Сашко

Довгий час треба було йти вимощеним стовповим шляхом. Але йти по каменю було важко. Незабаром я зійшов на бічну стежку й почимчикував, намагаючись поспішати.
Кожного разу, побачивши здаля вантажне авто, я вибігав на шосе й підіймав руку, але здебільшого машини навіть не спинялися, а коли спинялися, то, довідавшись, що я хочу під’їхати, рушали далі без мене.
Вибігати до машин доводилось так часто, що я за півдня пройшов зовсім мало, зате втомився вкрай. Я сів край дороги, вірніше, впав, безсилий, і вмить заснув просто на землі. Я спав так міцно, що, прокинувшись, не міг пригадати, щоб мені щось снилося. Зате не вві сні, а насправді я побачив, що мої черевики витримають недовго. Підметки повідставали, а в одному вже повилазили пальці на свіже повітря.
«Сашко, — промовив я сам до себе, — ти ж не якийсь там мамин мазунчик, ти — справжній партизан і виконуєш партизанське доручення. Не до лиця тобі придивлятися до своїх дірявих черевиків…» Я підвівся й пішов далі.
Ідучи, я з’їв кусень хліба й картоплину, що дав мені чудовий кондуктор. Не знаю, чи й наївся. Я про те зовсім не думав. Знав тільки, що мені треба не спізнитися на призначену станцію.
Незабаром на одному черевику підметок відірвався зовсім, а на другому ледве тримався й тільки заважав мені йти. Я роззувся, зв’язав шнурки й перекинув черевики через плече так, щоб один висів на грудях у мене, а другий — за спиною. Не знаю, скільки я пройшов. Тепер уже не до всіх машин вибігав я на шосе. Коли здаля бачив на машині постаті німецьких солдатів, я йшов собі далі. Коли не бачив цивільних, я просився на машину, і звичайно машина пролітала повним ходом повз мене й навіть не думала зупинятись.
Мені дуже хотілося пити, і коли я переходив кладкою через рівчак, то не втримався, спустився до води і з насолодою напився. Ніколи я ще не пив такої смачної води. Відпочиваючи на березі, я згадав про подаровану мені кондуктором грудку цукру і знову напився води, але хоч вода пилася й з цукром, то вже була не така смачна, як уперше.
Кортіло полежати на зеленій м’якій траві, проте я не міг собі дозволити цього й рушив далі. Незабаром в мене почали боліти п’яти, і потім мені здалося, що я голодний. Я старанно гонив від себе цю думку, бо ж однаково не мав чого їсти, але думка про їжу була дуже настирлива й ніяк не покидала мене. Це вона, ця думка, підмовляла мене просити їсти в селян, коли я проходив селами.
Я пройшов довгу вулицю, спитавшись у однієї жінки тільки про дорогу. Вона показала мені рукою напрям і швидко пішла, мабуть, кудись поспішала. Коли б не це, я, напевне, попросив би в неї шматочок хліба, як жебрак. Потім я ще кількох людей розпитував дорогу, хоч уже й знав, куди йти. Я хотів почати з дороги, а потім попросити хліба або вареної картоплі, але щоразу тільки питався про дорогу й не зважувався попросити їсти. Тільки значно пізніше я додумався до того, що люди вважали, ніби я просто вийшов з ближчої вулиці чи села і зараз потраплю додому, тому ніхто з них і не пропонував мені їсти.
Якийсь селянин, з великими навислими бровами, страшенно худий і якийсь надто нервовий, коли я його теж спитав про дорогу, подивився на мене пильним і сердитим поглядом і замість того, щоб пояснити дорогу, спитав:
— Ти з Оболоні?
— Авжеж, — відповів мій язик, не спитавшись попереду в мене.
— А як там в Оболоні сьогодні?
— Добре…
— А вночі не наскакували оті босяки, бандити?
— Які, дядю?
— Ну, партизани — не знаєш…
Він питався в мене сердитим голосом, а я був голодний і теж розсердився на нього і сердито відповів:
— Була вночі якась стрілянина, хтось когось за щось застрелив, а кого, й за що, і хто — не знаю…
— Ага… А ти не знаєш, хлопче, чи то були партизани, чи просто хлопці сільські поміж себе пересварилися?
— Не знаю. Чув тільки, що кількох людей з управи начебто заарештували й кудись вивезли. Кажуть люди, немовби до лісу.
— До лісу?
— Так кажуть люди.
— Це вони, партизани. Ага. Ну, йди собі, хлопче, далі.
