Сашко

Часом, нудьгуючи, я ходив по сусідніх дворах. Я знав тут не тільки дітей, що вчилися в одній школі зі мною, але й усіх пожильців. Тепер тут жили якісь незнайомі люди, яких я вперше бачив. Більшість із них говорила не зрозумілою мені мовою. Мабуть, понаїздили з чужих і ворожих країн. А старі пожильці евакуювались.
Бабуся сказала мені, що зовсім недавно бачила Ромку в нас на подвір’ї. Я принаймні по двадцять разів щодня приходив під їхні вікна, і вони були зачинені, а на дверях висів замок.
Власне, з Ромчиним батьком я одного разу зустрівся…
Але спочатку я мушу сказати, що було зі мною раніш, коли я тікав полем від десантників, які вийшли з цукроварні. Я тоді прибіг на село і почав кричати, що з’явились фашисти і вбивають наших людей. Спочатку мені не повірили, але потім, почувши недалеко стрілянину з кулеметів і гармат, дуже стривожились. Голова сільради довго дзвонив кудись телефоном, потім сказав присутнім у сільраді людям, які нетерпляче чекали кінця його телефонної розмови:
— Так що, люди, мабуть, чи не війна й справді… Щось воно на кордоні скоїлося…
Якась дівчина, одвела мене до своєї матері, й там у них я залишився надовго, бо за кілька годин ми вже точно довідались, що почалася війна і що німці зовсім близько, бо всі ці села були розташовані недалеко від самого кордону.
В тієї дівчинки, що одвела мене до своєї хати, був ще малий братик — Василько. Другого дня він повів мене до своїх товаришів, і ми спочатку гуляли разом, а потім я запропонував піти на цукроварню й довідатися, що сталося з нашою кіногрупою. Невже їх усіх постріляли, як і дядю Антона?
Я розповів хлопчикам, як я бачив десант німців і як вони стріляли наших людей.
Хлоп’ята не повірили, проте згодились піти зі мною на завод роздивитись. Адже це було не дуже далеко. Незабаром ми вже були на цукроварні.
Завод був порожній. Робітників, що працювали на ремонті заводу, теж не було тепер. Навіть людей, що жили на території заводу чи поблизу й постійно працювали на заводі, не було ніде. Стара бабуся, яка нерухомо сиділа біля одного будиночка на рядні, розповіла нам, що всі люди після нападу фашистського десанту на завод спакувалися й на машинах та підводах кудись рушили. Зосталося кілька старих та хворих. Від них довідався я, що мало не всю нашу кіногрупу захопили фашисти. Що тепер з цими нашими людьми?
Ми довго блукали по заводу, вилазили по всіх закутках. Скрізь було порожньо. Випадково потрапили ми до підвалу, де зберігалася кіноплівка. Металічні коробки з кіноплівкою були поперекидані, і з них випало кілька кружалець змотаної кінострічки. Хлоп’ята набрали собі кінострічок, а я згадав про те, як знімався в картині, і почав шукати ці стрічки. Мені пощастило знайти невеличкий шматок такої стрічки. На ній не можна було розпізнати обличчя, але один хлопчик запевняв, що впізнав мене. Звичайно, він сказав неправду, але все-таки всі вони раптом почали ставитись до мене з більшою повагою, ніж до того. Я згорнув стрічку в малесеньке кружальце і заховав у кишеню.
З цукроварні ми побігли до річки і покупалися, потім знову розглядали проти сонця кіноплівку. Кілька малесеньких клаптиків цієї стрічки я подарував кожному з моїх нових товаришів, і в мене відразу стало її вдвічі менше. Дуже високо в глибокій блакиті пролетіли літаки. Дехто з хлопців побачив їх, але я, скільки не напружував свій зір, не міг відшукати їх у небі. Я чув тільки ледве чутний далекий гуркіт пропелерів. Мабуть, у хлоп’ят був більш напрактикований зір, ніж у мене.
Коли ми повернулись на село, то побачили скрізь на вулицях і подвір’ях метушню й заклопотані обличчя колгоспників. Ми враз порозбігались по своїх хатах і дізналися, що люди покидають село і йдуть далі від кордону, щоб не опинитися посеред бою, який кожної хвилини може розпалитися навколо. Василькова мати повісила мені та Василькові через плече по невеличкій торбі з харчами, і всі ми вийшли на вулицю й приєдналися до лави людей, які вже вирушили з села.
