав Паруйр.
Вуха його від гніву почервоніли, лоб вкрився крапельками поту, темно-сірі очі помутніли. В цю хвилину він дуже нагадував свого сина Саркіса.
— Не будемо сваритися… Нам тепер треба поспішати, щоб перехопити їх у дорозі, поки вони ще недалеко від’їхали, — заспокоював його Аршак.
— Хай вони будуть прокляті! Нехай собі їде! — відрізав Паруйр і, побачивши голову колгоспу, поспішив до нього. Паруйру чомусь не вірилось, щоб хлопці, особливо Саркіс, втекли на Далекий Схід.
Ну, коли Паруйрові байдуже, а доярка Ашхен — вдова з двома дітьми — не може їх лишити самих, і пастух Авдал, батько Асо, не може покинути отару, доводилось їхати тільки Араму і Аршаку.
  
Розділ дванадцятий
 
Про те, що жодна істота добровільно не згодиться стати поживою для іншої
Коли Ашот прокинувся й розплющив очі — це був уже п’ятий ранок — він побачив, що Асо ріже на шматки толах — одну із своїх коротеньких обмоток з грубої тканини.
«Що ти робиш?» поглядом запитав його Ашот.
Асо теж мовчки підняв праву руку, повертів нею трохи у себе над головою і посміхнувся.