Щоденник Миколки Синицина

Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер також електричний дзвоник є.
Підходжу до дверей, дзвоню… Натискував ґудзика, натискував — ніхто не відчиняє. «Може, дзвоник зіпсувався?» — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я запитую:
— Що ж дзвоник, не діє?
— Не діє.
— Чому?
— Та я батарею розібрав.
— Навіщо?
— Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.
— Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника?
— Нічого, — зітхнув він, — якось буду!
Пішов я додому, а сам думаю: «Чому Мишко такий незугарний? Навіщо він усе ламає?!» Мені навіть шкода його стало.
Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все пригадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я почав думати про електрику, як вона утворюється в батареї і з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, а в ній мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у постіль і швидко заснув.
  
БЕНГАЛЬСЬКІ ВОГНІ
 
Скільки клопоту у нас із Мишком було перед Новим роком! Ми вже давно готувалися до свята: клеїли паперові ланцюжки на ялинку, вирізували прапорці, лаштували різні ялинкові прикраси. Все було б добре, але тут Мишко дістав десь книгу «Цікава хімія» і вичитав у ній, як зробити самому бенгальські вогні.
З цього й розпочався гармидер! Цілісінькими днями Мишко товк у ступі сірку та цукор, стругав алюмінієві ошурки й підпалював суміш на пробу. По всьому будинкові йшов дим і смерділо задушливими газами. Сусіди сердились, а ніяких бенгальських вогнів не виходило.
Та Мишко не журився. Він навіть покликав до себе на ялинку багатьох хлопців із нашого класу й хвастався, що в нього будуть бенгальські вогні.
— Вони знаєте які! — казав Мишко. — Вони виблискують, як срібло, і розсипаються на всі боки вогненними бризками.
Я кажу Мишкові:
— Що ж ти наробив? Покликав хлопців, а ніяких бенгальських вогнів не буде.
— Чому не буде? Буде! Ще багато часу. Все встигну зробити.
Напередодні Нового року він приходить до мене й каже:
— Слухай, час нам по ялинки їхати, а. то залишимося ми на свята без ялинок.
— Сьогодні вже пізно, — відповів я. — Завтра поїдемо.
— Так завтра ж ялинку прикрашати треба.
— Нічого, — кажу я. — Прикрашати треба ввечері, а ми поїдемо вдень, відразу ж після школи.
Ми з Мишко уже давно домовились поїхати по ялинки в Горєлкіно, де ми жили в тітки Наталки на дачі. Тітчин Наталчин чоловік працював лісником і ще влітку сказав, щоб ми приїжджали до нього в ліс по ялинки. Я навіть заздалегідь ублагав маму, щоб вона дозволила мені поїхати в ліс.
Наступного дня я приходжу до Мишка по обіді, а він сидить і товче бенгальські вогні в ступі.
— Що ж ти, — кажу, — не міг раніше зробити? Їхати час, а ти вовтузишся!
— Та я робив і раніше, тільки, мабуть, мало сірки клав. Вони сичать, димлять, а горіти не горять.
— Ну й кинь, однаково нічого не вийде.
— Ні, тепер, мабуть, вийде. Треба тільки більше сірки класти. Дай-но мені алюмінієву каструлю, он на підвіконні.
— Де ж каструля? Тут тільки сковорідка, — кажу я.
— Сковорідка?.. Ех, ти! Та це ж і є колишня каструля. Давай її сюди.
Я передав йому сковорідку, і він заходився шкребти її по краях терпугом.
— То в тебе, значить, каструля на сковорідку перетворилася? — запитую я.
— Атож, — каже Мишко. — Я її пиляв терпугом, пиляв, от вона і зробилася сковорідкою. Та нічого, сковорідка теж у господарстві потрібна.
— Що ж тобі мама сказала?
— Нічого не сказала. Вона ще не бачила.
— А коли побачить?
— Що ж… Побачить то й побачить. Я, коли виросту, нову каструлю їй куплю.
— Це довго ждати, поки ти виростеш!
— Нічого.
