Мартів хліб

КНН-КННН-КНННН-ПЧХХХХХИ!
Буцімто підземному богові Вулкану в льосі лабораторії залетів у ніс волохатий джміль.
— Мнямм? — питає майстер трохи перегодом із горщика. — А понад столом добряче війнуло?
І про всяк випадок Март прибріхує:
— Ледь-ледь. Зо два грани гадючих язичків усе-таки підхопило. Так що нехай майстер насуне горщик глибше і сяде трохи далі.
Майстер одсуває ослінчик від змішувального столу, і Март тицяє йому в руки рахівницю. Аби він мав змогу точно контролювати кількість речовин для мітридатсіуму. Як і повинен господар…
І господар каже:
— Мняммм. Тепер візьми унцію порошку ластів’ячого гнізда.
Та учень думає:
 
 
«Ластів’ячі гніздечка? Ага-а…
 
Знаю, знаю, якнй у них смак.
 
Як солома і пір’я, як гній, пилюка.
 
Так що жодної унції з отакого гнізда!
 
Так що я замість нього візьму
 
щільникові меди.
 
І не унцію — дві, навіть три!»
 
 
І третій синій камінець і в майстра, і в учня долучається, клацнувши, до двох на рахівницях. І згодом четвертий, і п’ятий, і так далі.
Майстер каже:
— Тепер поклади спорошкованого ладану два грани.
Март каже:
— Слухаюсь. — І кладе дві ложки сиропу-медвяну. Майстер каже:
— А тепер поклади три наші лоти мелених рубінів.
Март каже:
— Слухаюсь. — І кладе три грани сушеного розмарину. Майстер каже:
— А тепер — три грани муміфікованої тхорики.
Март каже:
— Слухаюсь, слухаюсь. — І додає півфунта цукру білого, мов сніжини.
Майстер каже:
— А тепер влий гіркого полинового настою.
Март каже:
— Слухаюсь. — І поливає все трояндовою водою, водою, водою.
І в тому ж дусі далі й далі.
Як бачимо, Март обирає все за сеоїм уподобанням, як майстер своєї справи. Часом, проте, він дещо докладає зара-ди рими, але при цьому, боронь боже, не забуває про смак. А таке можна сказати лише про великого майстра.
Та ось у повному розпалі ранок. На ратушній вежі дев’ять разів сурмлять сурмачі. Не забарився й полудень — сурми грають дванадцять разів. І на цю пору в обох аптекарів на рахівницях ліворуч вишикувались по п’ятдесят чотири синіх крем’яшки, а сам мітридатсіум уже загорнутий у білу лляну хустку.
— Ніби сірий трифунтовий буханець, — мовить Март.
— Ніби сіра трифунтова мокриця — сьогодні вона чомусь світліша, ніж має бути, — каже майстер Йоган, вивільнивши нарешті з горщика спітнілу голову.
Майстер витирає ганчіркою сажу з долонь, тикає синьо-червоного, з прожиллями носа до мітридатсіуму і з шипінням вдихає:
— Не розумію через цей, як ти бачиш, легкий нежить, чи правильно приготовано, тобто чи має він належний бридкий запах.
Март нахиляє свого веснянкуватого й кирпатого носика до мітридатсіуму й теж нюхає:
— Запах точнісінько такий, як треба.
І ось вони йдуть. Майстер Йоган, шморгаючи носом, попереду, а Март з мітридатсіумом у хустині — слідом. І майстер чхає:
АА-ААА-АПЧХХХИ!
Можливо, не так несамовито, як уранці, йдучи до пана Калле, одначе ясно-сірі й білі шерехаті мури, осяяні полудневим сонцем, відлунюють: АА-ААА. І разом із ПЧХХХИ облітає жовте й іржаво-червоне осіннє листя й кружеляє вгорі над гребенями дахів у небі й навколо зелених мідних і сірих свинцевих веж. І перехожі (пани й господарки, тата й мами, ченці й черниці, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, торговці, ремісники, ловеласи, робочий люд, балаганники, знахарі, штукарі та жебраки) сплескують у долоні:
— Ой-йо-йой, і майстер йоган десь підхопив нежить!
Майстер і Март підійшли до радникового будинку саме тоді, коли його слуга Юрген змітав на вулиці з бруківки скалки шибок і череп’я.
— Ось і маєш, ось і маєш. Остання миска в цьому домі вилетіла у вікно. Добре, хоч пощастило мені вберегти голову.
І господиня Калле теж вельми гаряче зустрічає їх на порозі:
— Так, так! Слава богу, що нарешті ви… Радникові все гірше! Ваш мітридатсіум конче-конче потрібен!
