Щоденник Миколки Синицина

— Алло! Це громадянка Огонькова? — кричала вона в трубку. — До вас говорять із лікарні. Вам треба прийти по сина. Так, так, по сина, по Славка… Що з ним?.. Та з ним нічого. Він лежить тут… Та ви не хвилюйтеся. З ним нічого, слово честі, нічого… Ну, а лежить тому, що йому протиправцевий укол зробили… Протиправцевий… Так… Для чого укол?.. Ну, ви ж знаєте, що при пораненні завжди належить укол проти правця робити… Та ні! Яке поранення! Хто вам каже про поранення? Його зовсім не поранено… Та не поранено, кажуть вам! Просто подряпина. Заживе до вечора… Та я не обдурюю вас, слово честі, я кажу правду. Подряпина! Абсолютно ніякого поранення… Що?.. Подряпина від чого? Ну, потрапив під машину, тобто не потрапив під машину, а його збило, тобто не збило, що це я кажу, він сам упав, а машини навіть близько не було, слово честі… Та ні, що ви таке вигадуєте! Я те заспокоюю вас. Він живий, славо честі, живий. Та що ви зчиняєте паніку завчасу! Ось він лежить тут, слово честі, лежить. Що я, брехати буду! Приїздіть, самі побачите… Що? Куди приїздити?.. Тургенєвська, будинок двадцять п'ять.
Серафима Андріївна поклала трубку й усміхнувшись сказала Толі:
— Ну от, як вдало все вийшло. Зараз твоя мама буде тут.
Почувши цю новину, Толя вмить зіскочив з ліжка, але Серафима Андріївна поклала його знову.
— А ти лежи. Навіщо ж уставати? Після уколу завжди полежати треба. Мама прийде, разом додому підете.
Толя лежав і намагався уявити собі, як він буде виплутуватись, коли Славкова мама прийде і побачить його замість Славка.
«Може, признатися Серафимі Андріївні, що я зовсім не Славко?» — думав Толя.
Проте він ніяк не міг наважитися признатись, а тоді Серафима Андріївна вийшла з кімнати, і її довго не було. Побачивши, що вона не повертається, Толя вирішив, що найкраще тепер буде — це втекти звідси. Він уже уявляв собі, як Серафима Андріївна і Славкова мама ввійдуть до кімнати і, побачивши, що його нема, стануть шукати по всій лікарні; Славкова мама, звичайно, злякається ще дужче, але врешті-решт вона все-таки повернеться додому, побачить Славка і заспокоїться.
Продумавши все це, Толя підвівся на ліжку і вже спустив ноги вниз, щоб зіскочити на підлогу, та в цей час двері відчинились, і до кімнати ввійшла Серафима Андріївна, а за нею Славкова мама. Обличчя в неї було бліде і стривожене.
— Ну, от бачите, — сказала Серафима Андріївна. — Він живий і цілком здоровий і навіть сміється.
Толя сидів на ліжку й дурнувато всміхався, дивлячись на Славкову маму.
— Де ж мій син? — запитала Славкова мама, обводячи кімнату розгубленим поглядом і ніби не помічаючи Толі.
— Та ось же, — весело сказала Серафима Андріївна, махнувши рукою в бік Толі. — Невже не впізнали свого сина?
— Де мій син? — глухо повторила Славкова мама. — Толю, де Славко?
— Не знаю, — пробурмотів Толя.
— Ви ж разом були у Євгенка Зайцева. Куди ви від нього пішли? Толю, не приховуй від мене нічого!
— Та який він Толя? Він Славко, — сказала Серафима Андріївна.
— Хто Славко? — здивувалася Славкова мама.
— Та він же. Хто ж іще?
— Слухайте, що все це означає? Ви скажете нарешті, де мій син?
— Та хіба Славко не ваш син?
— Славко мій син, але ж це не Славко, а Толя! Толя Клюквін, розумієте? Скільки разів повторювати вам! Я, здається, збожеволію!
— Чого ж ти сказав мені, що тебе звуть Славко Огоньков? — накинулася Серафима Андріївна на Толю. — Ви мені, громадянко, вибачте, але я не винна. Він мені сказав, що він Огоньков, я і подзвонила вам. Ти навіщо сказав, що ти Огоньков, коли ти зовсім не Огоньков? Ти що, не сповна розуму такі жарти вигадувати? Чи ти, може, злякався, коли під машину потрапив? Ви його не звинувачуйте, громадянко, певно, він од переляку не те, що треба, сказав. Це буває.
— Та хіба я звинувачую? Я нікого не звинувачую. Я лише хочу дізнатися, де мій син?
— Громадяночко, звідки ж я можу знати, де ваш син? Хіба ви не бачите, що вашого сина у нас нема?