Мишко нашкріб ошурок, висипав порошок із ступки, налив клею, розмішав усе це, так що вийшло тісто, схоже на замазку. З цієї замазки він наробив довгих ковбасок, накрутив їх на дротинки і розіклав на фанерці сушитися.
— Ну ось, — каже, — висохнуть, — і будуть готові, тільки треба від Дружка сховати.
— Навіщо від нього ховати?
— Зжере.
— Як — зжере? Хіба собаки бенгальські вогні їдять?
— Не знаю. Інші, може, й не їдять, а Дружок їсть. Одного разу я залишив їх сохнути, входжу — а він їх гризе. Напевно, думав, що то цукерки.
— Ну, сховай їх у піч. Там тепло, і Дружок не дістане.
— У піч теж не можна. Якось я сховав їх у піч, а мама прийшла і запалила — вони й згоріли. Я їх краще на шафу покладу, — каже Мишко.
Мишко виліз на стілець і поклав фанерку на шафу.
— Адже ти знаєш, який Дружок, — каже Мишко. — Він завжди мої речі хапає! Пам'ятаєш, він затягнув мого лівого черевика, так що ми його ніде не могли знайти. Довелося мені тоді три дні ходити у валянках, поки інші черевики купили. Надворі теплінь, а я ходжу у валянках, наче обморожений! А потім уже, коли купили інші черевики, ми цього черевика, котрий один лишився, викинули, бо кому він потрібен — один черевик! А коли його викинули, відшукався той черевик, котрий загубився. Виявилось — його Дружок затягнув на кухню під піч. Ну, ми й цього черевика викинули, бо коли б першого не викинули, то й другого б не викинули, а коли вже першого викинули, то й другого викинули. Так обидва й викинули.
Я кажу:
— Годі тобі базікати! Одягайся швидше, їхати треба.
Мишко вдягнувся, ми взяли сокиру й помчали. на вокзал. А тут поїзд якраз пішов, і довелося нам дожидати іншого. Ну, нічого, діждались, поїхали. їхали, їхали, нарешті приїхали. Злізли в Горєлкіному і пішли прямо до лісничого. Він дав нам квитанцію на дві ялинки, показав ділянку, де дозволялося рубати, і ми пішли до лісу. Довкола багато ялинок, тільки Мишкові вони всі не подобалися.
— Я така людина, — хвалився він, — що коли вже поїхав до лісу, то зрубаю найкращу ялинку, а то і їздити не варт.
Залізли ми в самісіньку гущавину.
— Треба рубати хутчій, — кажу я. — Скоро й смеркати почне.
— Що ж рубати, коли нічого рубати!
— Ось, — кажу, — гарна ялинка.
Мишко оглянув ялинку з усіх боків і каже:
— Вона, звичайно, гарна, тільки не зовсім. Правду кажучи, зовсім негарна: куца.
— Як це — куца?
— Верхівка в неї коротка. Мені такої ялинки і задарма не треба!
Знайшли ми іншу ялинку.
— А оця кульгава, — каже Мишко.
— Як — кульгава?
— Так, кульгава. Бачиш, у неї нога внизу закривляється.
— Яка нога?
— Ну, стовбур.
— Стовбур! Так би й казав!
Знайшли ми ще одну ялинку.
— Лиса, — каже Мишко.
— Сам ти лисий! Як це ялинка може бути лисою?
— Звичайно, лиса! Бачиш, яка вона ріденька, уся просвічується. Один стовбур видно. Просто не ялинка, а палиця!
І так весь час: то лиса, то кульгава, то ще якась!
— Ну, — кажу, — тебе слухати — до ночі ялинки не зрубаєш! Знайшов собі путню ялиночку, зрубав і віддав сокиру Мишкові: — Рубай хутчій, нам додому їхати час.
А він неначе весь ліс узявся обшукати. Що я вже і просив його і сварив — нічого не допомагало. Нарешті він знайшов ялинку на свій смак, зрубав, і ми пішли назад на станцію. Йшли, йшли, а ліс усе не кінчається.
— Може, ми не в той бік ідемо? — каже Мишко.
Пішли ми в інший бік. йшли, йшли — усе ліс та й ліс! Тут і смеркати почало. Ми звертаємо то в один бік, то в інший. Зовсім заплуталися.
— От бачиш, — кажу, — що ти накоїв!
— Що ж я накоїв? Я ж не винен, що так швидко вечір настав.
— А скільки ти ялинку вибирав? А дома скільки вовтузився? Ось доведеться через тебе в лісі ночувати!
— Що ти! — злякався Мишко. — Адже сьогодні хлопці прийдуть. Треба дорогу шукати.