Сашко

«Піонер Сашко! — ніби промовляю я сам до себе. — А коли ти не зможеш сьогодні звестися на ноги, щоб іти вперед, як ти передаси листа партизанам?»
«Я поповзу по землі, як вуж, — відповів я сам собі. — Так, як на моєму місці зробила б Зоя…»
«А якщо тебе схоплять і віддадуть у руки гестапівцям, і будуть тебе там мучити й випитувати відомості про партизанів?»
«Я мовчатиму, хоч би мене вішали, і тільки плюватиму в обличчя катам. Так, як Зоя…»
«Але ж ти зараз лежиш, безсилий навіть звестися на ноги, а тобі ще йти далеко-далеко…»
«Ні, неправда, що я безсилий! В кожної людини в серці є дивна сила, яку тільки деякі люди зважуються витратити, та й то тільки раз у житті. Коли вже знесиляться вони, ослабнуть руки, і ноги, і все тіло, тоді серце враз напоює тією силою людину, щоб вона могла виконати своє останнє завдання і потім померти…»
«Немає такої сили, це ти вигадав, Сашко».
«А я кажу — є така сила… дивна сила. Мені про неї розповідав капітан Стариков. Хіба не буває так, що смертельно поранений боєць скаче на коні з донесенням до командира, передає донесення і враз падає мертвим? Хіба не було таких льотчиків, що витримували бій відразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак був побитий зовсім, і все-таки льотчик провадив бій до перемоги, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував про перемогу і падав мертвий?.. А всі дивилися на його літак і не могли збагнути, як він тримався в повітрі, такий розбитий. А тому, що в серці льотчика вибухла дивна сила. Так і я — доберуся до станції і передам доручений мені лист… і серце моє…»
Я не помічаю, як настає світання… Як ще дужче гомонять і співають птахи… Як на колосках блищить роса…
Я не помічаю й того, як засинаю міцним ранковим сном, заколисаний піснями степу.
  