Кілька селян віддаля, що, мабуть, зустрілися і про щось розмовляли, бачили, як я говорив з старим селянином, і спитали мене:
— Гей, малий, про що тебе староста розпитувався?
— А хіба то староста?
— А ти й не знаєш? Староста, бодай йому до ранку завтрашнього не дожити!
— Він питався в мене про Оболонь, чи не було там цієї ночі партизанів.
— А ти що йому сказав?
— Сказав — були…
— Були? Ти сам бачив? Може, наші хлопці? Може, Бородатий?
— Та ні, насправді я нічого не знаю, бо я й не був в Оболоні. Це я так, щоб його трохи полякати.
— Ха-ха-ха, — реготалися селяни. — Оце так малий! Влучив якраз у саму точку. Пан староста вже й ночами не спить, усе про партизанів думає, все боїться, що вони злапають його. Та й бідовий же ти хлоп’яга.
— Я йому ще сказав, — додав я, — що партизани забрали з собою всю сільуправу до лісу.
— Ха-ха-ха… — сміялися селяни. — Було б тобі ще сказати, що партизани питалися й про нього. Мабуть, з переляку й окачурився б нарешті. Вже й так став сухий, як очерет, вже йому й шматок у горло не лізе від страху.
В цих людей я міг би напевне випросити хліба, але язик мій, завжди такий сміливий, тут наче присох до горла.
І я пішов далі.
Так я перейшов усе село. За селом на толоці пастушки пасли кілька корів. Майже безсилий, я доплентався до них і сів на землю. Хлопчаки сиділи півколом і мовчки дивились на мене. Один з пастухів ганявся по полю за коровою, що все відбивалася від череди, і голосно лаявся.
— Можна біля вас посидіти? — спитав я.
— Посидь, — відповів за всіх досить високий, у рудих патлах пастушок.
Тут же на двох каменюках стояв казанок, і в ньому кипіла вода — мабуть, варили юшку. Ох, як мені хотілося їсти!
Мені раптом спало на думку заробити в цих хлопців собі їжу. Адже їм, видно, було нудно й сумно.
— Хлопці, — промовив я, — хочете, я заграю вам спектакль?
— Який спектакль? — спитав рудий. А один хлопець сказав:
— Хай грає, подивимось.
— А що ти гратимеш? — почув я запитання.
— Макбета гратиму.
— Макбета? А що це?
— Спектакль такий. Про те, як Макбет убив короля.
Проте я згадав, що й сам не знаю, нащо він це зробив. Але сцену цю виконував наш сусід-артист, і вона мені дуже подобалась.
— Тільки мені треба, щоб хтось із вас ліг отут, а я маю нападати на нього.
— Знайшов дурнів! — промовив хтось із хлопців. Але високий рудий гримнув:
— Ану, помовч.
— Я не насправді, — пояснив я.
— Мишко, лягай ти, — скомандував рудий одному з хлопчиків. — Не бійся, живий будеш.
Хлопець ліг біля мене. Рудий сказав:
— Ну, тепер грай.
Я почав грати. Де й поділась моя втома і голод! Я тільки бачив вирячені на мене з подиву очі хлоп’ят, їхні витягнуті обличчя й розкриті роти. Коли я з ножем кинувся на «короля», то почув вигук жаху в моїх глядачів і побачив перелякані обличчя. А хлопчик, який був моєю «жертвою», лежав ні живий ні мертвий.
Коли я скінчив, хлопчики хвилину сиділи мовчки.
— Здорово! — нарешті прохопилось у рудого.
— Отак буде й з фашистами! — додав я. Хлопчики здивовано дивилися на мене.
— Де це ти навчився? — спитав мене рудий.
— Я артист! — відповів я. — Я знімався в кіно.
— Брешеш! — сказали всі пастушки хором.
— Ага, брешу? Брешу?
І я почав копатися в кишенях, поки не знайшов клаптик кінострічки, де я знімався:
— На, дивися! Брешу?
Хлопці недовірливо взяли стрічку й почали розглядати її проти сонця. Звичайно, на стрічці було важко розпізнати обличчя, на ній я навіть сам не впізнавав себе, але один з пастушків упевнено сказав:
— Він! Упізнав! Оце здорово! А в якій це картині?
— Ця картина не була закінчена. Війна перешкодила, — пояснив я.
Хлопці з повагою повернули стрічку мені.
— А тепер, — сказав рудий, — тягни там юшку, бо, мабуть, уже википіла…