Сашко

— Ну? — спитав він.
Але я мовчав. Учні почали потихеньку підсміюватися наді мною.
— Ум-гу… — промугикав учитель. — Ну, вирішуй приклад.
То був дуже невезучий день. Приклад, який здавався мені знайомим, все-таки не виходив, бо я плутався в знаках і дужках.
— Що, не можеш вирішити? — спитав Сергій Валентинович.
— Я можу, — відповів я скоромовкою, — але мені здається, що тут зовсім не так розставлені дужки, як треба. От коли б вони стояли отак… Ця тут, а ця тут… Тоді б ми склали оце з цим, а від цього відняли б це… Взагалі я приклад можу вирішити, тільки…
— Досить!
Мені здалося, що голос учителя прогримів, як грім.
— У нас урок арифметики, а не красномовства. Я бачу — балакати ти мастак, а виплутатися з арифметичних дужок не вмієш.
Він узяв з моїх рук крейду й почав пояснювати, як вирішувати цей приклад. А коли він закінчив, то промовив до мене:
— Погано ти знаєш арифметику. Скільки тобі поставлено в табелі?
— Трійку.
— Тобі треба добре підтягтися по арифметиці, коли не хочеш мати двійку в майбутньому.
— Але ж я… знаю… я тільки не…
— Сідай.
І вже коли я сів, він додав:
— Арифметика є точна наука; коли задано вам рішити приклад, треба знайти відповідь, визначену числом, і більш нічого не треба шукати. Говорити треба коротко, точно, не відхилятися від задачі.
В цю мить пролунав дзвоник, але він мене не врятував. Ця двійка з арифметики мала стояти в журналі. І мені здавалося, що це я сам упіймався в арифметичні дужки і не можу визволитися з їх полону. І ще ясніше зрозумів я, що тепер і надалі все в мене буде не так, як було досі.
  
АНУ, ЖУК, ДО ДОШКИ!
 
