Сашко

— Добре, — відповів я, — допоможу.
Я розумів, що мені зовсім не слід з нею сваритися, бо вона могла нацькувати на мене когось із поліції чи й комендатури.
Хіба там стануть розбиратися, чи вона наклепала на мене, чи сказала правду?
В цей час до нашого двору зайшли есесівці. Вони почали обходити всі квартири й перевіряти документи. Коли вони зайшли до нашої квартири, Ласун раптом загукав: «Графині нема дома! Графині нема дома!»
Офіцер трохи знав по-нашому й звернувся до мене:
— Хлопшику, про який графиня говорить цей пташка?
Язик мій раптово відповів:
— Стара графиня — це моя бабуся. Зараз її немає дома — графиня пішла на базар…
— А, хлопшику, цей твій старий бабуся є графиня. Харош, ха-рош… Який харош хлопшик! — Він погладив мене по голові і раптом гримнув на солдатів, що почали нишпорити по хаті, шукаючи, мабуть, що б його забрати з собою.
— Цурюк!
Один солдат, якому сподобався мій папуга, вже був став на ослін, щоб зняти клітку, але здивовано подивився на офіцера і миттю зліз з ослона. Офіцер щось почав говорити солдатам, і я чув, як він раз у раз вимовляв слово «графиня». Солдати враз покинули нашу квартиру, а офіцер, козирнувши мені, сказав:
— Я єст сам онук бабушка, в якої дядя був граф… Передай, хлопшику, мій привіт своїй бабушка-графині. Ауфвідерзеєн!
Ох же й реготав я після того, як пішов цей дурень з хрестами на грудях.
Ласун все вигукував: «Привіт бабушка! Привіт бабушка!» — а мені стало так весело, що я покотився по ліжку з реготу. Саме таким і застала мене бабуся.
— Чи ти збожеволів! — гукнула вона. — Чого це ти товчешся на ліжку?
— Бабусю, — відповів я, — фашистський офіцер передавав вам тільки що привіт. Так і сказав: привіт графині!
— Привіт бабушка! — гукнув Ласун і розпустив крила. Він завжди розпускав крила, коли думав, що йому зараз дадуть чогось смачного.
— Та ви тут і справді побожеволіли, — гримала бабуся, — який там офіцерський привіт? Та я зроду ні з яким фашистом не знайома, хай би вони повиздихали… Що це ти вигадав?
Та коли я пояснив бабусі, як усе сталося, то й вона, хоч і бурчала на мене за мій язик, але потім і сама сміялася з дурного офіцера.
Приходив Юрчик. Його цікавило, де я заховав пораненого радянського командира, але я навіть йому не відкрив цього.
— Знаєш що, — сказав я йому, — як тільки закінчиться облава й фашисти підуть геть звідси, ти простеж за ними і, якщо ніде поблизу не буде їхніх солдатів, дай мені знати.
— Нащо тобі це?
— Старикову треба понести їжу, адже він, мабуть, не встиг сьогодні поснідати.
— Ми тільки збиралися снідати, коли ти повідомив про облаву.
— А він хворий… Може, він уже там знепритомнів у ямі… — сказав я.
— У якій?
— Це не твоя справа. Твоя справа доповісти мені, коли закінчиться облава.
— Добре, — відповів чудовий мій друг Юрчик, — я доповім тобі й принесу заразом їжу для командира Старикова.
Та облава тривала довго. Гестапівці надто старанно обшукували будинки. В нашому будинку вони ходили й по підвалу, присвічуючи собі ліхтарями. Я стежив за ними здаля, але вони не потрапили до того кутка, де я заховав Старикова.
Вдень я ходив до Вовчихи. Ми з її робітницею витрушували й вибивали килими й плахти та стирали пил з картин.
Я був у Вовчихи й до війни і бачив, які в неї були речі в квартирі. Тепер їх набагато більше. Мабуть, вона награбувала їх у покинутих домах.
Коли ми прибирали в розкішній спальні, засланій і завішаній награбованими килимами й картинами, я побачив у склянці з водою штучну щелепу Вовчихи.
«Сашко, — сказав я сам собі в думках, — ти тут можеш дещо вигадати…» І справді, я й сам не збагнув, як воно вийшло, що моя рука, коли робітниця вийшла з кімнати, вмить витягла з склянки щелепу й засунула її під ковдру на ліжку Вовчихи. Після того я, наче нічого й не сталося, продовжував і далі витирати пил з рами.