— Виходить, він не потрапив під машину?
— Напевне, ще не потрапив, — розвела руками Серафима Андріївна. — Думаю, що, коли б потрапив, його б до нас привезли.
— Слухай, Толю, — звернулася Славкова мама до Толі. — Ти мені скажи тільки, коли ви із Славком пішли сьогодні від Євгенка?
— А хіба я був сьогодні у Євгенка? — запитав Толя.
— А хіба ні? Мені здалося сьогодні вранці, що ти теж до Євгенка пішов.
— Та я пішов, але дійти не дійшов. Я не потрапив до нього, бо сюди ось потрапив.
— То, може, Славко і зараз у Євгенка сидить? Ти не пам'ятаєш Євгенкового телефону?
— Ні.
— Ну, телефон можна з телефонної книги дізнатися, — сказала Серафима Андріївна.
Вона швидко розшукала в телефонній книзі телефон Євгенка Зайцева. Славкова мама негайно ж подзвонила, і виявилося, що Славко був там. Поговоривши з Славком і звелівши йому повертатися додому, вона заспокоїлась і попросила Серафиму Андріївну дати їй трошки валер'янових крапель. Серафима Андріївна накапала їй валер'янки в скляночку і сказала:
— Тепер треба було б подзвонити Толиній мамі, щоб прийшла по нього.
— Ні, ні, — сказала Славкова мама. — Не треба Толиній мамі дзвонити, а то ви її на смерть перелякаєте.
— Що ви! Навіщо ж я лякатиму? Вже я знаю, як треба.
— Ні, я краще сама відведу Толю додому. Та у них, до речі, і телефону нема.
Славкова мама взяла Толю за руку і, попрощавшись з Серафимою Андріївною, вийшла на вулицю.
— Як же так сталося, що ти в лікарню потрапив? — запитала вона.
Толя став розповідати по черзі, як пішов уранці до Славка, але повернувся назад, бо йому кішка перебігла дорогу, тому він запізнився і не застав Славка вдома; як пішов потім до Євгенка, але по дорозі став кататися на велосипеді і впав у ящик для сміття, потім грав з дітлахами у волейбол, розбив м'ячем вікно, потрапив до рук злій бабці, яка потягла його в міліцію, а він од неї вирвався й побіг через дорогу, і його мало не задавив автомобіль, після чого його відвезли в лікарню і зробили укол проти правця. Славкова мама не могла стримати на обличчі усмішки, слухаючи все це неймовірне оповідання.
Потім вона сказала:
— Яка ж ти дивна людина! Ну, скажи, будь ласка, що було б, коли б ти не звернув уваги на те, що тобі кішка перебігла дорогу, а пішов би спокійно собі далі?
— Та що було б?.. Нічого, напевне, й не було б, — відповів Толя. — Я застав би вдома Славка, ми грали б з ним вдома в шахи, і я не пішов би до Євгенка, не розбив би вікна, не втік би від бабці і не потрапив би під машину.
— От бачиш! Це все через те, що ти людина забобонна і віриш у всілякі дурниці.
— А це що — забобони?
— Не знаєш, що таке забобони? — усміхнулася Славкова мама. — Постараюсь тобі пояснити. Ти, напевне, знаєш, що колись людина була ще дуже дикою, неосвіченою, не вміла правильно мислити, не розуміла багато чого з того, що відбувалося. Коли було затемнення сонця, людина, не вміючи пояснити це несподіване явище, лякалась і уявляла, що воно віщує якесь лихо, а коли їй раптово перебігала дорогу кішка чи інша тварина, вона думала, що це теж віщує якусь невдачу. Так з'явились численні забобони, а забобонами вони названі тому, що виникли ще до того, як людина навчилася правильно користуватися своїм розумом.
— То краще б їх назвати не забобонами, а добобонами, — сказав Толя.
— Ну, це вже однаково — «за» чи «до», — сказала Славкова мама. — Прийнято говорити «забобони». Ну от. Ми з тобою чудово знаємо, що під час сонячного затемнення Місяць заступає Сонце, і це не може віщувати нічого поганого. Що ж може трапитися з людиною поганого, коли їй перебіжить дорогу кішка?
— Ну, що може трапитись? Напевне, нічого, — відповів Толя. — Людина ходить сама по собі, а кішка бігає сама по собі.
— От бачиш, ти це розумієш, — сказала Славкова мама. — Погано буде лише тоді, коли людина через якусь дурницю, щось на зразок кішки, робитиме не те, що повинна. Уяви собі, що у тебе є друг. І ось твій друг потрапив у біду. Ти поспішаєш йому на допомогу, але саме в цю мить тобі перебігає дорогу кішка. Що ти зробиш? Повернешся і підеш назад, замість того щоб виручати друга?