Щоденник Миколки Синицина

— Не бійтеся, — каже Мишко, — не цюкну!
Погасили ми лампу і ну в темряві розповідати один одному казки. Спочатку розповів Мишко, потім я, а коли черга дійшла до Костика, він почав якусь довгу страшну казку про чаклунів, про відьом, про чортів і про Кощея Безсмертного. Мишко від страху закутався з головою в ковдру і став просити Костика не розповідати більше цієї казки. А Костик, щоб полякати Мишка, ще кулаками по стіні стукає і каже, ніби це чорти стукають. Мені самому зробилося страшно, і я сказав Костикові, щоб він перестав.
Нарешті Костик угамувався. Мишко заспокоївся і заснув. Стало тихо. Ми з Костиком чомусь довго не могли заснути. Лежимо, прислухаємося, як Мишкові хрущі в коробці шарудять.
— Темно, як у льохові! — сказав Костик.
— Це тому, що віконниці зачинені, — кажу я.
— А все-таки ми хоробрі! Не боїмося самі ночувати! — каже Костик.
Скоро трішечки посвітлішало. Стало видно щілини у віконницях.
— Напевне, вже світанок, — каже Костик. — Тепер ночі зовсім короткі.
— А може, місяць зійшов?
Нарешті я задрімав. Раптом чую крізь сон:
Тук-тук-тук!
Я прокинувся. Мишко й Костик сплять. Я розбудив Костика.
— Хтось стукає, — кажу.
— Хто ж може стукати?
— А ось послухай.
Прислухались ми. Тихо. Потім знову:
Тук-тук-тук!
— У двері стукають, — каже Костик. — Хто ж це?
Почекали ми. Не стукають більше.
«Може, примарилося», — думаємо. Раптом знову:
Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
— Тихіше, — шепоче Костик, — не треба озиватися. Може, постукає й піде.
Почекали. Раптом знову:
Тук-тук-тук! Тра-та-та-та!
— Ах, щоб тебе розірвало! Не йде звідси! — каже Костик.
— Може, це з міста хто-небудь приїхав? — кажу я.
— Навіщо ж так пізно їздити? Почекаємо. Якщо постукає ще, запитаємо.
Чекаємо. Нікого нема.
— Мабуть, пішов, — каже Костик.
Тільки-но ми заспокоїлись, раптом знову:
Тра-та-та-та!
Я підскочив у постелі від несподіванки.
— Ходімо, — кажу, — запитаємо.
— Ходімо.
Підкралися до дверей.
— Хто там? — запитує Костик.
Тихо. Ніхто не відповідає.
— Хто там?
Мовчить.
— Хто там?
Ніякої відповіді.
— Мабуть, пішов, — кажу я.
Вернулись ми назад. Тільки одійшли від дверей:
Тук-тук-тук! Трах-та-тах!
Кинулися ми знову до дверей:
— Хто там?
Мовчить.
— Що він, глухий, чи що? — каже Костик.
Стоїмо ми, прислухаємося. За дверима неначе об стінку хтось-треться.
— Хто там?
Нічого не відповідає.
Одійшли ми від дверей. Раптом знову:
Тук-тук-тук!
Залізли ми на ліжко і дихати боїмося. Сиділи, сиділи — не стукає більше. Полягали. Думаємо, не буде більше стукати.
Тихо. Раптом чуємо — шурхотить по дахові. І раптом по залізу:
Бух-бух-бух! Трах!
— На дах видерся! — прошепотів Костик.
Раптом з другого боку:
Бум-бум-бум! Бах!
— Та тут не один, а двоє! — кажу я. — Що ж це вони, дах розібрати хочуть?
Схопилися ми з ліжок, зачинили двері до сусідньої кімнати, звідки був хід на горище. До дверей стіл приставили і ще одним столом та ліжком підперли. А на дахові все стукають: то один, то другий, то всі разом. І ще третій до них долучився. І знову ще хтось у двері грюкати почав.
— Може, це хто-небудь навмисне, щоб налякати нас, — кажу я.
— Вийти, — каже Костик, — та надавати їм духопеликів, щоб не заважали спати!
— Ще нам, — кажу, — надають. Раптом їх там чоловік з двадцятеро!
— А може, це й не люди!
— А хто ж?
— Чорти які-небудь.
— Облиш, — кажу, — казки розказувати! І без казок страшно!
А Мишко спить і нічого не чує. Йому хоч би що!
— Може, розбудити його? — питаю.
— Не треба. Нехай поки що спить, — каже Костик. — Знаєш, який-він боягуз. До смерті перелякається.
Втомилися ми, прямо з ніг падаємо. Спати хочеться! Костик заліз у постіль і каже:
— Набридла мені вся ця музика! Хай там собі хоч голови розіб'ють на дахові. Дуже мені потрібно звертати увагу.
Я витяг у Мишка з-під подушки сокиру, поклав її біля себе в ліжко і теж приліг відпочити. Стук на дахові ставав частішим і тихішим. Мені вже здалося, що це дощ по дахові стукає, і я не помітив, як знову заснув.
Ранком прокидаємося від страшенного гуркоту. На подвір'ї гамір і крик.
Я схопив сокиру, підбіг до дверей.
— Хто там? — питаю.
І раптом чую голос Віті, вожатого:
— Відчиніть, хлопці! Що там з вами трапилось? Півгодини достукатися не можемо.
Я відчинив двері. Всі хлопці юрбою ввалилися до кімнати. Вітя побачив сокиру.
— Навіщо сокира? — питає. — І що у вас за погром такий?
Ми з Костиком почали розповідати, що тут уночі трапилось. Але ніхто нам не вірив, усі сміялися з нас І казали, що це нам з переляку. здалося. Ми з Костиком мало не плакали від образи.
Раптом згори почувся стукіт.
— Цитьте! — закричав Костик і підняв палець догори.
Хлопці замовкли і почали прислухатись.
Тук-тук-тук! — стукало щось на дахові.
Хлопці завмерли від подиву. Ми з Костиком відчинили двері й потихеньку вийшли на подвір'я. Всі пішли за нами. Ми одійшли від будинку і глянули на дах. Там сиділа звичайна ворона і щось дзьобала.
Тук-тук-тук! Бух-бух! — стукала вона по жерсті дзьобом.
Хлопці побачили ворону й засміялися так голосно, що ворона залопотіла крилами і полетіла. Хлопці відразу притягли драбину, кілька чоловік залізло на дах подивитися, що там дзьобала ворона.
— Тут торішні ягоди горобини лежать. Напевне, ворони дзьобають їх і стукають по дахові! — закричали хлопці.
— Звідки ж тут ягоди горобини беруться? — кажемо ми.
— Та тут же навколо горобина росте. Ось ягоди прямо на дах і падають.
— Стривайте, а в двері ж хто стукав? — кажу я.
— Справді, — каже Костик, — навіщо це воронам знадобилось у двері стукати? Ви ще скажете, що ворони навмисне у двері стукали, щоб ми їх переночувати пустили.
На це ніхто не міг нічого відповісти. Всі побігли на ґанок і почали оглядати двері. Вітя підняв з ґанку ягоду і сказав:
— Вони й не стукали у двері. Вони дзьобали на ґанку ягоди, а вам здалося, що стукають у двері.
Ми подивилися: на ґанку валялось кілька ягід горобини.
— Сміливці! — глузували з нас хлопці. — Утрьох злякалися ворони!
— І зовсім не втрьох, а вдвох, — кажу я. — Мишко спав як убитий і нічого не чув.
— Молодець, Мишко! — закричали хлопці. — Значить, ти один не боявся ворони?
— Я нічого не боявся, — відповів Мишко. — Я спав і нічого не знаю.
Відтоді всі вважають Мишка сміливцем, а нас із Костиком дражнять боягузами.
  
ГОРОДНИКИ
 
Через день після того, як ми приїхали до піонертабору, наш вожатий Вітя сказав, що в нас буде свій город. Ми зібрались і стали вирішувати, як будемо обробляти землю і що садити. Ухвалили поділити ломлю на ділянки і щоб на кожній ділянці бригада з двох осіб працювала. Відразу буде видно, хто попереду, а хто відстає. Тим, хто відставатиме, ухвалили допомагати, щоб уся земля була добре оброблена й дала високий урожай.
Ми з Мишком попросили записати нас до однієї бригади. Ми ще в місті домовилися, що будемо працювати разом і рибу ловитимемо разом. Усе в нас було спільне: і заступи, й вудки.
— Хлопці, — сказав Вадик Зайцев, — я пропоную виготовити червоний прапор і на ньому написати: «Найкращому городникові». Хто перший скопає ділянку, в того на ділянці поставимо прапор.
— Правильно, — погодилися хлопці. — А тоді будемо за цей прапор боротися. Хто краще посадить, до того перейде на ділянку прапор. Потім прапор передаватимемо за прополювання. А в кого виявиться найбільший урожай, тому подаруємо восени цей прапор, і хай він везе його з собою до міста.