ТЕПЕР У НЬОГО БОРОДА
 
Я був певен, що дійду до станції й передам листа. Але в останній день мандрівки я дуже ослаб. Я вже не йшов, а плентався, а коли хотів сісти відпочити, то просто падав на землю. Підводячись, спочатку ставав навкарачки, потім відштовхувався від землі руками і починав іти.
Наближався вечір. Цілий день я живився тільки щавлем і не доїденою вчора цибулиною. Часом я зустрічав у полі людей, але я ні в кого не хотів просити допомоги, бо побоювався, щоб мене не розпитували або не затримали. Адже до мети вже залишалось недалеко.
Тепер уже не тільки ноги, але й голод і запаморочення в голові перемагали мене. До станції залишалось якихось, може, вісім кілометрів, але перемогти їх я вже не мав сили. Я ще пробував ступати запаленими ступнями, та змушений був спинитись. Я сів біля дороги, сподіваючись на якусь випадкову машину. Байдужість і сонливість перемогли мене. Я заснув сидячи.
Я не чув, як біля мене спинились на шляху підводи, як люди з підвід, здивовані моїм виглядом, підійшли до мене. Не чув, як будили мене, як поклали на віз і поїхали далі.
Я прокинувся тільки тоді, коли вночі підвода спинилась і хтось почав знімати мене з воза.
— Прокинься, хлопче, бо мусиш тепер іти своїми ногами.
І я прокинувся. Навколо мене метушились якісь постаті, розмовляючи впівголоса. Я став на ноги й роздивлявся навколо себе.
— Ну, — спитав мене високий чоловік з автоматом на грудях, — туди ми тебе привезли, куди тобі треба, чи ні?
— А де я?
— На хуторі під містечком. До нього ще кілометрів зо два.
— Мені треба в містечко, на станцію, — сказав я.
Біля мене стояли якісь люди, озброєні гвинтівками, автоматами, а недалеко я побачив групу людей біля станкового кулемета. А високий пояснив мені:
— Бачиш, синку, взяли ми тебе по дорозі, бо зовсім ти плохий став. Привезли тебе ближче до станції, тільки на станцію сьогодні не можна. Ночуватимеш тут, на хуторі, бо зараз на станції війна буде.
— Яка війна, дядю?
— Та ми трохи прочухана дамо фріцам.
— То ви партизани?
— Та вже ж ніхто більше.
— Візьміть і мене з собою.
— Та ти й так ледве на ногах держишся. Куди тобі з нами?
Вони не взяли мене з собою і наказали сьогодні до містечка не ходити, а тільки завтра, і не раніш, як удень.
Я ночував на хуторі. Вночі ми чули далеку стрілянину в містечку й бачили кілька заграв. То партизани палили фашистів і їхню поліцію. Ах, як я шкодував, що вони не взяли мене з собою! Може, я й залишився б з ними на весь час війни. Малий, кажуть. А листи возити секретні, то не малий!
Вдень я пішов у містечко на станцію, щоб передати листа касирові. Я знайшов касу й постукав у віконечко, але воно не відчинялось. Я постукав ще. Якийсь чоловік, мабуть, сторож, спитав, що мені треба. Я сказав, що мені треба касира. Він вилаявся й показав мені на якийсь папірець, який висів на стіні біля каси. Я прочитав про те, що каса зачинена в зв’язку з тимчасовим припиненням руху на залізниці.
Вперше за всю свою подорож я перелякався й не знав, що мені робити. Адже, окрім касира, мені не вказано було нікого іншого.
Я розпитався в сторожа, де живе касир. Я сказав, що я винен касирові гроші. Сторож мені повірив і докладно розповів, як знайти касира.
Через кілька хвилин я вже стояв на подвір’ї касира Семена Порфировича. Побачивши стару жінку, що витирала ганчіркою щойно помитий ґанок, я спитав:
— Скажіть, будь ласка, чи Семен Порфирович дома?
— Дома, а нащо він тобі?
— Та маю передати йому гроші, я йому винен.
В цю хвилину на ґанку з’явився сам Семен Порфирович.
— Які гроші? Хто це мені тут винен гроші? — почув я суворий і разом м’який голос.
— Та я … Та мені треба… я вам зараз поясню які.
— А що там пояснювати, коли винен, то давай сюди. Є там у мене час на балачки…
Він тримав у руці шило і жіночий черевик, з якого звисав кінець дратви.
— А скільки коштує квиток до Семенівки?
«Квиток до Семенівки» — це був наш пароль, який передав мені дядя Михайло.
Старий пильно подивився на мене й сказав:
— Квиток до Семенівки? Гм… Скільки ж він коштує?.. От і не пам’ятаю. Рідко хто бере до цієї станції. Рідко!
Ще дядя Михайло мене попередив, що такої станції на залізниці взагалі немає, а є село десь далеко від залізниці.
Він запросив мене до хати й повів у невеличку кімнату, де був розкладений інструмент для лагодження взуття і де, мабуть, у вільний час він сам працював.
— А для кого потрібний цей квиток? — спитав він, зачинивши щільно двері.
— Для дяді Михайла.
— Ну сідай…
Я сів. Семен Порфирович раптом покинув шило і сплеснув по-жіночому руками:
— То це ти, хлопчику, аж із самого Києва?! Та як же ти сюди добрався? Адже ж поїзди не ходять.
Я кількома словами розповів, як добирався сюди. Семен Порфирович оглянув мої збиті й опухлі ноги, ще пильніше подивився в мої очі. Мені навіть здалося, що в його очах з’явився раптовий блиск і вогкість.
— Такий малий! Такий малий!.. — промовляв він і гладив мене по голові. — Та ти ж міг загинути в дорозі чи з голоду, чи від лихої години. Та ніхто б і не кинувся тебе.
— Ні, я не загинув би. Я бідовий!
— Варваро! Варваро! — гукав уже він. І коли його дружина прийшла, він сказав:
— Цей хлопчик аж із самого Києва, він ішов пішки. Мало не покалічив собі ніг, а таки прийшов, бо так треба було.
Його дружина кинулась готувати теплу воду, щоб обмити мене.
— Зараз я нагодую тебе, дитино… — промовляла вона. А Семен Порфирович наказав їй:
— Ти, Варваро, йди там поклопочися про все, що треба, а ми тут самі поговоримо, бо в нас мужська розмова…
І коли вона пішла, сказав:
— Давай лист!
Я взяв його ніж, яким він різав шкіру, розпоров рубець на сорочці й дістав записку. Він прочитав записку тільки за допомогою шифру, бо записка була зашифрована, і, спокійно подумавши, сказав:
— Ти не знаєш, про що тут написано?
— Ні.
— Ну, тоді і я тобі цього не скажу.
Мені було трохи образливо, що від мене скривають те, в чому і я беру участь, але я переміг себе й сказав: