Сашко

— Спинили ешелон, набрали зброї різної, припасів, а потім обілляли вагони бензином і підпалили…
— А паровоз?
— Не знаю, я тоді втік з паровоза в ліс… Чув тільки, як щось вибухнуло, мабуть, котел на паровозі.
— А що ж було з вами?
— А я пішки добрався до ближчої станції.
— А ваш помічник?
— Він, очевидно, пішов у партизани. Ну, мені сюди треба… Бувай здоров!
Він пішов у один бік, а я в другий. Та тільки щось у моїй голові вертілося нерозв’язане… Щось таке вертілося, і все ніяк я не міг ухопитися за кінчик нитки… Не міг чогось пригадати чи не міг зрозуміти…
Повз мене пройшов якийсь чоловік у формі залізничника. Він мені чомусь нагадав того, який нещодавно перемовлявся з дядею Михайлом біля буфетної вітрини на тій станції, на якій я просився на паровоз, хоч це був, звичайно, не він.
«Стій, Сашко? — раптом гукнув я сам до себе. — Знайшов! Єсть!» З несподіванки я навіть спинився. Так, справді, тут щось було цікаве… Ромчин батько не захотів сказати, чого не взяв мене на той поїзд, а я згадав, як дядя Михайло перемовився тоді про щось з людиною в залізничній формі і після того раптом відмовився взяти мене на поїзд і посадив на інший… Я вже йшов зовсім поволі, зробивши для себе це відкриття… Ну, звичайно, Ромчин батько, мабуть, був попереджений залізничником про напад партизанів на поїзд і через те не схотів брати мене з собою. І він був до того ще знайомий з цим чоловіком і був з ним у змові, бо ж інакше не зрозумів би його сигналу і не пішов услід за ним, щоб зустрітися коло буфету, бо там їхня зустріч нікому не впала в око. Там товчуться різні люди. А той залізничник — то, мабуть, переодягнений партизан, а дядя Михайло, виходить, теж… партизан. Невже це й справді так? Я оглянувся довкола, чи не підслухав хто моєї думки, хоч це була тільки думка, сувора таємниця, — і навіть мій балакучий язик не прохопився тут жодним словом.
Я то йшов, то спинявся і незчувся сам, як уже опинився на Хрещатику і сів на розі бульвару Шевченка. Мої думки так заворожили мене, що я замість жовтого крему поклав на жовтий чобіт якогось чоловіка чорний крем. Чоловік ударив мене рукавицею по обличчю і пішов шукати іншого чистильника. Ну, й чорт з ним — певне, якийсь фольксдойч або якась інша мерзота…
Ні, сидіти біля цієї скриньки я більше не міг. Я швидко склав речі й побіг додому. Як здивувалася бабуся, коли побачила мене так рано. Я сказав їй, що в місті ходить чутка, буцімто буде облава людей, щоб посилати їх до Німеччини, і, хоч мені це не загрожувало, але могла зчинитись метушня і мало що могло трапитися з кожним, хто в цей час буде на вулиці…
Бабуся мені легко повірила, і я пішов шукати Ромку. Я ще не знав, чи сказати їй про мою таємницю, чи ні, адже батько їй не сказав правди…
Дома Ромки не було. Я пішов у сад до нашої шовковиці. Листя вже облетіло з кущів, і я ще здаля побачив Ромку. Якимось нерухомий, похмурим поглядом вона мовчки дивилась мені назустріч. Я зрозумів — вона на когось розгнівалась. Я сів поруч.
— Ти все гніваєшся на батька?
Вона помовчала, потім одвернулася вбік і тихо сказала:
— Я піду від нього…
— Ти хочеш покинути батька?
— Так, завтра вранці. Коли б я знала дорогу До партизанів, я пішла б до них. Але однаково я піду від нього. Я вже вирішила.
— Ні, ти не покинеш його!
— Покину, я вирішила.
— А я кажу — не покинеш.
— Покину, покину, і ніхто мене не вдержить!..
Вона вже хотіла бігти від мене, але я схопив її за руки, силоміць посадив на лаву й примусив вислухати мене. І вона слухала спочатку з недовірою, потім задумалась, потім почала, як навіжена, сміятися з радості, і стрибати на лаві, і, схопивши мене за руки, кружити навколо себе…
  
ЗАВТРА ЗАГОВОРИТЬ УВЕСЬ КИЇВ!.
 