І Март думає:
«Ото буде, якщо наш мітридатсіум взагалі не допоможе Тому що я в його рецепті, кхм, окремі складники, як кажуть, замінив деякими іншими…»
Вже з порогу вони помічають, що пан Калле набагато похмуріший, ніж уранці. І коли Март поглядає на радника з-за майстрової спини, то йому видається, що аптекар про всяк випадок втягує голову межи плечі. Радниця гамірно веде їх до постелі хворого, а майстер кланяється, наражаючись лобом на бильце ліжка, і промовляє:
— Мій повелителю і доброзичливцю — АА-АААПЧХХХИ! — царський мітридатсіум готовий. Мням. Я не пошкодував ні праці, ні витрат. Шість лотів рубінів і сім лотів сапфірів, необхідних для приготування цих ліків, я розтовк власноручно. Вже не кажучи про інші медикаменти найвищих гатунків. Таких, як попіл шерсті однорога та краплі драконового поту et cetera. Отож якщо мій повелитель і доброзичливець, вживши ці ліки, своїм величним розумом осягне ці надзвичайно рідкісні речовини, котрі заради їхньої найдійовішої цілющої сили вкладені в них, то зовсім не обов’язково, щоб на смак мітридатсіум видався моєму повелителеві найкращим. Мням. Я сказав би навіть більше. Але не скажу. Проте стверджую: тим універсальніший його лікувальний вплив!
А Март обмізковує це славослів’я:
«Якби тільки майстер, дідько б його побрав, не базікав зайвого! Бо коли я пригадую, з чого наш мітридатсіум, боюся, що радник може визнати його цілком не придатним для лікування…»
Але Март недовго потерпав з приводу цього: на верхнім поверсі радникового будинку Матильда почула про появу аптекарів і мерщій майнула до східців. І, перш ніж вийняти з хустки мітридатсіум, Март дістає з її складок осінню ясно-рожеву гвоздику (щойно потайки зірвану в садку, що за аптекою) і блискавично кидає її на сходи так, що не помічає жодна душа. Окрім юнки Матильди, звісно, яка вмить підіймає квітку і з таким личком нюхає її, мов у неї просто-таки небесні й дивовижні пахощі.
Від такої уваги Март з голови до п’ят сповнюється вогненної сміливості й виймає мітридатсіум із хустки. Радник мовить:
— Таріль!
Покликаний господинею Юрген подає майстрові срібну тацю, на блискучому дні якої зображено рицарський турнір, і майстер обережно кладе мітридатсіум так, що рицарі й коні, мечі й шоломи зникають під трифунтовим буханцем (чи, коли зволите, — під трифунтовою мокрицею). Радник мовить:
— Ніж!
І Юрген подає йому лезо з кістяною колодочкою.
«Ніж зі слоновою ручкою», — думає Март, і серце його тьохкає. Він не може збагнути, чому — чи від того, що панночка Матильда саме спускається сходинками і стає поруч нього так близько, що якби Март витягнув трохи вбік черевик із пташиним дзьобом, то міг би клюнути ним краєчок Матильдиної спідниці, — чи його серце стрепенулося від цього проклятущого слова слонна, яке пригадалось аптекарчукові через мітридатсіум…
— Гмм, гмм, — подає голос радник, схиляється напівсидячи на подушки, ставить тацю з мітридатсіумом собі на черево і розтинає буханець впоперек навпіл. — Мартінусе, наскільки я пригадую, йди-но сюди.
Март прямує до радникового ложа. Ступає майже задки, тому встигає помітити, як мама Калле тримає Матильду ззаду за спідницю, щоб донька, бува, не пішла за ним.
— Ну, — буркотить радник, — видно, нам судилось оцю галушку проковтнутії.
Його щоки надуваються, мов у шкіпера корабля, на борту якого стирчать гармати, і той має гахнути по значно сильніших морських піратах, — що буде, те буде, — і який чекає, коли гармаш ткне смолоскип у порох — так, щоб гримнуло застрашливо й негайно зчинилася б люта січа. Але гармаш (як ми вже знаємо) вдатний не лише до гармат, а й до інших вибриків. Із усім впорується. Він одразу хапає півбуханця мітрндатсіуму й щосили вгризається в нього зубами. Те саме, хоч і з бридливим дрожем, негайно чинить радник Калле.