Нашим сусідом по коридору був один артист. Я пам’ятаю його з давнього часу, ще як був зовсім малий. Він мав звичку вголос прочитувати різні п’єси, особливо написані віршами. Коли він голосно читав у своїй кімнаті, я цілими годинами висиджував під його дверима. Одного разу він побачив мене під своїми дверима, затягнув до себе і дозволив бувати в нього завжди, коли він читає або вивчає ролі. Він називав мене «публікою»…
Мабуть, через те мені подобалося слухати його, що я сам любив голосно читати й показувати на обличчі різні штуки. Я навчився добре читати, як каже мати, ще коли мені не минуло й шести років.
Згодом, коли артист при мені репетирував роль, я підказував йому текст, бо його часом зраджувала пам’ять. Особливо до серця припала мені одна роль — я її потім сам вивчив — якогось старовинного героя, грека, чи що, який наприкінці вбиває себе кинджалом. Мій знайомий актор робив це так уміло, що «публіці», цебто мені, здавалося, що він мертвий, а насправді він був живісінький, швидко підхоплювався з підлоги, підморгував «публіці» і знову починав штрикати кинджалом собі під пахву. Ще дуже подобалась мені п’єса «Макбет», у якій мій актор грав самого Макбета. Щоправда, я в цій п’єсі не міг нічого второпати, але було дуже цікаво дивитись, як цей актор репетирує. А ще більш подобалась мені п’єса про Павлика Морозова в дитячому театрі на вулиці Карла Маркса. Я ходив на цю п’єсу аж три рази.
Я добре вмів не тільки читати різні твори, але і співати під різних птахів, гавкати по-собачому, нявкати, передавати торохтіння автомашини, літаків. А особливо любив я підробляти голос і рухи різних знайомих людей. Я міг цілу годину показувати своє мистецтво приятелям, а вони тільки очі витріщали, слухаючи.
Сусід-артист любив мене, а були такі сусіди, які чомусь ненавиділи мене за моє вміння розігрувати ролі й зображувати різних відомих усім людей. Наприклад, лікарка Вовчиха. Вона ходила до своєї квартири нашим коридором. На її дверях був напис: «Зубна лікарка Вовчинська», але ми її звали просто Вовчихою, бо не любили.
В неї в квартирі був кабінет, у якому вона лікувала людям зуби, але я чув, як люди в нашому дворі казали, що вона скуповує, а потім продає різні коштовні речі. Ніхто з людей у нашому дворі в неї не бував і не приятелював з нею. До неї ходив один чоловік, якого ми звали Кривим, бо він шкутильгав на одну ногу. Для нас він був загадковою людиною, бо завжди приходив до Вовчихи ввечері, коли було темно, і щоразу мав з собою маленький чемоданчик, що в ньому, як ми були певні, були якісь коштовності.
Вовчиха була вже літня жінка, а вдавала з себе зовсім молоду. Завжди була нафарбована й розкішно вдягнена. Коли вона виводила свого білого пухнастого шпіца прогулювати, то завжди наспівувала «тря-ля-ля, тра-ля-ля…». Я просто ненавидів і її «тра-ля-ля», і її шпіца, як і він мене. Завжди при нагоді я намагався копнути його носком, або влучити грудкою, або нацькувати на нього нашого Цапка. Просто мені самому дивно, як я ненавидів цю викохану на подушках псину. Обоє вони, і Вовчиха, і шпіц, ненавиділи і мене. Цей гидкий шпіц знав навіть, у якій квартирі я живу, і завжди, коли його хазяйка йшла з ним повз наші двері, він починав голосно гавкати.
Зате моє артистичне читання подобалося Сергієві Валентиновичу. Він не забув ще про ту історію, коли поставив мені двійку з арифметики. Просто дивно, що він ніколи нічого не забуває. Якось на уроці рідної мови він викликав мене розповісти прочитаний дома твір. Це було оповідання з старих часів про те, як сільський хлопчик повіз панові ялинку, і в лісі застала його завірюха, і як його шукали його рідні й родичі.
— На арифметиці ти балакучий, — сказав він, — побачимо, що ти нам скажеш зараз.
Але я сміливо вийшов до дошки, обсмикнувся, зробив паузу, щоб дати вчителеві змогу оглянути мене — чи блищать мої чоботи, чи всі ґудзики на місці і чи стрижений я, а потім почав. Я бачив, як потяглися всі учні до мене, слухаючи, як і сам учитель не зважився перебивати мене поправками, а я вимахував руками, показував на обличчі страждання хлопчика, який збився з шляху під завірюху, удавав з себе жінок, що голосять і тужать, і навіть коня, який втомлено хропе, і шум верховіття в лісі…
Я бачив, як Женька на першій парті втирала сльози і як пильно вдивлявся в моє обличчя вчитель, але я розпалився і не зважав ні на кого…
Коли я закінчив, учитель чомусь довго сидів біля столу, опустивши голову. Щось, мабуть, думав. Я кахикнув, щоб привернути його увагу. Він підвів голову.
— Добре, — сказав він, — добре. Тільки половини того, що ти розповідав тут, зовсім немає в книжці. Це вже ти вигадав…
Щоб не сердити вчителя, я нічого не сказав йому, але сам подумав: як же це вигадав? Адже в оповіданні сказано, що хлопчик не повернувся на ніч додому, значить, мати його побивалась… А хіба кінь не дихає тяжко, як потрапить у глибокий сніг? І сказано, що ліс шумів, значить, треба все це показати, розповідаючи.
Все ж таки вчитель був дуже задоволений з мого читання і почав умовляти мене, щоб я записався до драмгуртка в Палаці піонерів. Він обіцяв поговорити з піонервожатим, щоб той допоміг мені в цьому.
Я вирішив підтягтися, щоб в останньому за цей рік табелі були в мене тільки четвірки й п’ятірки. Вчитель теж, мабуть, вирішив допомогти мені. Принаймні майже на кожному уроці з арифметики він або викликав мене до дошки, або питав на місці. На арифметиці він не давав мені спокою. Як тільки прийде до класу, то ще на ходу говорить:
— Ану, Жук, до дошки!..
А коли, бува, вчитель і не скаже цього, то обов’язково серед учнів хтось вимовить при появі вчителя на арифметиці:
— Ану, Жук, до дошки!..
Сергій Валентинович тоді теж згадає і викличе мене рішати задачу.
Мати й бабуся зовсім не вміли вирішувати задачі, і годі було шукати в них допомоги. Часом, б’ючись над задачею кілька годин, я просто бував у розпачі й уже, не тямлячи себе, вигукував до папуги:
— Скажи хоч ти, Ласуне, як вирішити ці задачі?
Але ні папуги, ні будь-які інші птахи не тямлять в арифметиці зовсім, бо коли б вони вміли лічити бодай до десяти, то не висиджували б яєць, які підкидає їм зозуля в гнізда…
Але найтяжча наука для мене — це поведінка. Не знаю, чи точна це наука, чи якась інша, але вона мені, прямо скажу, не вдається. Підручників з цієї науки не дають, а п’ятірку вимагають.