Щоденник Миколки Синицина

Ми з Мишком того ж дня поклали собі їхати, і він сказав, що повезе Дружка без дозволу, бо він не винен, що лист не дійшов.
— Як же ви повезете своє цуценя? — запитала тітка Наталка. — Адже в поїзді не дозволяють возити собак. Побачить кондуктор і оштрафує.
— Нічого, — каже Мишко, — ми його в чемодан сховаємо, ніхто й не побачить.
Ми переклали з Мишкового чемодана все до мене в рюкзак, просвердлили їв чемодані дірки цвяхом, щоб Дружок, не задихнувся, поклали туди окраєць хліба і шматок смаженої курки на випадок, якщо Дружок зголодніє, а Дружка посадили в чемодан і пішли з тіткою Наталкою на станцію.
Цілу дорогу Дружок сидів у чемодані мовчки, і ми були впевнені, що довеземо його благополучно. На станції тітка Наталка пішла по квитки, а ми вирішили подивитися, що робить Дружок. Мишко відчинив чемодан. Дружок спокійно лежав на дні і, задерши голову догори, мружив очі від світла.
— Молодець Дружок! — радів Мишко. — Це такий розумний пес!.. Розуміє, що ми веземо його тайкома.
Ми погладили Дружка й зачинили чемодан. Невдовзі підійшов поїзд. Тітка Наталка посадила нас у вагон, і ми попрощалися з нею. У вагоні ми вибрали для себе затишне місце. Одна лавочка була зовсім вільна, а напроти сиділа бабуся і дрімала. Більше нікого не було. Мишко засунув чемодан під лавку. Поїзд рушив, і ми поїхали.
* * *
Спочатку все йшло добре, але на наступній станції почали сідати нові пасажири. До нас підбігло якесь довгоноге дівчисько з кісками й зацокотіло, як сорока:
— Тьотю Надю! Дядю Федю! Ходіть сюди! Швидше, швидше, тут місця є!
Тітка Надія і дядько Федір пробрались до нашої лавочки.
— Сюди, сюди! — цокотіло дівчисько. — Сідайте! Я отут сяду з тітонькою Надійкою, а дядечко Федечко нехай сяде поруч з хлопчиками.
— Не галасуй так, Оленочко, — сказала тітка Надія.
І вони разом сіли навпроти нас, поруч з бабусею, а дядько Федір засунув свого чемодана під лавку і сів поруч з нами.
— Ой, як гарно! — заплескала в долоні Оленочка. — З одного боку три дядечки сидять, а з другого — три тітоньки.
Ми з Мишком відвернулись і стали дивитись у вікно. Спочатку все було тихо, тільки колеса постукували. Потім під лавкою почулося шарудіння і щось зашкреблося, ніби миша.
— Це Дружок! — зашепотів Мишко. — А що, коли кондуктор прийде?
— Нічого, може, він і не почує.
— А якщо Дружок гавкати почне?
Дружок потихеньку шкрябав, ніби хотів прошкребти в чемодані дірку.
— Ой, мамуню, миша! — заверещала ця дзига Оленочка і підібгала під себе ноги.
— Що ти вигадуєш! — сказала тітка Надія. — Звідки тут миша?
— А ось послухай! Послухай!
Тут Мишко щосили закашляв і штовхнув чемодан ногою. Дружок на хвилину вгамувався, потім потихеньку заскавулів. Усі здивовано переглянулись, а Мишко ну мерщій терти по шибці пальцем так, щоб скло пищало. Дядько Федір подивився на Мишка суворо й сказав:
— Хлопчику, перестань! Це на нерви діє.
У цей час позаду хтось заграв на гармошці, і Дружка не стало чути. Ми зраділи. Але гармошка скоро затихла.
— Нумо пісень співати! — шепоче Мишко.
— Незручно, — кажу я.
— То давай голосно вірші читати.
— Давай. Починай.
З-під лавки запищало. Мишко закашляв і швидше почав вірші:
 
 
Травка зеленіє, сонечко блищить,
 
Ластівка з весною з-за моря летить.
 
 
У вагоні пролунав сміх. Хтось сказав:
— Надворі скоро осінь, а в нас тут весна починається!
Оленка захихикала й каже:
— Які хлоп'ята кумедні! То шкрябають, як миші, то по шибці пальцями скриплять, то вірші читають.
Та Мишко ні на кого не звертав уваги. Коли цей вірш закінчився, він розпочав іншого й відбивав такт ногами:
 
 
Мій садок зелений, свіжий,
 
В нім бузку палахкотінь.
 
Від пахучої черемхи
 
І від лип розлогих тінь.
 
 
— Ну, ось і літо прийшло: бузок, бачте, зацвів! — жартували пасажири.
А в Мишка без будь-якого попередження настала зима:
 
 
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
 
Конячку селянин запріг;
 
По первопуттю через поле
 
Вона чвалає, вчувши сніг… [1]
 
 
А потім чомусь усе пішло шкереберть, і після зими настала раптом осінь.
 
 
Знуджена картина!
 
Хмари угорі.
 
Дощик так і ллється,
 
Мокро у дворі.
 
 
Тут Дружок жалібно заскиглив у чемодані, і Мишко закричав щосили:
 
 
Що ти рано в гості,
 
Осене, прийшла?
 
Ще ж бо просить серце
 
Світла і тепла!
 
 
Бабуся, яка дрімала навпроти, прокинулася, закивала головою і каже:
— Правильно, дитинко, правильно! Рано осінь до нас прийшла. Ще діткам погуляти хочеться, на сонечку погрітися, а тут осінь! Ти, любенький, гарно віршики говориш, гарно!
І вона погладила Мишка по голові. Мишко непомітно штовхнув мене під лавкою ногою, щоб я читав далі, а в мене, як на те, усі вірші з голови вилетіли, тільки одна пісня крутилась. Не довго роздумуючи, я гаркнув щосили на зразок віршів:
 
 
Копав, копав криниченьку
 
У вишневому саду…
 
 
Дядько Федір скривився:
— От лихо! Ще один виконавець знайшовся!
А Оленка надула губки і каже:
— Пхе! Знайшов що читати! Якусь криниченьку.
А я відтарабанив цю пісню двічі підряд і взявся до іншої:
 
 
Сиджу у закові, в темниці сирій,
 
Змужнілий в неволі орел молодий… [2]
 
 
— От би тебе засадити куди-небудь, щоб ти не псував людям нервів! — пробурчав дядько Федір.
— Ти не хвилюйся, — говорила йому тітка Надія. — Хлопці віршики повторюють, що тут такого!
Але дядько Федір все ж таки хвилювався і тер лоба рукою, неначе в нього голова боліла. Я замовк, але тут Мишко прийшов на допомогу й став читати з виразом:
 
 
Спокійна українська ніч.
 
Прозоре небо, зорі сяють… [3]
 
 
— О! — засміялись у вагоні. — На Україну потрапив! Куди ж іще залетить?
На зупинці увійшли нові пасажири:
— Ого, та тут вірші читають! Весело буде їхати.
А Мишко вже подорожував Кавказом:
 
 
Кавказ піді мною. Стою в вишині
 
Німий і самотній край яру страшного… [4]