Сашко

Через хвилину невідомо звідки з’явився дядя Михайло. Він узяв мене за руку й повів до воріт.
— Тепер тебе, Сашко, ця сама машина одвезе майже до самого дому. Ти вже все зробив, що від тебе вимагали. Та тільки держи добре язика за зубами, бо погано тобі буде…
— Дядю Михайле, — тихо прошепотів я. — А може, мені доручать розстріляти цю гадину?
Він раптом упустив мою руку, спинився проти мене і, певно, вдивлявся в моє обличчя. Було темно. Я відчув, як він гладив моє волосся і якийсь не зрозумілий мені звук застряв у нього в горлі — чи то зітхання, чи стогін. Він не сказав нічого і, взявши лагідно мене за плечі, провів до машини.
  
НА ТІМ БОЦІ ДНІПРА!
 
Минуло багато днів і місяців з того часу, як я вперше в своєму житті віз для помсти й кари зубну лікарку Вовчиху. Вона не повернулась додому. Я чув останнє її «тра-ля-ля». Ніхто з нас більше не бачив її.
Тільки я знав про долю Вовчихи.
Незабаром викликав мене до себе дядя Михайло.
— Сашко, ми знищили шпигунку, яка нас продавала гестапівцям. Та є ще багато запроданців, різних фольксдойчів, націоналістів та інших продажних шкур, які допомагають фашистам боротися з радянськими патріотами. Деяким ми довіряли і розгадали їх надто пізно. Вони продають нас гестапо. Нам треба зникати. Можливо, ти не скоро побачиш мене й Ромку. Не сумуй без нас. Головне, бережи себе. Твоя мати просила мене доглядати за тобою, але тепер ти вже справжній мужчина і вже знаєш, як треба жити. Я все-таки буду стежити за тобою, хоч ти мене й не бачитимеш… І в важку хвилину я прийду тобі на допомогу.
Він обняв мене на прощання. Тяжкою для мене була відсутність Ромки. Тепер я був зовсім самотнім і часто й подовгу розглядав проти сонця клаптичок моєї кінострічки.
А нові події владно входили в наше життя. Червона Армія наближалась, і всі, кого ми так ненавиділи при німцях, хто був чи став нашим ворогом, тепер тікали звідси кудись у не відомий мені світ.
Але ось одного дня нам оголосили, щоб усі мешканці з нашої вулиці, з усього нашого району і з центральних вулиць міста негайно виїхали.
Я думав, що бабуся буде плакати, бо нам абсолютно не було куди виїздити, але вона не плакала зовсім і не приказувала, як це роблять старі жінки, коли трапляється в них якесь горе. Бабуся мовчки зв’язувала якісь клунки і раз у раз поглядала у вікно на вулицю.
Повз наш будинок такі ж бідні люди, як і ми, тягли тачки з пожитками, несли на руках малих дітей. Під час окупації майже в кожній нашій сім’ї завелися отакі двоколісні тачки, на яких люди привозили з сіл картоплю або перевозили речі з одної квартири на іншу, бо фашисти часто виганяли людей з їхніх квартир. Ми з бабусею такої тачки не мали, але після наших сусідів, що кудись виїхали далеко, залишилася в сараї цілком придатна тачка. Я ще тоді, коли сусіди виїхали, поздіймав з неї колеса й поховав у підвалі. Тепер я знайшов ці колеса, надів їх на вісь тачки. Нам було чим виїхати з нашого двору, тільки не було куди їхати…
Коли я ввійшов до нашої кімнати, щоб сказати бабусі про тачку, я раптом побачив, як вона дивиться у вікно, регоче й приказує: «А що, діждалися? Так вам і треба, так вам і треба! Скоро вам увесь світ буде тісний…» Я спочатку думав, що бабуся від тяжких переживань і труднощів стала не такою розумною, як була досі, і замість того щоб пожаліти людей, глузує з них. Раптом вона схопила мене за плече й підштовхнула до вікна:
— Дивися, дивися, Сашко! Тепер їх лиха доля спіткала. Ха-ха-ха… Ми ще десь пересидимо та й сюди повернемось, а їм увесь світ тісний буде…
Я зрозумів, у чому справа: по вулиці машинами й на візках разом з награбованими пожитками їхали всі оті фольксдойчі і рейхсдойчі, які добре нажилися при фашистах, і панночки, яких ми дражнили овчарками.
— Думаєш, — сказала мені бабуся, — вони з нами на околиці міста тікають? Якраз там! Далеко тікають! Тікають, бо наша армія близько. Тікайте, тікайте, поки є куди, бо скоро не знатимете, куди й поткнутися. Ха-ха-ха…
