Щоденник Миколки Синицина

— Навіщо ж кричати? Його покарати треба, а кричати — це непедагогічно. Дитина може втратити апетит, — сказала мама.
— Думаю, що апетиту він не втратить, — сказав тато, — а що покарати слід, це я й сам знаю.
Тато ще довго соромив Гену. Гена просив у нього вибачення, присягався, що тепер нізащо не буде на санках кататись і завжди збиратиме брухт. Але батько не погодився йому вибачити. Закінчилася справа тим, що Гену вельми покарали. Як покарали, говорити не варт. Кожен сам знає, які покарання бувають. Загалом, покарали його, і все.
А цього року Гена справді вже не катався більше на санках, бо зима незабаром закінчилась і сніг розтанув. Але й брухт йому теж не довелося збирати, бо навчальний рік підійшов до кінця і дітям треба було посилено вчитися, щоб перейти до наступного класу з добрими оцінками. В них у школі цього року ніхто більше не збирав брухту.
  
ЗАМАЗКА
 
Одного разу скляр замазував на зиму рами, а Костик та Сашко стояли поряд і дивились. Коли скляр пішов, вони відколупали од вікон замазку і заходилися ліпити з неї звірів. Тільки звірі у них не виходили. Тоді Костик зліпив гадюку й каже Сашкові:
— Подивися, що в мене вийшло.
Сашко подививсь і каже:
— Ліверна ковбаса.
Костик образився і сховав замазку в кишеню. Потім вони пішли в кіно. Сашко все непокоївся і питав:
— Де замазка?
А Костик відповідав:
— Ось вона, в кишені. Не з'їм я її!
У кіно вони взяли квитки і купили два м'ятні пряники. Раптом задзеленчав дзвоник. Костик кинувся займати місце, а Сашко застряв десь. От Костик зайняв два місця. На одне сам сів, а на друге поклав замазку. Раптом прийшов незнайомий громадянин і сів на замазку.
Костик каже:
— Це місце зайняте, тут Сашко сидить.
— Який такий Сашко? Тут я сиджу, — сказав громадянин.
Тут прибіг Сашко і сів поруч з іншого боку.
— Де замазка? — питає.
— Тихіше! — прошепотів Костик і подивився скоса на громадянина.
— Хто це? — питає Сашко.
— Не знаю.
— Чого ж ти його боїшся?
— Він на замазці сидить.
— Навіщо ж ти віддав йому?
— Я не давав, а він сів.
— То забери!
Тут погасло світло і розпочалося кіно.
— Дядечку, — сказав Костик, — віддайте замазку.
— Яку замазку?
— Котру ми з вікна виколупали.
— З вікна виколупали?
— Атож. Віддайте, дядю!
— Та я ж не брав у вас!
— Ми знаємо, що не брали. Ви сидите на ній.
— Сиджу?!
— Атож.
Громадянин підскочив на стільці.
— Чого ж ти раніше мовчав, негідний?
— Та я ж казав вам, що місце зайняте.
— Коли ж ти казав? Коли я уже сів!
— Звідки ж я знав, що ви сядете?
Громадянин підвівся і заходився нишпорити на стільці.
— Ну, де ж ваша замазка, лиходії? — пробурчав він.
— Стривайте, ось вона! — сказав Костик.
— Де?
— Ось, на стільці розмазалась. Ми зараз зчистимо.
— Зчищайте швидше, негідні! — гарячкував громадянин.
— Сідайте! — кричали на них ззаду.
— Не можу, — виправдовувався громадянин. — У мене тут замазка.
Нарешті хлопці зішкребли замазку.
— Ну, тепер добре, — сказали вони. — Сідайте.
Громадянин сів.
Стало тихо.
Костик уже хотів дивитися кіно, але тут зашепотів Сашко:
— Ти вже з'їв свого пряника?
— Ні ще. А ти?
— Я теж ні. Давай їсти.
— Давай.
Почулося чавкання. Костик раптом плюнув і прохрипів:
— Слухай, у тебе пряник смачний?
— Угу.
— А в мене несмачний. М'який якийсь. Напевне, розтанув у кишені.
— А замазка де?
— Замазка ось, у кишені… Тільки стривай! Це не замазка, а пряник. Тьху! В темряві переплутав, розумієш, замазку і пряник. Тьху! То ж бо я дивлюся, що несмачно!
Костик зі злості швиргонув замазку на підлогу.
— Навіщо ж ти її кинув? — запитав Сашко.
— А навіщо мені вона?
— Тобі не треба, а мені треба, — пробурчав Сашко і поліз під стілець шукати замазку. — Де ж вона? — сердився він. — Ось шукай тепер.
— Зараз я знайду, — сказав Костик і теж зник під стільцем.
— Ой! — почулося раптом звідкись ізнизу. — Дядю, пустіть!
— Хто це там?
— Це я.
— Хто — я?
— Я, Костик. Пустіть мене!
— Та я ж не держу тебе.
— Ви мені на руку наступили!
— Чого ж ти поліз під стілець?
— Я замазку шукаю.
Костик проліз під стільцем і зустрівся з Сашком ніс у ніс.
— Хто це? — злякався він.
— Це я, Сашко.
— А це я, Костик.
— Знайшов?
— Нічого не знайшов.
— І я не знайшов.
— Давай краще кіно дивитись, а то всі лякаються, в обличчя ногами тицяють, думають — собака.
Костик і Сашко пролізли під стільцями і сіли на свої місця. Перед ними на екрані мигнув напис: «Кінець». Публіка кинулась до виходу. Хлопці вийшли на вулицю.
— Що це за кіно ми дивились? — каже Костик. — Я щось нічого не розібрав.
— А я, думаєш, розібрав? — відповів Сашко. — Якась нісенітниця та й годі. Показують же такі картини!
  