Раніше Ромка, коли батько її приходив додому, лягала на канапу й одверталась до стіни. Вона майже не розмовляла з ним. Сусідка часом готувала їм обід, Ромка ні в чому не хотіла допомагати батькові. І він був здивований, прийшовши того дня додому, коли Ромка кинулась йому на шию.
— Що тобі, дочко?
— Так мені радісно, хороше, татусю! Наче в мене велике свято…
Звичайно, дядя Михайло ніколи не догадався про справжню причину її настрою, а Ромка не розказала про це йому нічого, бо не мала права.
І ще одна радість прийшла до нас у ті дні. Одного ранку я сидів на розі Хрещатика й бульвару Шевченка біля своєї скриньки і раптом побачив, що просто в мій бік іде Юрчик. Спочатку я не повірив своїм очам… Але це був він. Тоді я подумав, що сплю. Але повз мене проходили фашистські офіцери з великими псами, а я вві сні ніколи не бачу фашистів, а тільки наших. Юрчик уже був за кілька кроків від мене. Раптом наші погляди зустрілися і ми кинулись один до одного. Я навіть перекинув свою скриньку, й коробки з кремом розкотилися. Ох, і обіймалися ми! Якась бабуся думала, що ми хочемо задушити один одного, і почала розбороняти нас.
Звичайно, ми відразу ж забрали моє чистильницьке приладдя й рушили додому. Оглядаючись по сторонах, ми розповідали один одному про себе.
Юрчиків батько з перших днів війни був мобілізований до Червоної Армії військовим інженером, а мати до останніх днів оборони Києва працювала в медслужбі народного ополчення. Сімнадцятого вересня вони разом з колоною військових частин і жителів перейшли на лівий берег і біля Яготина потрапили в кільце. Мати Юрчика під час нальоту фашистських літаків була поранена. З великими труднощами добрались вони до Яготина, де в них були родичі. Там вони й залишилися. Мати одужала. Потім вона приймала в себе вдома хворих. А потім її хотіли забрати до Німеччини, але вона, взявши Юрчика, поїхала на село.
Юрчик розказав мені про те, як він, коли вони з матір’ю два тижні жили в одному селі, показав партизанам, де переховувавсь фашистська команда. Партизани на світанку напали на село, де фашисти заготовляли худобу. Вороги поховалися в шелюзі біля річки. Юрчик бачив їх, бо ловив недалеко вудкою рибу. Він і вказав партизанам на них. Всіх переловили.
Вони покинули те село, бо боялися, що коли прийдуть інші фашисти, то помстяться Юрчикові.
Того ж дня ми всі зійшлися під шовковицею. Я запропонував, щоб кожен з нас присягнув тут, що, поки нас не визволить Червона Армія, ми будемо справжніми мужчинами, ніколи не будемо плакати і не матимемо жалю в серці до ворога. Перший присягнув я. Потім виголосив клятву Юрчик:
— Клянуся, поки не визволить нас Червона Армія, бути справжнім мужчиною і піонером, не плакати і завжди шкодити ворогові!
Ромка скочила на лаву і, розмахуючи в повітрі руками, урочисто й рішуче промовила:
— Я, Ромка, клянуся тут, що, поки не визволить нас Червона Армія, буду справжнім мужчиною, ніколи не плакатиму і завжди буду шкодити ворогам.
Після того я розповів, як Вовчиха привела фашистських солдат, вони викинули мою бабусю з нашої квартири, і як убили Цапка, за те, що він кидався на одного з їхніх солдатів. А Ромка додала, що вона чула, як її тато казав комусь із своїх знайомих, що Вовчиха продалася фашистам і що її квартира — це кубло націоналістів.
Потім Ромка подумала трохи, наче завагалася, і розповіла про те, як вона сказала батькові, що організує в місті піонерський партизанський загін, який знищить насамперед Вовчиху за те, що вона запродалася фашистам, а батько показав їй на ремінь і сказав, що хоч він ніколи ще не бив її, але тепер випоре ременем, щоб вона краще держала язика за зубами і не бралася не за своє діло, що, мовляв, краще хай вона порається біля своїх ляльок та іграшок… А вона сказала, що все одно організує партизанський загін, а батько тут же дав їй щигля по лобі, а потім узяв на руки, наче маленьку, поцілував і розсміявся… «Тільки, — каже, — як упіймаєте Гітлера, то ведіть його до мене живого…»
Я дістав свій клаптик кінострічки й навмисне почав розглядати його проти сонця.
— Що це? — спитала Ромка, і взяла в мене з рук стрічку, і проглянула її на сонце. Потім те ж саме зробив Юрчик. Я розповів їм про кінозйомки і про мій прапор на димарі.