Ми поклали клунки на тачку, замкнувши нашу кімнату й виїхали на вулицю.
— Де ж ми тепер знайдемо собі притулок? — сказала бабуся, не знаючи й справді, куди нам рушати.
В цю хвилину до нас підійшла якась жінка.
— Добридень! — привіталась вона. — Не впізнали?
Я відразу впізнав Женину матір.
— Добре, що я вас застала. Я поспішала, щоб забрати вас до себе. Тільки ви не відмовляйтеся. В нашій хаті знайдеться місце й для вас.
Нічого кращого для нас у цей час не можна було й придумати. На хвилину я побіг до Ромки. Ще ввечері я приходив до дяді Михайла просити, щоб він забрав мене з собою куди-небудь або щоб дав мені якесь доручення. Тоді не довелось би нудьгувати десь на околиці Києва… Йшли такі дні!.. Але дядя Михайло заборонив мені навіть думати про якісь доручення. Тепер я знову прибіг до них: а може пощастить зараз…
Вони теж спаковувались. Я мовчки став біля дверей.
— Сашко, — тихо спитала Ромка, — ви вже зібралися?
— Уже.
— А куди ви переїжджаєте?
Я розповів про Женину матір. Дядя Михайло зв’язував чемодан ременями і, не підводячи голови, сказав:
— Ну, от і добре. Я й там буду наглядати за тобою, хоч, може, ти мене й не бачитимеш. А про те, що ти просив учора, перестань і думати. Зрозумів?
Я мовчав і тільки сопів. Не подобались мені його слова.
— Зарубай це собі на носі! — додав він, підійшовши до мене. — Жодного кроку без мого дозволу!.. Будеш потрібний — покличу сам. Ромка прийде. Ну чого ж ти мовчиш?
Він лагідно підвів мою голову, взявши мене за підборіддя.
— Ну, хлопче, веселіше!.. Адже справи добрі! — вигукнув він зовсім іншим тоном.
— Однаково втечу звідти, — сказав я зі злістю.
— Гаразд, гаразд, там побачимо, — раптом трохи подобрішав дядя Михайло. — Тільки пам’ятай, Сашко, зробиш один дурний крок — і пропадеш… Вони тепер як звірі… А незабаром повернеться твоя матір — що тоді я їй скажу?..
Він обняв мене на прощання:
— Я тобі нічого поганого не бажаю. Ти для мене, як рідний син… От… Ну, а тепер, — він тихенько підштовхнув мене, — іди до бабусі і не заважай нам.
Ромка вийшла зі мною на ґанок. Вона подала мені руку і довго, довго тримала її в своїй…
— Приходь до Жені, я завжди чекатиму на тебе… Мені дуже не хотілося розлучатися з ними.
— Прийду, обов’язково прийду!.. — пообіцяла Ромка.
Для мене й бабусі знайшлася у Жені кімната з вікнами в садок, і ми почали жити там, і нам було радісно, що фашисти в тривозі, що наближається час, коли прийдуть наші і визволять нас.
Мені здавалося, що цей час прийде через кілька днів. Я часто прокидався вночі й прислухався, чи не чути гуркоту бою десь на околицях Києва. Рано-вранці я виходив з хати, вилазив на паркан і, сидячи на стовпі, довго вдивлявся в далечінь вулиці, і серце моє завмирало від радості, коли я помічав удалині щось схоже на танк або групу вершників, — я сподівався, що то вже прийшли наші. Мені зовсім не хотілося їсти й розважатися з Женею. Я схуд, і бабуся дуже горювала, дивлячись на мене. Я тепер думав тільки про прихід Червоної Армії і про повернення всіх наших.
Женя не могла розважити мене. Лікування трохи допомогло їй, та вилікуватись цілком їй не пощастило. Вона могла довгими хвилинами стояти на одному місці й дивитися кудись далеко поперед себе, і очі її в цей час, певно, нічого не бачили. І коли до неї щось говорили, вона довго нічого не могла розуміти й не відповідала.
Одного разу вночі я почув гуркіт артилерії в місті.
— Наші! — закричав я несамовито.
Всі підхопились. А я вже був надворі. В різних кінцях міста гуркотіли гармати, і вибухи шрапнелей угорі шматували осінні передранкові хмари. Це був наліт радянських літаків. І хоч наліт був на залізницю, якраз у тому районі, де жили й ми, нікому з нас не спало на думку ховатися від бомб і осколків фашистських зенітних снарядів. Десь недалеко спалахнула пожежа і наче кинула ясні промені в наші душі. Навіть Женя заплескала в долоні.