Чорний красень

  
Анна СЮЕЛ
 
ЧОРНИЙ КРАСЕНЬ
 
 
Із найтеплішими почуттями присвячую цю книгу моїй дорогій, обожнюваній Матусі, котра не тільки пером, а й життям служила людському благу
 
  
 
ЧАСТИНА I
   
Розділ 1
 
Мій перший дім
 
Велика чудова галявина зі ставком була найпершим місцем, яке я добре пам’ятаю. На березі ставка, схилившись над його прозорим плесом, росло кілька тінявих дерев, а на тому кінці ставка, де було глибоко, ріс очерет і біліло латаття. За огорожею з одного боку простягалася рілля, а з іншого, за хвірткою, край дороги виднівся будинок нашого господаря. На пагорбі галявини ріс хвойний лісок, а в пониззі, де жебонів потік, галявина круто обривалася вниз.
Коли я був малим лошам і не міг ще їсти трави, то харчувався материним молоком. Удень я, мов спутаний, тинявся коло матері, а вночі, коли ми влягалися спати, тісно тулився до неї. Спекотні дні ми зазвичай проводили біля ставка, у затінку дерев, а від холоднечі нас рятував затишний утеплений хлів, що стояв під ліском.
Щойно я підріс і зміг пастися, моя мати стала ходити на роботу; тепер вона вдень працювала, а ввечері поверталася в загін.
Крім мене, на галявині було ще шестеро лошат. Усі — старші за мене, деякі вже майже дорослі. Ми басували по галявині, гралися та всіляко розважалися, а ще полюбляли зібратися табунцем і скакати, скакати, скакати — допоки вистачить сил. Бувало, що й до грубощів доходило: захопившись іграми, лошата вже не просто басували, а кусалися, хвицалися.
Одного дня, коли ми занадто розбрикалися, мати заіржала, підкликаючи мене до себе, і, коли я підійшов, сказала:
— Я б хотіла, щоб ти уважно вислухав те, що зараз скажу. Лошата, які тут живуть, — дуже гарні лошата, але вони діти запряжних коней. Скажи, чи може робочий кінь навчити гарних манер своїх дітей? Ти ж кінь породистий, родовитий, ім’я твого батька в цій околиці у всіх на вустах, а дідусь два роки брав призи на кінних перегонах у Нюмаркеті. [1] Твоя бабуся була найспокійнішою з усіх коней, яких мені доводилося знати, та, зрештою, і мені не закинеш, що я когось кусала або хвицала. Відтак я дуже хочу вірити, що й з тебе виросте спокійний, добропорядний кінь, який не вчитиметься на поганих прикладах, на совість працюватиме, ходитиме гарним кроком і ніколи — навіть граючись! — не стане кусатися чи брикатися!
І я на все життя запам’ятав цю мамину пораду. Я чудово розумів, що мати вже немолода, але надзвичайно мудра, і наш господар дуже її цінував. Звали мою матір Дюшес, що означає «герцогиня», але господар часто називав її Пет. [2]
Наш господар був доброю і порядною людиною. У нього ми росли ситі й доглянуті, і він ніколи не шкодував для нас добрих слів. Зі своїми малими дітьми і з нами, кіньми, він розмовляв з однаковою теплотою. Він страх як подобався нам усім, а мати любила його до нестями.
Коли вона бачила його біля хвіртки, з її грудей виривалося радісне гиготання, і вона підбігала до нього. Господар пестив її, гладив і запитував:
— Ну, старенька Пет, як поживає твій малий Чорниш? (Я був чорної, аж смоляної, масті, і господар прозвав мене Чорнишем).
Поцікавившись моїм здоров’ям, господар пригощав мене пресмачним окрайцем хліба. Часом приносив морквину для моєї матері. Коли він з’являвся перед нами, до нього збігалися всі коні, але, мені здається, нас він виділяв найбільше. У ярмаркові дні він запрягав мою матір у бідарку, [3] і вона везла його до міста.
Іноді до нас на галявину забрідав хлопчисько-наймит Дік, який любив поласувати ведмежиною. [4] Досхочу наївшись ягід, він починав розважатися з лошатами, щоправда, на свій лад: ганяв їх по галявині, жбурляв у них каміння й паліччя. Ми не дуже зважали на цього бешкетника, бо завжди могли відбігти на безпечну відстань. Та час до часу дехто потерпав від каменя, а це боляче.
Якось Дік знову вирішив «розважитися» і навіть не підозрював, що наш господар стоїть на сусідньому полі й уважно спостерігає, що діється в загоні. Аж ось він спритно перестрибнув через огорожу, схопив бешкетника за руку і так заїхав йому у вухо, що той аж басом заревів від болю й несподіванки. Ми ж, угледівши господаря, підбігли ближче, аби побачити, що сталося.
— Ах ти ж негіднику!.. — гримав він на хлопчиська. — Мерзотник та й годі!.. Ганяти, і кого — лошат!.. Це вже не перший раз, ба, навіть не другий, але точно останній. Ось… Забирай свої гроші — і марш додому. Щоб більше на моїй фермі й духом твоїм не пахло.
Після тієї пригоди, ми й справді більше не бачили Діка. А старий Данієль, котрий доглядав за кіньми, був такий самий добряк, як і господар, тож наше життя минало щасливо й безхмарно.
  