До спальні зазирнула господарка. Вона щось спитала в мене і, відповідаючи, я подивився на неї. Яке ж смішне в неї було обличчя, коли в роті не вистачало однієї щелепи. «Чекай, чекай, — подумав я, що ти робитимеш, коли посходяться сюди твої гості: пани офіцери та різні запроданці… Як ти їм відкриєш рота?..»
І я, повзаючи по підлозі, продовжував собі наспівувати.
Раптом Вовчиха здивовано подивилася в склянку, потім повела доглядом по столу, по кімнаті, знову зазирнула в склянку… Я тим часом наспівував собі.
— Сашко, — сказала вона нарешті, — Матільда прибирала в мене на столі?
Це вона так називала тепер свою робітницю, а раніше всі її називали Мотрею.
— Це ви про Мотрю?
— Про Матільду! — вигукнула вона сердито.
— Не знаю нічого, — промовив я і продовжував наспівувати.
— Сашко, — спитала вона, — а хто ще заходив сюди до кімнати?
— Вантажники переносили сюди шафу…
— Матільдо! — гукнула вона злякано. Прийшла робітниця.
— Чого?
— Ти не прибирала моєї щелепи?
— Ні, не прибирала…
— А хто ж її забрав?
— А хіба я знаю… Нащо мені ваші зуби — в мене свої добрі.
— Менше балакай… Краще відшукай швидше мою щелепу.
— Де ж я її знайду, як ви її самі заховали… Отак завсігди, самі щось запроторите, а потім цілий день на мене гримаєте. Ну нащо мені ваша щелепа? В мене своя ось — дивіться…
І Матільда розкрила рот, неначе для того, щоб переконати господарку, що в неї є власні зуби. Я ледве міг утриматись, щоб не зареготати.
— Боже мій, боже мій! Що ж тепер буде! — скавуліла Вовчиха, метушливо шукаючи щелепу. — Поприходять пани офіцери, а я без зубів. Матільдо, негайно віддай мої зуби! Це ти їх забрала, бо там два золотих…
— Та нехай вони вам пропадуть, оті ваші зуби! Щоб я до них хоч доторкнулася…
Раптом Вовчиха скоса позирнула на мене.
— Сашко! — сказала вона. — Це ти потягнув мої зуби? Ну кажи… Де ти їх дів?
— Я?! Що ви, тьотю! Я їх і не бачив, ваших зубів… Я думав, що у вас вони завжди в роті.
— Не бреши, ти їх забрав…
І вона вже схопила мене за плече й почала нишпорити по моїх кишенях. Потім знову бігала й шукала по всіх кімнатах. Шукала навіть під подушками, але тільки не догадалась підняти ковдру. Нарешті, мабуть, і вона погодилась з тим, що вантажники, які приходили годину тому переставляти меблі, побачивши в щелепі золоті зуби, вкрали її. Все ж таки, коли по закінченні роботи Вовчиха давала мені гроші, я спитав у неї:
— А що, тьотю, не знайшли своєї щелепи?
— Ой не нагадуй! — простогнала вона. І я побачив, що без щелепи вона нагадувала мені Бабу-Ягу з казки.
Мені зробилося шкода її, але я пам’ятав, що вона запродалася фашистам, що вона на людях лаяла Радянську владу, згадав, як вигнала бабусю з нашої квартири, згадав усе, що знав поганого за нею, і твердо вирішив: «Ходи, гадюко, без зубів! Прийде час — будеш ти й без голови…»
Увечері я тінню прошмигнув до підвалу. Перед цим я виліз на берест проти вікон зубної лікарки і побачив усе її, як каже дядя Михайло, кубло: фашистських офіцерів з жінками і якихось інших людей за столом. На столі була сила всяких страв і пляшок. Всі сміялися, щось вигукували, підіймали вгору чарки. Тільки сама Вовчиха нічого не брала в рот. Вона ходила між гостей, затуляючи рот хусткою, удаючи, що в неї болять зуби, хоч їх і зовсім не було в роті… і робила вона це так уміло, що і я повірив би їй, коли б не знав, що її зуби лежать на ліжку під ковдрою.
Юрчик увечері приніс мені молока і хліба. Це він узяв у матері для Старикова. Я ще взяв води і все це поніс у підвал. Юрчик дуже просив, щоб я взяв і його з собою, але я не погодився. Яма в підвалі — це була моя таємниця.
Поскидавши з ляди жужелицю й мотлох, я тихо спитав:
— Товаришу командир, ви не спите?
— Ні, — відповів він тихо втомленим голосом.
— Я приніс вам їсти…
І я підняв ляду й засвітив недогарок свічки.
Особливо Старикова мучила спрага. Він випив усю пляшку води, і я приніс йому ще пляшку. Частину їжі він залишив.