Ті, що були з малими дітьми, та старі люди їхали підводами. А ми вже були не малі діти, то йшли пішки. Нам навіть веселіше було пішки. Ми ганялися один за одним, гукали, свистіли на собак…
Особливо нам стало цікаво, коли натовп з польової дороги вийшов, нарешті, на шосейний шлях. Ми раптом побачили силу-силенну війська, яке прямувало на захід, на фронт. Йшла піхота, потім артилерія, обози, їхали машини з вантажем під брезентом, а з боків ішли бійці. Вони поспішали. Звичайно, ми повинні були поступитись їм і йшли по дорозі, що бігла увесь час попід шосе. Навіть коли військова колона пройшла, ми не звернули на шосе, бо знали, що незабаром нам зустрінеться інша. Так і було насправді. Ми раз у раз зустрічали колони нашого війська, і бувало, що цілими годинами не могли обминути їх.
Першу ніч ми ночували просто неба, біля річки. Для нас, хлопчаків, це було цілком зручно. Ми купалися в річці й печерували раків, але зварити їх нам не дозволили, бо не можна було розпалювати багаття. Дошкуляли нам тільки комарі. Ми з Васильком спали під одним рядном.
Вранці ми рушили далі. Йшли цілий день, а пройшли небагато, бо з нами було багато старих і слабих людей, яким треба було часто відпочивати.
Надвечір, коли сонце покотилось по верху недалекого лісу, ми зустріли колону артилерії на гусеничних тракторах. Я бачив таку в Києві на парадах і розповідав про неї Василькові, який ще ніколи не бачив таких могутніх гармат. Ми, хлопчаки, цілою юрбою далеко відстали від своїх людей, бо широко розкритими очима захоплено дивились на гармати, в жерла яких легко міг би влізти кожен з нас. Ми навіть перебігли між двома гарматами на другий бік шосе, щоб вечірнє сонце не сліпило нам очі й не заважало роздивлятися.
Раптом зчинилося щось таке, чого спочатку я не міг збагнути: бійці, які сиділи поруч гармат, позскакували з тракторів і, стріляючи вгору, побігли в різні боки. Гармати почали з’їжджати з шосе й поповзли теж у поле. Бійці, що сиділи на вантажних машинах біля кулеметів з чотирма стволами, заметушились і почали стріляти. «Літаки!» — раптом промайнуло в мене в голові, і в ту ж мить я побачив ланку літаків, які налетіли на колону з того боку, де заходило сонце. Тепер я почув і ревіння пропелерів, якого ще секунду тому не чув через гуркіт тракторів, і побачив, як перед колоною вибухнуло кілька бомб і як злетіло в повітря груддя землі з вогнем і димом. Щось наче підхопило мене й швиргонуло на землю. В ту ж мить я підхопився й кинувся в жито. Я наштовхнувся на Василька, підвів його, і ми побігли в бік від шосе житами.
— Стій! — гукнув я, бо не міг втриматися, щоб не оглянутись назад, на колону. Ми спинились. На шосе майже не видно було машин і тракторів: вони розсипалися в полі. Деякі були охоплені полум’ям, кулемети тепер уже з жита строчили по літаках, які раз у раз залітали на дорогу.
— Лягай, малеча! — раптом ми почули біля себе.
Це гукав якийсь боєць, що біг повз нас. Але ми не встигли навіть попадати, як зовсім низько над нами проревів фашистський літак, стріляючи з кулемета. Останнє, що я встиг побачити, — це чорні тупі хрести на крилах літака. Якась незбагненна сила повалила мене знову на землю, щось обпекло мені бік, і темний-претемний морок звис наді мною…
Як довідався я потім, мене, пораненого в бік, поклали на санітарну двоколку і забрали з військовою колоною. Потім залишили в ближньому селі, в хаті однієї жінки, тітки Катерини. Ця жінка розповіла мені, що вона вмовила трохи пізніше лікаря з частини, що ночувала в селі, зробити мені операцію. Мені зашили рану, а їй залишили ліки й розповіли, як треба доглядати мене далі.
Рана була тяжка, бо пролежав я, не встаючи з ліжка, майже півтора місяця. Але ще тяжче було мені від того, що в селі, де я тепер жив, були вже фашисти. В самому селі вони бували лише інколи, але вся ця місцевість давно вже була в їхніх руках. Коли я лежав у ліжку, вони, буваючи на селі, заходили до хати й вимагали молока, масла, яєць… Іноді їли у хаті, і тоді я міг придивитись до них зблизька.