ВИНАХІДЛИВІСТЬ
 
Ми з Володею сиділи дома, за те що розбили цукерницю. Мама пішла, а до нас прийшов Костик і каже:
— Давайте пограємося в що-небудь.
— Давайте в схованки, — кажу я.
— У, та тут і ховатися ніде! — каже Костик.
— Чому — ніде? Я так сховаюся, що ти повік не знайдеш. Треба лише винахідливість проявити.
— Ану, сховайся. Умить знайду.
Костик пішов у коридор і став рахувати до двадцяти п'яти. Володя побіг до кімнати, а я в хижу. В хижі лежала рогожка. Я заліз під неї і згорнувся на підлозі клубочком.
От Костик порахував до двадцяти п'яти і пішов шукати. Володю він знайшов одразу під ліжком і почав шукати мене. Обшукав усю кімнату й кухню. Зайшов у хижу, зупинився коло мене й каже:
— Тут каструлі якісь, стілець поламаний, рогожка стара. Нема нікого!
Потім повернувся до кімнати і питає:
— Де він? Ти не бачив, Володю?
— Може, у шафі сидить? — каже Володя. — Ану, відчини шафу… Нема!
— Може, в буфет заліз?.. Нема! Куди ж він подівся?
— Знаю! — закричав Володя. — Він у скрині!
— Правильно! Більше йому нікуди сховатись. Як ми раніше не здогадалися!
Вони підбігли до скрині і заходилися відчиняти віко, але воно не відчинялось.
— Замкнено, — каже Костик.
— А може, він ізсередини держить?
Вони стукали по вікові і кричали:
— Вилазь!
— Давай перекинемо скриню, — каже Володя. — Ану, підхоплюй з того боку! Ра-а-а-азом!
Бух! Скриня перекинулась, аж підлога задвигтіла.
— Ні, напевне, його там нема, — каже Костик. — Не може ж він догори ногами сидіти!
— Мабуть, він на кухні у підпіччі, — відповів Володя.
Вони побігли на кухню і стали тицяти кочергою в підпіччя:
— Вилазь! Однаково попався!
Я насилу стримався, щоб не засміятись.
— Стривай, — каже Володя. — Я, здається, зловив когось.
— Ану, тягни його!
— Зараз тільки кочергою зачеплю… Є! Ану, подивимося, хто це… Тьху! Старі валянки!.. Де ж його шукати?
— Не знаю. Я більше не граюся. Виходь! — закричав Костик. — Гру закінчено! Не хочеш, то й сиди собі!
Вони повернулись до кімнати.
— Може, він у комоді? — запитує Володя.
Щось зарипіло.
— Ну, що ти шукаєш у комоді! Хіба в шухляді сховаєшся? — розсердився Костик і пішов у коридор.
— Чому не сховаєшся? Треба перевірити, — відповів Володя. Він довго рипів шухлядами і раптом закричав:
— Костику, іди-но сюди!
— Знайшовся? — обізвався Костик.
— Ні, я не можу вилізти.