Розділ 2
 
Полювання
 
Я не мав ще й двох років, як сталася одна подія, що назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Це було напровесні. Уночі хапали приморозки, і ліси та луки вкривав легкий серпанок. Я разом з іншими лошатами саме пасся в низовині, аж раптом здалеку долинув шум, наче собаче гавкання. Найстарший серед нас підвів голову, повів вухами і сказав:
— Гончаки!
І весь наш табунець, як за командою, метнувся на узгірок, де за огорожею відкривався краєвид на сусідні поля. Неподалік паслися моя мати і старий верховий кінь нашого господаря. Вони вже, схоже, знали, що означає цей шум.
— Собаки женуть зайця, — пояснила мати. — Якщо вони бігтимуть сюди, то ти побачиш, що таке полювання.
Минуло трохи часу — і ми угледіли гончаків. Вони неслися по озимині, яка сусідила з нашим загоном. Я ще зроду не чув, аби собаки видавали такі звуки. То був не гавкіт, не виття, не вищання, а якесь неймовірно напружене «йо! йо-о-о! йо-о-о!». За псами, немилосердно женучи коней, летіло кілька верхових мисливців. Дорослі тварини в загоні збуджено зафоркали, не зводячи з погоні жадібних поглядів, а нас, юних підростків, охопило нестримне бажання негайно, просто зараз, приєднатися до мисливських коней. Кавалькада [5] вихором промайнула попри нас і зникла з очей у низовині, де, мабуть, зупинилася, бо гавкіт раптом урвався, і гончаки закрутилися на місці, щось винюхуючи на землі.
— Слід загубили, — пояснив старий кінь. — Може, зайцеві пощастить утекти.
— Якому зайцеві? — здивувався я.
— Комусь із тих зайців, які живуть он у тому лісі, а котрому саме, то вже не мені знати! Та псам і людям байдуже, який це заєць, їм головне — аби заєць.
Невдовзі знову долинуло собаче «йокання»: тепер гончаки щодуху мчали просто на нашу галявину, до огорожі, за якою круто обривалася земля і дзюрчав потік.
— А зараз ми побачимо зайця, — попередила мати, і щойно вона це сказала, як справді вибіг наляканий до смерті заєць, блискавкою промайнув попри нас та кинувся до лісу. Пси, переслідуючи здобич, домчали до краю галявини, перестрибнули через потік та стрімко понеслися по полю. За ними, намагаючись не відставати, летіли вершники, і їхні коні хвацько перестрибували огорожу, пролітали над урвищем і приземлялися уже на тому боці потоку. Заєць метнувся крізь чагарі, сподіваючись проскочити, та зарості виявилися надто густими. Він умить розвернувся, шукаючи обходу, але було занадто пізно, і пси з несамовитим лементом накрили свою здобич. Заєць пронизливо завищав — і за мить його не стало. До псів, розмахуючи батогом, підскакав мисливець, і, якби він їх не розігнав, від зайця не залишилося б і мокрого місця. Відігнавши собак, він ухопив за задні лапи розтерзану, закривавлену здобич, підняв її над собою, а його супутники радо загомоніли.